За місяць : 651
статей : 1058
| Рубрики : | Науково-дослідна та методична діяльність бібліотек → Науково-дослідна діяльність бібліотек |
Науково-дослідна робота бібліотек (НДРБ) – напрям діяльності, що базується на комплексному використанні наукових методів пізнання і спрямований на удосконалення формування, опрацювання, упорядкування та зберігання бібліотечних фондів, організації ефективного бібліотечного, інформаційного та довідково-бібліографічного обслуговування користувачів, методичного забезпечення розвитку бібліотечної діяльності, управління бібліотечною сферою, зростання продуктивності бібліотечної праці тощо.
НДРБ виконується у спеціалізованих (науково-дослідного профілю) підрозділах провідних бібліотек: національних, державних, обласних універсальних, наукових установ та вишів; у невеликих бібліотеках, – силами методистів, бібліографів, інших бібліотечних фахівців; в окремих випадках для проведення складних або багатоаспектних науково-дослідних робіт (НДР) згідно з наказами по установі створюються тимчасові робочі групи з провідних працівників двох і більше підрозділів, іноді із залученням фахівців з інших установ.
НДРБ емпірично сформувалася на основі розвитку тих напрямів роботи книгозбірень, що потребували наукового підґрунтя, застосування наукових методів. У межах цих напрямів виокремлено основні види діяльності бібліотек: науково-бібліографічна, науково-просвітницька, науково-методична, науково-видавнича та власне науково-дослідна діяльність. Традиційно основний масив НДР майже у всіх бібліотеках охоплює два провідні вектори – науково-бібліографічну роботу (у першу чергу ретроспективну бібліографію, що вимагає поглибленого вивчення джерел та історії їх опублікування) і, зазвичай, завершується виданням бібліографічних посібників, зведених друкованих і електронних каталогів, та науково-методичну роботу, що втілюється у підготовці, переважно, інструктивно-методичних, науково-аналітичних матеріалів, науково-методичних розробок та інших документів, в основу яких закладено науково обґрунтовані рекомендації. Решта напрямів науково-дослідної діяльності більше поширені у великих наукових бібліотеках.
Важливими напрямами діяльності в системі НДРБ є організація бібліотекознавчих наукових досліджень та управління ними на засадах міжбібліотечної кооперації; взаємообмін отриманою в результаті НДР науковою інформацією з використанням професійних видань, конференцій, семінарів і неформальних комунікацій.
У своїй діяльності бібліотекарі-дослідники застосовують різні методи наукового пізнання: емпіричні – спостереження, експеримент, вимірювання, порівняння; загальнонаукові – аналіз, синтез, дедукція, індукція, моделювання, узагальнення, абстрагування, формалізація, систематизований опис та інші; спеціальні – статистичні, бібліометричні, соціологічні, історичні методи, а також методи анкетування (опитування), ранжування, вивчення бібліотечної документації тощо.
Основними формами реалізації НДРБ є: розроблення науково-дослідних проєктів, програм; участь у наукових і науково-практичних заходах (семінарах, конференціях, симпозіумах, «круглих столах» тощо); опублікування наукових робіт (статей, колективних збірників, оглядів, аналітичних звітів, довідок); аналітичні бази даних про діяльність бібліотек; подання висновків та рекомендацій на розгляд вчених рад, управлінських органів та ін.
НДРБ сприяє розв'язанню стратегічних і локальних питань розвитку бібліотечної справи, визначенню закономірностей функціонування бібліотеки як соціального інституту, прогнозуванню її подальшого розвитку.
Наукові підходи до вдосконалення процесів комплектування, опрацювання документів, їх систематизації, каталогізації та способів надання читачам розвивалися емпіричним шляхом протягом століть. Продукування нових знань про бібліотечні технології за доби античності, Середньовіччя, раннього Нового часу можна розглядати як перші протонаукові дослідження, що мали на меті вирішення суто практичних питань бібліотечної діяльності та її оптимізації. Об’єктом цих досліджень були, здебільшого, рукописи (пізніше – друковані книги), а предметом – способи їх комплектування, обліку та описування (бібліографування), зберігання. Дослідники напрацьовували засади ідентифікації (атрибуції) авторів та їхніх праць, принципи відбору, комплектування книг та їх класифікації, способи розміщення – абетковий, систематичний, хронологічний, форматний, топографічний, за жанрами та ін. Студіювали також біографії авторів творів. Одними з перших протонаукових праць з перелічених питань були: «Про придбання та вибір книг» Гереннія Філона з Біблоса (II ст. н. е.), «Про зібрання книг» Артемона з Кассандреї (І ст. до н. е.), «Настанови в науках божественних і світських» (Institutiones saecularium litterarum) для бібліотекарів, переписувачів за авторством Флавія Кассіодора (VI ст.) та ін.
З винаходом друкарства з’явилися перші друковані настанови з бібліотечної справи, напрацьовані переважно на основі набутого досвіду та досліджень з питань організації бібліотечної роботи. Серед них – праця французького вченого, бібліотекаря, книгознавця і бібліофіла Г. Ноде «Поради щодо створення бібліотеки» («Advis pour dresser une bibliothèque»,1627), в якій автор узагальнив свій досвід роботи у великій (майже 8 тис. томів) книгозбірні президента паризького парламенту А. де Месме. У 1779 р. була надрукована перша книжка про бібліотечну справу російською мовою – «Опыт о Библиотеке и Кабинете редкостей и истории натуральной Санкт-Петербургской императорской Академии наук» І. Бакмейстера, де автор окреслив питання суспільного значення діяльності бібліотек, їхньої ролі в розвитку науки, освіти, просвітництва, культури та світського читання. На початку 19 ст. мюнхенський бібліотекар М. Шреттінгер у своїй багатотомній праці «Спроба створити повний підручник з бібліотечної справи або посібник з ідеального управління бібліотекаря» («Versuch eines vollständigen Lehrbuchs der Bibliothek-Wissenschaft oder Anleitung zur vollkommenen Geschäftsführung eines Bibliothekars», ч. 1 і 2 у 1808 р., ч. 3 у 1810 р., ч. 4 у 1829) уперше ввів у науковий обіг термін «бібліотекознавство». У 1834 році була опублікована ще одна його важлива праця «Довідник з бібліотечної справи» («Handbuch der Bibliothek-Wissenschaft»). На думку М. Шреттінгера, бібліотекознавство не варто відокремлювати від бібліотечної справи й тлумачити тільки як систематизовану сукупність практичних знань.
У другій половині 19 ст. в країнах Західної Європи та в США з’явилися перші журнали з бібліотечної справи, створено професійні бібліотечні асоціації (у США – 1876 р., у Великобританії – 1877 р.). Наприкінці 19 ст. бібліотекознавство, переважно завдяки працям німецьких дослідників, сформувалося не лише як практична, а й як теоретична дисципліна. Майже до кінця 19 ст. НДРБ провадилась завдяки ініціативі окремих видатних бібліотекарів та вчених-дослідників, що часто поєднувалося в одній особі (наприклад, американський бібліотекар і бібліограф М. Дьюї заснував перший у США фаховий часопис «Library Journal», що видається й дотепер, розробив Десяткову класифікацію, що здобула світове визнання і названа його іменем, запровадив стандарти каталожних карток, бібліотечного почерку). Новаторськими були й практичні втілення наукових ідей бельгійських учених, правників і бібліографів П. Отле і А. Лафонтена – фундаторів теорії інформатики, засновників Міжнародного інституту бібліографії, творців Універсальної десяткової класифікації, світового універсального інформаційного сховища Mundaneum («міста знань»).
Наприкінці 19 – на початку 20 ст. завдяки науково-дослідній діяльності та експериментальним студіям окремих бібліотечних діячів тематика вивчень поширювалася не тільки на книжки, фонди та визначення суспільного значення бібліотек, а й на читачів. В Україні ініціатором дослідження читачів наприкінці 1860-х – протягом 1870- рр. був знаний педагог і методист, барон М. Корф, який першим здійснив експеримент зі з’ясування рівня засвоєння та розуміння прочитаних та прослуханих книжок як серед школярів земських шкіл, так і серед дорослого населення. За результатами своєї роботи М. Корф уклав «Каталог народної бібліотеки» як практичний посібник з комплектування земських бібліотек. Розпочату ним роботу з вивчення читачів та закладення підвалин читачезнавства розвивали Х. Алчевська та Б. Грінченко, які застосовували різні методи досліджень: спостереження, запис усних відгуків на прочитане (прослухане), стислі рецензії читачів, бесіди про книги тощо. Провідним був метод відповідей на заздалегідь підготовлені запитання, який поступово трансформувався в анкетування читачів бібліотек. Також наприкінці 19 – на початку 20 ст. значний внесок у розвиток вивчення читачів зробив російський соціолог і бібліотекознавець М. Рубакін, який, поряд зі статтями з проблем комплектування бібліотечних фондів, опублікував низку праць про читання і читачів: «Читающая публика и библиотека» (1890), «Этюды о русской читающей публике» (1895), «Работа библиотекаря с точки зрения библиопсихологии. К вопросу об отношении книги и читателя» (1925), «Психология читателя и книги. Краткое введение в библиологическую психологию» (1929) та ін., в яких обґрунтував нову галузь науки – бібліопсихологію. Ідеї вченого до 1940-х років активно поширювалися і в Україні.
НДР у великих бібліотеках Харкова, Києва, Одеси, Львова, інших міст почала активно розвиватися на рубежі 19–20 ст. Характерною рисою дослідницької діяльності того часу було поглиблене вивчення соціально-психологічних особливостей читачів та їх типології, аналіз розуміння ними прочитаного (зокрема, у народних бібліотеках, книгозбірнях недільних міських та початкових сільських шкіл та ін.). Аналіз тогочасних звітів міських публічних бібліотек засвідчує, що в них активно розвивався статистичний метод. Основними показниками були статистичні дані про кількість читачів, їх соціально-демографічні та професійні характеристики, мету звернення до бібліотек, частоту відвідуваності, книговидачу та ін. Окремо вивчалися види та тематика видань, визначалися найбільш популярні автори тощо. Ці дослідження провадили, зокрема, бібліотекарі (керівники) Київської міської публічної бібліотеки (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) Л. Лічков та М. Сафронєєв, книгозбірні Новоросійського університету (нині – Наукова бібліотека Одеського національного університету імені І. І. Мечникова), зокрема П. Шестериков та ін. Вивчення бібліотечних звітів засвідчує, що дослідження читацьких інтересів (читачів) у книгозбірнях України провадила майже кожна бібліотека незалежно одна від одної, відповідно до наявних ресурсів та бачення проблеми бібліотекарями. На початку 20 ст. звіти найбільших книгозбірень були доповнені аналітичними оглядами, що стали першими спробами теоретичного осмислення роботи бібліотеки та вивчення читачів. Розвиток науково-дослідницької діяльності, що відбувався в бібліотеках того часу, заклав підґрунтя становленню в Україні бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства, які продовжували формуватись у наступні десятиліття. Потужним стимулом для розвитку НДРБ став Перший Всеросійський бібліотечний з’їзд із бібліотечної справи (Санкт-Петербург, червень 1911 р.), на якому було розглянуто багато проблемних питань, що потребували наукового підходу та пропозицій за результатами досліджень в окремих книгозбірнях і які знайшли відображення в його «Трудах» та резолюціях. Зокрема, представники Харківського товариства поширення в народі грамотності у своїх доповідях запропонували визнати обов’язковим для всіх публічних, громадських, народних бібліотек ведення точної статистики читачів і обсягів читання; запровадити загальнодержавну уніфіковану форму статистичної звітності для всіх типів бібліотек та групування основних статистичних відомостей за бібліотеками певного типу; визнати важливість і обов’язковість ведення щоденної статистики в книгозбірнях (доповіді О. Дідріхсона, І. Дриженка, С. Жилкіна та ін.).
Поширеною формою заходів із вдосконалення бібліотечної діяльності на базі НДРБ на початку 20 ст. були довготривалі відрядження керівників великих бібліотек, а також студентів до інших книгозбірень Російської імперії та Європи для вивчення і практичного впровадження кращого досвіду з організації фондів, обслуговування читачів, ведення каталогів, форм обліку, бібліотечної статистики, розподілу функціональних обов’язків серед персоналу бібліотек тощо. Такі відрядження і відвідини здійснили, зокрема, Л. Хавкіна, К. Рубинський, М. Шермінський, С. Мотовилова, Л. Коган, В. Кордт та ін.; М. Сафронєєв за кілька років ознайомився з організацією роботи 55 бібліотек в Україні, Росії і за кордоном, а П. Шестериков за підсумками поглибленого вивчення досвіду діяльності 24-х книгозбірень підготував і видав наукову працю аналітичного характеру «Постановка библиотечного дела в университетских и некоторых других библиотеках России» (Одеса, 1915), що стала помітним внеском у бібліотечну науку і практику, проте, не була належним чином оцінена організаторами бібліотечної справи вже за нової, радянської влади.
На початку 20 ст. НДРБ почала поступово виокремлюватись у самостійний напрям бібліотечної діяльності. У цей час вона розвивалась завдяки індивідуальній науковій праці окремих осіб (Д. Багалія, К. Рубинського, С. Сірополка, М. Сумцова, Л. Хавкіної, М. Сафронєєва, П. Шестерикова та ін.) та діяльності бібліотечних і бібліографічних товариств. Цій роботі сприяло й заснування в 1903 р. в Харківській громадській бібліотеці (нині – Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка, ХДНБ) завдяки зусиллям Л. Хавкіної першого в Російській імперії відділу бібліотекознавства. НДРБ фокусувалася переважно на питаннях формування фондів, організації каталогів, класифікації джерел інформації, каталогуванні, вивченні читачів та читацького попиту, рідкісних та цінних видань та книжкових зібрань (меморіальних колекцій).
На рубежі 19–20 ст. сформувалася також бібліографічна практика створення зведених покажчиків літератури, що ґрунтувалася на науково-бібліографічних принципах, розвинутих у працях М. Комарова, І. Левицького, О. Огоновського, М. Максимовича та ін. Члени Одеського бібліографічного товариства (створене в 1911 р.) працювали над теоретичним обґрунтуванням бібліографознавства. У провідних бібліотеках на теренах України також активно здійснювалися історико-книгознавчі дослідження (праці І. Каманіна, С. Маслова, І. Огієнка, М. Петрова, Ф. Тітова та ін.). Помітною була бібліографічна діяльність С. Пономарьова.
Стан НДРБ на рубежі 19–20 ст. на теренах України можна охарактеризувати як початковий період формування науково-практичних досліджень у провідних бібліотеках, йому були властиві опертя на індивідуальні наукові інтереси окремих осіб, епізодичність, безсистемність, недостатній рівень досліджень, що базувались на емпіричних даних. Зокрема, були розроблені вимоги до комплектування та розміщення фондів бібліотек, принципи краєзнавчої діяльності книгозбірень, удосконалено статистичну звітність. У процесі започаткування НДРБ здійснювалися перші спроби визначення місця бібліотекознавства в системі наук, зокрема, його міждисциплінарних зв’язків, об’єкта і предмета бібліотекознавчих досліджень, особливостей структури, принципів, методів, формування поняттєвого апарату бібліотечної сфери. Поступово закладалися основи для формування бібліотекознавства як самостійної галузі знань та забезпечення подальшого його переходу від прикладної до фундаментальної науки.
Подальший розвиток НДРБ загальмували (до середини 1920-х років) Перша світова війна, революційні і воєнні події 1917–1921 рр.
Основними питаннями розвитку бібліотечної справи, та, відповідно НДРБ, у 1920–1930-ті рр. були: організація радянської мережі бібліотек в умовах адміністративно-територіальних реформ та під контролем політосвітніх органів; активізація їх політико-просвітницької функції; дослідження особливостей читання та читацьких інтересів робітників, селян, червоноармійців з використанням методів різних наук (психології, педагогіки, соціології та ін.); запровадження ідеологічно обґрунтованих бібліотечних класифікацій та каталогізації; підготовка політично грамотних бібліотечних кадрів тощо. Провідними установами, де розвивалась НДР, були наукові, міські публічні та вишівські (переважно, університетські) бібліотеки, зокрема, Всенародна бібліотека України (ВБУ, нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, НБУВ), ХДНБ; Одеська центральна наукова бібліотека (нині – Одеська національна наукова бібліотека, ОННБ); Київська центральна робітнича бібліотека ім. ВКП (б) (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого); Центральна польська державна бібліотека у Києві (існувала в 1925–1937 рр.), Центральна єврейська бібліотека ім. М Вінчевського у Києві (1923–1938), Вінницька філія ВБУ, де плідно діяв унікальний за своїми функціями науковий підрозділ під назвою Кабінет виучування Поділля (нині – Вінницька ОУНБ імені Валентина Отамановського) та ін.
На розвиток НДРБ в Україні у 1920-х рр. суттєво впливала участь провідних бібліотечних фахівців у низці з’їздів, конференцій, нарад, семінарів, що проводилися за різними напрямами бібліотечної діяльності та книжкової справи. Нерідко НДР здійснювалася на виконання ухвалених на цих заходах резолюцій.
Так, у листопаді 1923 р. в Харкові було проведено Першу Всеукраїнську нараду працівників книги, організовану Українським науковим інститутом книгознавства (УНІК, 1922–1936) та Українською книжковою палатою, де розглядалися питання застосування в бібліотеках децимальної системи та індексування книжок, належної організації фондів, вивчення історичних та іменних колекцій і стародруків у книгозбірнях та ін. Про організацію наукових досліджень у бібліотеках ішлося на Першому Всеросійському бібліографічному з’їзді за участю представників від України (1924), Першій конференції наукових бібліотек УСРР (1925), Першому Всеукраїнському з’їзді бібліотечних робітників (1926) та ін. Зокрема, за ініціативою ВБУ на Першій конференції наукових бібліотек УСРР уперше було розглянуто питання планомірного ведення НДР у бібліотеках, її уніфікації та міжбібліотечної координації, передусім з питань каталографії, бібліотечної статистики, наукової організації праці, формування Українського бібліографічного репертуару (УБР), організації краєзнавчої бібліографії та ін. У 1925 р. на правах відділу ВБУ було створено Науково-дослідний інститут бібліотекознавства, який у 1926 р. перейменували на Науково-дослідну комісію бібліотекознавства та бібліографії ВБУ. У складі Комісії працювали такі відомі бібліотекознавці та книгознавці як Д. Балика, Г. Житецький, Б. Зданевич, В. Іваницький, О. Карпінська, В. Козловський, Ф. Максименко, С. Маслов, С. Постернак, М. Сагарда, М. Ясинський та ін. Зокрема, В. Іваницький здійснив першу спробу проаналізувати поняття «наукова діяльність» стосовно бібліотек, а також новітні підходи до бібліотечної науки. М. Ясинський і М. Сагарда розробляли поняттєвий апарат книго- та бібліотекознавства, бібліографії, методологічні підходи до створення УБР. П. Горянський аналізував досвід бібліотек західнослов’янських держав у створенні національного бібліографічного репертуару. В. Козловський та Д. Балика досліджували питання методики каталогізації.
У 1926 р. при секції соціології УНІКу було створено Кабінет вивчення книги і читача. Того ж року з метою підготовки науковців відкрито аспірантуру при ВБУ, а наступного року – при Одеській центральній науковій бібліотеці (ОЦНБ). Серед перших аспірантів ОЦНБ був С. Боровий, який захистив у 1930 р. дисертацію на тему «Наукова бібліотека в сучасних умовах» (науковий керівник – директор ОЦНБ С. Рубінштейн), проте наукові ступені кандидата одночасно з історичних та економічних наук (формально – без захисту дисертацій) здобув у 1938 р. Хронологічно першим в СРСР володарем вченого ступеня кандидата педагогічних наук з бібліотекознавства був викладач бібліотечних дисциплін Українського бібліотечного інституту (нині – Харківська державна академія культури) Д. Лекаренко, який захистив дисертацію «Изучение читателей дореволюционной России (Алчевская Х. Д., Анский С. А., Рубакин Н. А.)» 11 квітня 1938 р.
У процесі ініційованої УНІКом кампанії під назвою Всеукраїнське обстеження бібліотек (1927–1928) було проведено значну дослідницьку роботу та розроблено певну систему методології НДРБ. За результатами анкетування були отримані відомості про бібліотеки УСРР, склад їхніх фондів, професійні кадри, бюджет, організацію обслуговування читачів та ін. У 1927–1928 рр. було проведено всеукраїнське дослідження роботи бібліотек з читачами, результати якого знайшли відображення в наукових працях УНІКу, у доповідях, численних статтях та монографіях співробітників Кабінету вивчення книги і читача, (праці Д. Балики, В. Іванушкіна, Ю. Меженка, Н. Фрідьєвої, В. Шпілевич та ін.).
Протягом 1927–1930-х рр. УНІК здійснив масштабне анкетування, що стосувалося становища бібліотек і вивчення читача. Про систематичне вивчення українського читача в контексті соціології, психології, педагогіки свідчать підготовлений Д. Баликою бібліографічний покажчик та його численні публікації з цього питання.
Поступово в провідних бібліотеках України у 1920-х рр. формувалася самобутня школа соціологічних досліджень з питань вивчення читання та читачів (Д. Балика, Н. Біркіна, К. Довгань, В. Іванушкін, Г. Марголіна, Ю. Меженко, Н. Перліна, П. Рубцова, Н. Фрідьєва, В. Шпілевич та ін.). В НДРБ домінували дослідження з питань стану та тенденцій розвитку читання різних прошарків населення, динаміки його читацьких інтересів та запитів, зокрема у межах взаємодії «читач–книга» (Д. Балика, Б. Борович, Л. Коган, Н. Фрідьєва та ін.).
Значний внесок у розвиток досліджень фондів стародруків у бібліотеках цього періоду зробили С. Маслов, Б. Зданевич, Г. Житецький та ін.
Піднесенню НДРБ у 1920-х – на початку 1930-х рр. сприяла діяльність у великих містах бібліотечних об’єднань. Ініційовані ними конференції, семінари, гурткові заняття слугували підвищенню кваліфікації бібліотечних працівників, більш раціональній організації бібліотечної справи, розгортанню НДРБ тощо. З ініціативи членів бібліотечних об’єднань у середині 1920-х рр. було створено кабінети бібліотекаря (або кабінети бібліотекознавства) у провідних бібліотеках Києва, Одеси, Харкова та інших міст. У Києві розвитку НДРБ значною мірою сприяла діяльність Київського бібліотечного об’єднання, створеного при Головполітосвіті у 1924 р. Зокрема, члени об’єднання здійснювали дослідження в галузі бібліотечної справи, вивчали стан роботи та побуту бібліотекарів Київщини та ін. У період свого розквіту (1926–1927) об’єднання охоплювало більшість бібліотечних працівників Києва.
У 1920-х – на початку 1930-х рр. в України поступово сформувалися основні центри розвитку НДРБ у найбільших містах – Харкові, Києві, Одесі. Так, в Одесі НДР активно розвивалася у Центральній науковій бібліотеці (ЦНБ) міста, що була створена на базі колишньої Наукової бібліотеки Новоросійського університету (у 1923 р. вона мала назву Центральна науково-навчальна бібліотека м. Одеси, з 1924 р. – ЦНБ, надалі – ЦНБ м. Одеси) та кількох інших бібліотек. НДР в ЦНБ м. Одеси у середині 1920-х рр. зосереджувалася переважно навколо роботи Одеського бібліотечного об’єднання (1922–1930) та Бібліографічного семінару, започаткованого в 1924 р. за ініціативою С. Рубінштейна. Діяльність семінару виходила далеко за межі бібліографії й охоплювала багато сфер бібліотекознавства та книгознавства (за тогочасною термінологією – бібліології). Співробітники ЦНБ м. Одеси (нині – Наукова бібліотека Одеського національного університету імені І. І. Мечникова), а також наукові працівники інших установ систематично доповідали про свої наукові дослідження бібліологічного характеру. Значне місце у НДР приділялося питанням бібліографії україніки. Відділ україніки ЦНБ м. Одеси здійснював бібліографічні дослідження з історії українського письменства та театру 19–20 ст., вітчизняної етнографії та ін. Завдяки напрацюванням працівників ЦНБ м. Одеси у дослідженні рідкісних та цінних книг, а також аналізу та формування спеціалізованих фондів, було організовано Музей книги, Мапографічний (Картографічний) кабінет, Кабінет марксизму, Український відділ («Ucrainiсa»), Відділ історії революційних рухів та ін.
У Харкові НДР активно здійснювали працівники Центральної державної бібліотеки імені В. Г. Короленка та ЦНБ Харківського університету (нині – Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна). У середині 1920-х рр. в останній було організовано семінар бібліотекознавства, що діяв під керівництвом директора книгозбірні К. Рубинського. Були також започатковані кабінет марксистської літератури; різні бібліографічні комісії, що працювали над створенням зведеного каталогу чужомовної періодики харківських бібліотек, каталогу періодичних видань бібліотеки, рекомендаційних списків навчальної та наукової літератури тощо.
У Києві значну НДР здійснювали провідні бібліотеки України того часу – Всенародна бібліотека України (ВБУ) та КЦРБ ім. ВКП(б). Аналізуючи досвід роботи ВБУ, її директор у 1923–1929 рр. С. Постернак наголошував, що розвиваючи НДР, бібліотека набула рис установи, що поєднувала науково-дослідну роботу з безпосередньою виробничою діяльністю та стала лабораторією для постійних спостережень, експериментів, дослідів в галузі бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії. НДР у ВБУ здійснювалась у тісній взаємодії з УНІКом, зокрема його структурним підрозділом – Кабінетом з вивчення книги і читача (з 1929 р. – Кабінет читачівства). Першочергова увага приділялася дослідженню читачів, їхніх уподобань та інтересів.
У 1920-х рр. бібліотечні фахівці регулярно оприлюднювали результати своїх студій у часописах ВБУ – «Бібліологічні вісті», «Бібліотечний журнал», «Журнал бібліотекознавства та бібліографії», а також у «Бібліотечному збірнику», «Трудах Інституту книгознавства» та інших виданнях (зокрема, статті з окремих питань теорії і практики бібліотечної роботи П. Іноземцева, Я. Керекеза, Н. Фрідьєвої та ін.). Важливим результатом співпраці ВБУ та КЦРБ ім. ВКП(б) з питань читачезнавства стала також підготовлена на замовлення Головполітосвіти СРСР праця «Изучение читателя: опыт методики», що була написана Д. Баликою та Н. Фрідьєвою (Москва, 1927, 2-е вид. 1928), яку активно використовували бібліотечні працівники як навчальний і практичний посібник.
Відомий бібліотекознавець та громадський діяч В. Козловський, підсумовуючи результати першого десятиліття розвитку українського радянського бібліотекознавства зазначав, що за цей час сформувалося коло бібліотекознавців, які висунули чимало бібліотекознавчих ідей; в Україні почали діяти бібліотекознавчі школи, які відображали різні методологічні підходи та погляди на бібліотечну справу.
На рубежі 1920–1930-х рр., з урахуванням зростання обсягів дослідницької праці, постало питання про необхідність координації НДР між бібліотеками різних типів, бібліотечними об’єднаннями тощо.
У 1927–1929 рр. розгорнулася активна діяльність Бібліографічної комісії ВУАН, що була створена з метою планування, організації та координації науково-бібліографічної роботи в Україні.
У 1920-х – на початку 1930-х рр. в НДР провідних бібліотек України поступово сформувалися три основні напрями: 1) вивчення загальних питань бібліотекознавства та бібліотечної справи; 2) дослідження розвитку окремих бібліотечних процесів, історії та сучасного стану бібліотечної справи, діяльності окремих типів бібліотек; 3) аналіз принципів організації бібліотечної справи та бібліотек.
Першу спробу вибудувати цілісну систему методів бібліотекознавчих досліджень зробила Л. Хавкіна, яка вказувала на необхідність застосування різних способів досліджень та засобів наукових експериментів, залежно від питань, які вивчаються під час проведення НДР в бібліотеках. При цьому, на думку вченої, один метод повинен доповнюватися і контролюватися іншим, хоча сама дослідниця більше акцентувала увагу на безпосередньому спостереженні за певним процесом та на статистичному й порівняльному методах.
Бібліотекознавиця Н. Фрідьєва зазначала, що в провідних книгозбірнях України використовували, переважно, такі методи: вивчення читача і книги у процесі безпосереднього спілкування з читачем (бесіди); наукове спостереження; статистичний та порівняльний методи; хронометраж певних бібліотечних процесів; експеримент та ін. У вивченні читацьких потреб більшість дослідників здебільшого застосовували метод безпосереднього спостереження. Надалі поступово сформувалися основні форми та способи вивчення читацьких інтересів: індивідуальний і груповий аналіз читацьких формулярів; фіксація попиту читачів, у т. ч. з допомогою книжкових формулярів; облік незадоволеного попиту; запис усних і систематичне вивчення письмових відгуків про книги та ін.
У другій половині 1920-х рр. постала необхідність переходу від спостереження та аналізу інтересів різних груп читачів до формування цілісного підходу щодо вивчення процесу читання. Зокрема, Д. Балика та О. Карпінська виділяли три основні методологічні підходи в цьому напрямі: 1) статистичний аналіз як виданих книг, так і відмов на запити; 2) вивчення дослівних запитів та попиту на книги; 3) систематичне анкетування серед читачів. Аналізуючи стан і методи вивчення читацьких інтересів, Д. Балика наголошував також на необхідності дослідження соціально-демографічних та професійних характеристик читачів, що спонукало у вивченні читання ширше застосовувати соціологічні методи.
Період 1920-х – початку 1930-х рр. у розвитку НДРБ в Україні був плідним: на базі емпіричних матеріалів було вдосконалено соціологічні, історико-порівняльні, статистичні та інші методи досліджень; розроблялася термінологічна система бібліотекознавства; вироблено перспективні напрями наукових розвідок та ін. Було розроблено класифікацію читацьких груп, над якою поряд із бібліотекознавцями (Ю. Балика, В. Іванушкін, Н. Фрідьєва та ін.) працювали науковці з інших галузей знань (О. Білецький, Д. Чижевський та ін.); обґрунтовано наукове визначення таких ключових понять як «читач», «читацький інтерес», «читацький попит», «книгодрукування» та ін. Науковці УНІКу, зокрема його підрозділу – Кабінету вивчення книги й читача – уперше ввели в науковий обіг поняття «читачівство», що є синонімом терміну «читачезнавство»; розробили концептуально-методологічне обґрунтування прикладного наукового дослідження в бібліотеках, що складається з п’яти етапів (підготовчий, експериментальний, опрацювання отриманої інформації, формулювання висновків, впровадження результатів у практику); започаткували дисципліни «бібліотечна соціологія» і «бібліотечна педагогіка».
На початку 1930-х рр. у провідних бібліотеках Києва, Харкова, Одеси та інших міст спостерігався занепад НДР. Його причиною стали помітні зміни у загальному політичному курсі держави, зокрема у питаннях централізації управління суспільними процесами, культурою і наукою, а також згортання з 1932 р. політики українізації як складової загальносоюзної кампанії коренізації, але найбільше – кадрові чистки й репресії у бібліотеках у межах боротьби з «буржуазним націоналізмом» та філософським ідеалізмом. Так, у 1933 р. були звільнені фактично всі фахівці, які на громадських засадах працювали в Науково-дослідній комісії бібліотекознавства та бібліографії Всенародної бібліотеки України. Ліквідовано Кабінет бібліотекаря в КЦРБ ім. ВКП(б), у 1936 р. – УНІК. Повністю припинився випуск фахових часописів наукового спрямування. Зазнали репресій майже всі провідні українські бібліотекознавці, бібліографознавці та книгознавці, зокрема Д. Балика, Б. Борович, В. Іваницький, Б. Комаров, Ю. Меженко, В. Козловський, О. Карпінська, В. Отамановський, М. Сагарда, С. Шестериков, М. Ясинський та багато ін. Їх було звільнено з посад і позбавлено можливості займатися науковою роботою. Рятуючись від переслідувань, частина науковців вимушено переїхала до інших республік СРСР, або ж була вислана з України із забороною повертатися, інші перебивалися випадковими заробітками в «небібліотечних» установах. Багато визначних діячів бібліотечної справи і бібліографії було страчено – С. Єфремова, Є. Загоровського, В. Іванушкіна, М. Макаренка, С. Постернака, Я. Розанова, С. Якубовського та ін.
Наслідки тотального погрому української бібліотечної науки, непоправних кадрових втрат серед науковців були руйнівними й довготривалими. Програми з вивчення національної книги та бібліографії згорнуто. У 1931–1932 рр. повністю переглянуто й змінено методологічні підходи у НДРБ з метою наближення досліджень до «матеріалістично-діалектичного висвітлення процесів у бібліотекознавстві та бібліографії». Однак, понад 30 наступних років НДРБ в Україні фактично не велася. Нищівній критиці було піддано майже всі попередні наукові напрацювання, теоретичні принципи бібліотекознавства, основні праці українських вчених. Здобутки УНІК, ВБУ, інших інституцій та їхніх провідних працівників замовчувалися до відновлення Україною незалежності.
Розвиток бібліотечної справи та НДРБ на багато років був загальмований і унаслідок Другої світової війни.
У першій половині 1950-х рр. в окремих провідних книгозбірнях України здійснювали поодинокі і досить обмежені за тематикою вивчення. Зокрема, у Державній публічній бібліотеці УРСР (нині – НБУВ) після виконання низки досліджень було підготовлено кілька методичних та рекомендаційних матеріалів для масових бібліотек з питань організації абонемента, каталогів, консультаційної роботи тощо (керівник – С. Петров). Основна проблематика тогочасної розрізненої і слабкої за використовуваним інструментарієм НДРБ охоплювала питання організації ефективної роботи масових бібліотек у повоєнний період, формування їхнього «книжкового ядра», типових каталогів, картотек. Ця робота здійснювалася переважно силами працівників методично-бібліографічних підрозділів, створених в обласних книгозбірнях, проте вона не мала системного характеру й була орієнтована на вузьке коло бібліотек у межах своєї області.
Певні зрушення в НДРБ стали відбуватися з ухваленням відомої постанови ЦК КПРС «Про стан і заходи поліпшення бібліотечної справи в країні» (вересень 1959 р.), низки інших документів директивного характеру (наказів, інструкцій, положень), спрямованих на активізацію діяльності бібліотек у багатьох напрямах – комплектуванні фондів, залучення громадян до бібліотек, удосконалення методичної та бібліографічної роботи, поглиблення міжбібліотечної координації. Нові завдання, що постали перед бібліотеками, вимагали наукового підходу в розв’язанні багатьох питань їхньої діяльності. Серед таких документів, зокрема, затверджені Міністерством культури УРСР Положення про організацію науково-методичної і бібліографічної роботи наукових бібліотек на допомогу бібліотекам республіки (від 13 квітня 1964 р.) та Положення про наукову роботу обласних бібліотек (від 31 серпня 1964 р.), які сприяли системній централізованій організації та активізації НДРБ. Відтоді НДРБ почала набувати якісно нових ознак у своєму розвитку.
У другій половині 1960-х рр. державні обласні бібліотеки України для дорослих трансформувалися в обласні універсальні наукові бібліотеки (ОУНБ). Введення терміну «наукова» означало не статус книгозбірень як наукових установ, а вказувало лише на те, що їхні фонди є універсальними за змістом та формуються з усіх наукових галузей. Водночас це нововведення певною мірою сприяло активізації в ОУНБ наукового підходу до формування і використання книжкових фондів, запровадженню спеціалізованих підрозділів у структурі ОУНБ. Методичні відділи було реорганізовано в науково-методичні, введено посади заступника директора з наукової роботи, головного бібліотекаря з координації науково-методичної та науково-дослідної роботи. Приверненню уваги до НДРБ сприяло й започаткування у 1964 р. в Харкові міжвідомчого науково-методичного збірника «Бібліотекознавство та бібліографія» та проведення восени 1966 р. спеціального семінару за участю заступників директорів обласних бібліотек УРСР з наукової роботи, на якому розглядали питання активізації участі ОУНБ у проведенні наукових досліджень, зокрема з вивчення проблем читання в масових бібліотеках.
Подальший розвиток НДРБ набула з виходом наказу Міністерства культури СРСР «Про організацію науково-дослідної роботи з бібліотекознавства і бібліографії» (1967), згідно з яким у структурі провідних бібліотек країни було створено науково-дослідні відділи, зокрема, в Державній республіканській бібліотеці (ДРБ) УРСР ім. КПРС (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) та в інших республіканських та великих бібліотеках України. НДРБ розгорталася переважно в напрямі соціологічних досліджень; вивченні особливостей роботи провідних бібліотек, оптимізації бібліотечного обслуговування окремих категорій читачів; дослідженні технологічних процесів у бібліотеках та специфіки формування їхнього бібліотечного фонду.
Особливістю НДРБ у другій половині 1960-х – першій половині 1970-х рр. була участь окремих бібліотек України у союзних дослідженнях, за програмами НДР та інструкціями, що надходили з Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна (нині – Російська державна бібліотека), а інколи з Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (нині – Російська національна бібліотека). За результатами цих досліджень було отримано фактографічні матеріали про коло читання, читацькі інтереси, читацьку активність в різних типах книгозбірень. Водночас, національні, регіональні особливості та їхній вплив на вибір читачами друкованих джерел, мовні переваги у читанні залишалися часто за межами загальносоюзних досліджень. Завдяки участі в цих дослідженнях українські фахівці у 1970-х рр. не лише поступово набували загального досвіду ведення НДР, а й вивчали специфіку мотивів вибору читачами творів художньої літератури, улюблених для них жанрів та авторів, характер інтенсивності читання, своєрідність читацьких потреб та інтересів, зокрема, студентської і робітничої молоді. Одночасно відбувалося посилення координаційних зв’язків з питань комплектування фондів книгозбірень; було напрацьовано систему підготовки координаційних планів формування фондів бібліотек-депозитаріїв; порідшали випадки дублювання тем НДР в бібліотеках.
У 1970-ті рр. високого темпу розвитку набули процеси централізації бібліотечного обслуговування населення та перебудови бібліотечної мережі на принципах утворення єдиної системи бібліотек усіх видів і типів. На цьому етапі в науково-дослідних відділах (секторах) провідних книгозбірень України активізувалося теоретичне вивчення основ НДРБ; відбувалося також напрацювання навичок самостійної, поза союзними темами, дослідницької роботи, розроблення науково-дослідних програм, методик й процедур збору інформації тощо. Майже завжди методики НДР, розроблені на союзному рівні, українські бібліотечні фахівці коригували й адаптовували для застосування у своїх бібліотеках.
Важливим чинником розвитку НДРБ стало створення у 1973 р. міжвідомчої Ради по координації НДР в галузі бібліотекознавства та бібліографії при Міністерстві культури УРСР, яка діяла на громадських засадах, складалася з провідних фахівців великих бібліотек України та викладачів бібліотечних факультетів Київського і Харківського інститутів культури. У Раді відбувалися обговорення основних напрямів бібліотекознавчих досліджень, питання практичного впровадження висновків і рекомендацій за результатами наукових студій, які мали переважно комплексний, міжвідомчий характер та здійснювалися за єдиним планом і спільною методикою. Рада узгоджувала п’ятирічні координаційні плани НДР, положення про організацію НДРБ, обговорювала принципи співпраці та кооперації бібліотек тощо. У 1973 р. при Раді також було створено сім (на кінець 1970-х рр. – дев’ять) проблемних комісій з розроблення основних питань бібліотекознавства і бібліографії, які так само сприяли координації проведення централізованих та регіональних досліджень не лише в масових бібліотеках, а й у книгозбірнях інших видів і типів.
Значущою подією в інформуванні бібліотечних фахівців про стан НДРБ в Україні, а також у висвітленні основних напрямів науково-дослідної діяльності бібліотек, тематики виконуваних ними досліджень, у підготовці дисертаційних робіт за спеціальністю «бібліотекознавство, книгознавство та бібліографознавство» було започаткування у 1976 р. видання «Огляд науково-дослідної роботи в галузі бібліотекознавства, теорії бібліографії та історії книги» (нині – «Огляд науково-дослідної роботи бібліотек та закладів вищої освіти сфери культури України»), яке було підготовлене працівниками науково-дослідного відділу ДРБ УРСР ім. КПРС. «Огляд…» видавався кілька десятиліть, з періодичністю раз на п’ять років.
У другій половині 1980-х рр. процеси демократизації суспільного життя в СРСР вплинули на тематичну спрямованість досліджень у бібліотеках. У цей період НДРБ характеризується новаціями: наближенням до розв’язання більш конкретних практичних завдань, які стояли перед бібліотеками; вивченням специфіки читацьких інтересів стосовно різних жанрів і видів літератури, особливостей національного та інтернаціонального в читанні; визначенням змісту роботи бібліотек щодо реалізації їхніх соціальних функцій. Ще на початку 1980-х рр. в ДРБ УРСР ім. КПРС з утворенням окремого сектору у складі науково-дослідного відділу стали укладати республіканські дворічні плани впровадження результатів НДР у практику бібліотек системи Міністерства культури УРСР (з 1986 р. вони набули міжвідомчого характеру). Ці плани також відіграли позитивну роль у практичній реалізації результатів дослідницької діяльності майже в усіх провідних бібліотеках України.
У другій половині 1980-х рр. в бібліотеках України активно розгорнулися дослідження з вивчення рівня задоволення запитів читачів окремих національних груп населення; виявлення читацьких інтересів та попиту на українську художню літературу; відповідності укомплектованості фондів книгозбірень запитам читачів тощо.
Активно розвивалась українська школа соціологічних досліджень у бібліотеках. У деяких із них, на виконання наказу Міністерства культури УРСР № 210 від 16.06.1988 р. «Про створення Соціологічної служби по вивченню читання в бібліотеках Міністерства культури УРСР» були започатковані соціологічні служби (перша у 1989 р. – в ДРБ УРСР ім. КПРС як сектор соціології читання під керівництвом Л. Петрової). Зокрема, було визначено принципи соціології читання (принцип соціокультурної обумовленості, відносної самостійності національних та регіональних досліджень, принцип діалогічності відносин між бібліотекою й читацькою аудиторією та ін.).
Надалі соціологічна служба з вивчення читання сприяла отриманню оперативної інформації про розвиток читацьких інтересів та уподобань, про особливості формування читацьких запитів, про внесення книгозбірнями коректив у процеси, пов’язані з формуванням фондів й обслуговуванням читачів. У 1992 р. на хвилі інтенсивного розвитку в багатьох бібліотеках України соціологічних досліджень було започатковано видання інформаційно-аналітичного бюлетеня «Соціологічні дослідження в бібліотеках», який й дотепер видає Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого (на кінець 2025 р. опубліковано 55 випусків цього видання).
Відчутне скорочення на рубежі 1980–1990-х рр. кількості загальносоюзних бібліотечних НДР за участю українських книгозбірень дало змогу розширити коло самостійних республіканських, регіональних та локальних наукових розвідок.
У бібліотеках вивчалися особливості бібліотечного обслуговування окремих національних груп населення України, бібліотечно-бібліографічне та інформаційне забезпечення спеціалістів АПК, ефективність використання перекладної літератури різних народів та ін. Важливу інформацію було отримано за результатами багатоаспектного дослідження читання української художньої літератури під час комплексної соціологічної розвідки «Читацькі інтереси та попит на українську художню літературу в бібліотеках республіки». Також вивчалися фонди книгозбірень, сучасний літературний процес, його змістовні та видавничі складові (наклади, поліграфічне оформлення, актуальність тематики тощо). Інтеграція дослідницької тематики бібліотекознавства і соціології зумовила значний розвиток соціології читання, що розширило знання об’єктивних закономірностей читання та його теоретичного осмислення в контексті бібліотечної роботи. Найбільш фундаментальним стало міжвідомче загальносоюзне дослідження «Раціональне розміщення та використання бібліотечних ресурсів в країні» (1981–1986), в якому проблему вивчали на двох рівнях – галузевому та територіальному, з урахуванням об’єктивних потреб фахівців народного господарства (аналізували не тільки склад читачів, їхні запити і відмови, але й відомості про населення, його структуру, зайнятість у народному господарстві та ін.). Дослідження дало змогу виявили специфіку формування бібліотечних ресурсів в країні, диспропорції в забезпеченості спеціальною літературою фахівців різних галузей народного господарства, зокрема, низьку забезпеченість виданнями іноземними мовами, слабку взаємодію бібліотек та ін.
З відновленням Україною незалежності зміст і організація НДРБ суттєво змінилися. Дедалі частіше її виконували в межах комплексних цільових програм, грантів міжнародних організацій, господарських угод, проєктів, контрактів тощо. Відбувалося формування наукових шкіл навколо визнаних лідерів бібліотечної галузі (Л. Дубровіна, М. Слободяник, О. Онищенко; у вишах культури – Н. Кушнаренко, Т. Новальська, Г. Швецова-Водка та ін.) та науково-дослідних підрозділів провідних бібліотек. Суттєво зросла загальна кількість НДР, у т. ч. дисертаційних досліджень, виконуваних у книгозбірнях. Так само в декілька разів у порівнянні з 1960–1980-ми рр. зросла кількість наукових публікацій і захищених дисертацій. Активізації досліджень та оприлюдненню їх результатів сприяла поява значної кількості (майже двадцяти) нових професійних періодичних і продовжуваних видань («Бібліотечний вісник», «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія», «Вісник Книжкової палати», «Історія бібліотечної справи в Україні», «Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського», «Вісник Харківської державної академії культури», «Бібліотечна планета», «Бібліотечний форум України», «Рукописна та книжкова спадщина України»,«Бібліотечна орбіта Кіровоградщини», «Подільський книжник» та ін.). Окрім бібліотек, профільних вишів культури до бібліотекознавчих досліджень активно долучалися Львівський, Одеський, Кам’янець-Подільський національні університети, які організували видання окремих серій «Вісників…» (або збірників наукових праць) з бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. У НБУВ та в Національній науковій сільськогосподарській бібліотеці НААН України (ННСГБУ) створено аспірантури та докторантури, запрацювали спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій. Значно зросла науково-дослідна активність публічних бібліотек (крім ОУНБ це й деякі міські та районні книгозбірні), завдяки чому відбулося широке залучення до НДР бібліотекарів-практиків. Досить інтенсивно бібліотеки провадили локальні маркетингові соціологічні дослідження. Також характерною рисою НДРБ після 1991 р. є зменшення ролі національних, державних бібліотек України як організаторів досліджень (певним чином на це вплинув і курс на децентралізацію управління сферою культури), спрямованих на збір порівняльних і репрезентативних даних для наукового обґрунтування регіональної та державної політики в галузі бібліотечної справи. Вибір наукових тем керівники бібліотек здійснювали переважно самостійно, без погодження з бібліотеками інших систем та відомств, що мало як позитивні, так і негативні наслідки (певне дублювання тематики НДР; низький відсоток практичного впровадження результатів досліджень; відсутність постійного наукометричного аналізу стану НДР та ін.). У тематиці досліджень спостерігається тенденція до їх урізноманітнення. Водночас основні напрями вивчення були сфокусовані навколо читання і читацьких інтересів, а також фондів.
Після 1991 р. відбулись реорганізація (або ліквідація) відділів НДР та соціологічних служб у багатьох бібліотеках, послаблення координаційних зв’язків та припинення діяльності відповідних міжвідомчих рад. Водночас збільшилася кількість локальних досліджень, спрямованих на вивчення стану комплектування фондів, читацьких потреб та ступеня їхнього задоволення в публічних бібліотеках України (зокрема, на українську художню книгу). Певна частина досліджень стосувалася проблеми створення моделі обслуговування користувачів в нових умовах. Вивчення питань комплектування бібліотечних фондів зумовлювалось тим, що від початку 1990-х рр. видавнича справа в Україні перебувала в кризовому стані, було зруйновано систему державного книговидання та централізованого забезпечення фондів бібліотек новими виданнями. Зокрема, на базі ОУНБ п’яти областей було проведено загальнодержавне дослідження «Відповідність комплектування фондів бібліотек репертуару видавничої продукції України в 1995 році», яке засвідчило, що обсяг нових надходжень в ОУНБ України становив від 6 до 38% порівняно з 1991 р. В умовах книговидавничої кризи, припинення з 1993 р. надходження обов’язкового примірника творів друку країн СНД, пріоритетними стали вивчення змістовно-мовних потреб користувачів, відповідності інформаційних ресурсів бібліотек запитам користувачів, а також їх попиту на періодичні видання та ін.
За результатами загальнодержавного соціологічного дослідження «Читацькі потреби та стан їх задоволення в бібліотеках України» (1991) було отримано корисну інформацію щодо соціально-демографічного та соціально-професійного складу читачів книгозбірень, характеру їхніх запитів, мотивів звернення до бібліотеки, оцінки рівня бібліотечного обслуговування, незадоволеного читацького попиту тощо. Предметом вивчення в цьому дослідженні були: структура читацької аудиторії та зміни, що в ній відбулися у порівнянні з попередніми роками; читацькі уподобання, мотиви звернення до книги та чинники, які на них впливають; найпопулярніші видання та попит на літературу з різних галузей знань, а також гостра проблема невідповідності застарілих фондів масових бібліотек України тогочасним читацьким запитам читачів, що призвело до значного зменшення кількості читачів.
У 1990-ті рр. – на початку 21 ст., на тлі піднесення запиту суспільства на об’єктивне висвітлення історичного минулого України та її культурної спадщини (насамперед у регіональному аспекті), спостерігалося зростання інтересу до дослідження бібліотеками власної історії, особливо у книгозбірнях, заснованих 100 і більше років тому. Часто такі НДР приурочувалися до ювілейних дат в історії бібліотек. Ця тенденція була вчасно помічена та проаналізована в Державній бібліотеці України (нині – НБУ імені Ярослава Мудрого), де на допомогу провідним публічним бібліотекам було підготовлено й видано методичні рекомендації «Вивчення історії обласної бібліотеки» (1993), які сприяли активізації відповідних досліджень в ОУНБ (протягом наступних 10–15 років майже всі ОУНБ здійснили вивчення власної історії й опублікували результати вивчення у різних виданнях). У 21 ст. вже превалювали дослідження з історії бібліотечної справи в масштабі областей.
У 1999–2000 рр. проводилось багатоаспектне загальнодержавне соціологічне дослідження «Соціальний портрет бібліотекаря», результати якого дали змогу сформувати узагальнену уяву про українського бібліотечного працівника кінця 20 ст., охарактеризувати його професійні риси, визначити завдання з підвищення фахового рівня тощо.
У 1990-ті рр., попри складну соціально-економічну ситуацію в країні, що негативно впливала й на бібліотечну сферу, спостерігалася помітна активізація як у проведенні окремих досліджень, так і в розробленні загальних методологічних підходів до вивчення фундаментальних питань бібліотечної науки, що позначилося і на оновленому визначенні бібліотекознавства як наукової дисципліни. Загалом, якщо раніше НДРБ розвивалася в контексті союзної проблематики досліджень, орієнтації на настанови з Москви і Ленінграда, то відтепер вона повністю стала самостійною.
На упорядкування НДР та її облік була спрямована постанова Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій» за № 162 від 31.03.1992 р. Крім процедури реєстрації НДР, яка покладалась на Український інститут науково-технічної та економічної інформації, документ законодавчо закріплював формування баз і банків даних, підготовку низки інформаційних матеріалів, а також міждержавний обмін інформацією, що можна розглядати як перші інтеграційні кроки входження України як незалежної держави у світовий інформаційний простір.
На початку 21 ст. загальна кількість досліджень у бібліотеках України почала зростати; з накопиченням досвіду більш якісно готувалися програми та методики НДР, висновки й пропозиції за їхніми результатами. Проблеми, що вивчалися, охоплювали ширше коло питань; до НДР долучалася більша кількість бібліотек, у т. ч. периферійних. Низка досліджень була спрямована на вивчення (оптимізацію) шляхів реалізації законів і державних програм у галузі бібліотечної справи. Зокрема, на виконання Закону України «Про Національну програму інформатизації» (№ 74/98-ВР від 04.02.1998 р.) було проведено загальнодержавне дослідження «Електронні інформаційні ресурси бібліотек України» (2001), яке вперше дало змогу отримати цілісне уявлення про стан інформатизації регіональних книгозбірень, визначити рівень та потенціал кожної з базових бібліотек, з’ясувати проблеми, що потребували певного вирішення як на рівні окремої бібліотеки, так і галузі в цілому. Нині, у зв’язку з повсюдним упровадженням інформаційно-комунікаційних технологій, кожна бібліотека дослідним і експериментальним шляхом вирішує для себе питання організації віддаленого доступу та електронного доставляння документів, обслуговування читачів інформацією на електронних носіях, створення власних електронних колекцій і баз даних.
Характерною рисою НДРБ в Україні на початку 21 ст. є її орієнтація на вирішення саме проблем інформатизації бібліотечної діяльності. Затребуваними залишаються дослідження незадоволеного читацького попиту на вітчизняну книжкову продукцію, процесів динаміки фондів книгозбірень, зокрема стану комплектування й використання деяких сегментів фондів. Прикладом є дослідження «Публічні бібліотеки України в контексті соціокультурного простору регіону» (2007), яке засвідчило, що бібліотеки залишаються найбільш популярними, авторитетними та відвідуваними закладами культури. Того ж року було здійснено дослідження «Сільська бібліотека на мапі України», яке допомогло з’ясувати, що зазначені книгозбірні перебувають у глибокому кризовому матеріально-технічному, фінансовому та кадровому становищі.
На початку 21 ст. НДРБ сприяла виявленню регіональних особливостей діяльності книгозбірень України, зокрема науково-методичної, науково-бібліографічної роботи, організації соціологічних досліджень, вивчення історії бібліотек та бібліотечної справи певної місцевості. Значного розвитку (в порівнянні з радянською добою) набули дослідження з історії бібліотечної справи та бібліотечної науки, насамперед у провідних бібліотеках країни: НБУВ, НБУ ім. Ярослава Мудрого, ОННБ, ХДНБ, ННСГБУ, Державній науково-педагогічній бібліотеці України імені В. О. Сухомлинського, Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника та ін. Певні здобутки в дослідженні історичних аспектів розвитку бібліотечної справи у своїх областях мають і більшість ОУНБ. Прикладами є дослідження «Історія бібліотечної справи в області» (Запорізька ОУНБ), «З історії розвитку народних сільських бібліотек-читалень Чернігівщини кінця ХІХ – поч. ХХ ст.» (Чернігівська ОУНБ), «Історія бібліотечної справи Херсонщини» (Херсонська ОУНБ) та ін. Збірники наукових праць, нариси з історії своїх та підпорядкованих бібліотек видавали майже всі регіональні обласні та галузеві книгозбірні України, які мають у своєму підпорядкуванні певну мережу бібліотечних закладів.
Національні, головні спеціальні бібліотеки України, ОУНБ залишаються провідними центрами НДР, від рівня та активності організаційної та координаційної роботи яких багато в чому залежить розвиток НДРБ, зокрема у таких аспектах, як: формування теоретико-методологічних засад науково-інформаційного забезпечення інноваційного розвитку бібліотек; реалізація (впровадження) результатів НДР у науково-дослідній, культурно-просвітницькій, інформаційно-бібліографічній діяльності бібліотек; видання науково-методичних, науково-бібліографічних, аналітичних та інших матеріалів; розширення науково-інформаційної співпраці з національними та міжнародними бібліотечними осередками. У структурі кількох провідних бібліотек країни створено спеціальні науково-дослідні підрозділи: у НБУВ – Інститут бібліотекознавства, Інститут рукопису, Інститут біографічних досліджень, Інститут інформаційних технологій; у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника (ЛННБ) – Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів та Науково-дослідний інститут пресознавства; у ННСГБУ – Інститут історії аграрної науки, освіти та техніки та кілька відділів, зокрема відділ впровадження наукових розробок та технічного забезпечення бібліотечних процесів; в Національній історичній бібліотеці України – науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань. У зазначених установах та структурах провідних бібліотек країни організація та здійснення фундаментальних і прикладних наукових досліджень втілюється у напрямах: опрацювання питань галузевого бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства, інформаційної діяльності, джерелознавства, біографістики, історії освіти та науки; вивчення предметів, що є об’єктами національного та культурного надбання; підвищення ефективності використання електронних ресурсів; розвиток нових форм і напрямів інформаційно-бібліотечної, науково-дослідної, культурно-просвітницької діяльності бібліотек тощо.
Наукова новизна сучасної НДРБ переважно зводиться до: розроблення основних напрямів діяльності мереж бібліотек України; формування концептуальних положень науково-інформаційного забезпечення потреб користувачів; вивчення та розвитку теоретичних засад формування всеукраїнського інформаційного ресурсу; започаткування й упровадження науково-методичних та організаційних засад інформаційно-аналітичного забезпечення бібліотечної діяльності, теоретичних і науково-практичних аспектів створення інтегрованого галузевого інформаційного ресурсу; визначення ключових напрямів модернізації науково-інформаційної діяльності провідних книгозбірень України.
Перспективна стратегія розвитку НДРБ містить в собі та враховує: проєктний метод планування НДР з метою концентрації ресурсів на вивченні пріоритетних тем; ширше використання досягнень світової бібліотечної науки; розвиток системи фінансового стимулювання НДР і впровадження її результатів; формування ринку бібліотечного наукового продукту; системний наукометричний аналіз стану НДРБ та окремих її напрямів.
Дослідження з питань формування та збереження бібліотечних фондів протягом всіх періодів розвитку бібліотечної справи посідали одне з провідних місць в НДРБ. В останній час вони зумовлювалися такими офіційними документами як «Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000–2005 роки» та «Концепція державної програми збереження бібліотечних фондів на період до 2020 року». Поширеними також є дослідження, що вивчають питання функціонування електронних бібліотек та каталогування електронних ресурсів. Зокрема, фахівці провідних бібліотек розробляли проєкт створення Національного формату представлення бібліографічних даних УкрМАРК. НДРБ в Україні дедалі більше набуває міждисциплінарного характеру, формуються нові напрями наукових досліджень на перетині двох і більше наук, зокрема бібліотечна соціологія, бібліотечна валеологія, бібліотечна етнологія, бібліотечна статистика, бібліотечна політологія та ін.. Триває пошук якісних критеріїв та ознак оцінювання НДРБ. Дослідження мають, переважно, прикладний характер і спрямовуються на удосконалення діяльності як окремої бібліотеки, так і бібліотечної справи регіону (області) або відомчої мережі закладів в цілому. Провідними темами досліджень є: вивчення ролі та місця бібліотеки у сучасних умовах; вдосконалення організації, змісту та форм бібліотечного обслуговування користувачів; визначення інформаційних потреб, інтересів, запитів різних категорій користувачів; дослідження формування, збереження, використання та відповідності документних ресурсів бібліотек запитам користувачів; висвітлення історії бібліотечної справи регіону (області) або окремої бібліотеки; пошуки шляхів ефективного впровадження, оптимізації технологічних засобів та інформатизації бібліотечних процесів; з’ясування механізмів і форм підвищення рівня кваліфікації бібліотечних працівників; розкриття напрямів розвитку бібліотечного менеджменту і маркетингу, економіки бібліотечної діяльності, організації та управління роботою бібліотек; аналіз механізмів упровадження в бібліотеках інноваційних форм роботи та нових технологій. Дедалі частіше до НДР залучаються окремі районні, провідні міські та сільські книгозбірні.
Найбільш поширеною формою НДРБ протягом перших двох десятиліть 21 ст. залишаються соціологічні дослідження, які допомагають визначити місце бібліотеки в умовах інформатизації суспільства, проаналізувати потреби користувачів в бібліотечних послугах, налагодити зворотний зв’язок з ними та ін. Ця форма досліджень набуває дедалі більшого поширення, оскільки уможливлює швидку фіксацію стану бібліотечних процесів і явищ, що вивчаються, визначити їхню динаміку та тенденції подальшого розвитку. Матеріали бібліотечних соціологічних досліджень дають змогу проаналізувати особливості потреб і запитів читацької аудиторії різних видів і типів бібліотек, мету відвідувань, інформаційні інтереси, уподобання користувачів; виявити проблеми відповідності інформаційних ресурсів книгозбірень запитам користувачів, а відтак – передбачати та вносити певні зміни у функції бібліотек, визначати стратегію комплектування, розвиток інформаційних ресурсів, створювати нові структурні підрозділи; оптимізувати технологічні цикли. Зокрема, накопичений досвід вивчення читачів та його науковий аналіз обумовив виокремлення читачезнавства у самостійну наукову дисципліну.
У багатьох провідних бібліотеках України в останні десятиліття підготовлено велику кількість ґрунтовних бібліографічних посібників, які за рівнем наукового розкриття теми, глибиною ретроспекції (хронологічного охоплення), залученням висококваліфікованих фахівців з інших установ, використанням архівних документів є результатами повноцінних історико-бібліографічних, культурологічних досліджень і їх можна віднести до бібліографічних монографій.
Проблематика сучасних досліджень в бібліотеках фокусується у трьох основних напрямах:
1) вивчення соціально-культурних умов і чинників, що впливають на діяльність бібліотек і спонукають до необхідності здійснення певних змін;
2) аналізування результатів та ефективності діяльності бібліотеки;
3) дослідження інноваційного потенціалу книгозбірні та бібліотечної справи у масштабах міста, району, області та країни в цілому.
З 2014 р., з початком російської збройної агресії проти України, помітне місце в тематиці НДРБ посідає вивчення особливостей діяльності книгозбірень в умовах війни, стану їхніх фондів, змін у кадровому складі, фіксації матеріальних збитків, завданих окупантами, вивчення бібліотечного досвіду інших держав (зокрема балканських), на територіях яких відбувалися воєнні дії тощо. Більшість цих досліджень базується на результатах соціологічних опитувань працівників книгозбірень у зонах бойових дій та тимчасової окупації.
До позитивних тенденцій сучасного періоду розвитку НДРБ слід віднести перехід до організації наукових досліджень у межах комплексних цільових програм, формування наукових шкіл навколо визнаних лідерів бібліотечної галузі, залучення коштів на основі грантів, конкурсів, фандрейзингу та ін.
Проблеми, здобутки і перспективи НДРБ висвітлено у працях Т. Гранчак, О. Григоревської, Л. Дубровіної, Г. Ковальчук, Л. Любаренко, О. Мастіпан, О. Онищенка, М. Слободяника, Г. Солоіденко, А. Соляник та ін. Особливості проведення соціологічних та маркетингових досліджень у бібліотеках розкрито в публікаціях Т. Богуш, Т. Коваль, І. Луньової, Л. Туровської та ін. У частині наукових досліджень (у т. ч. дисертаційних) об’єктом вивчення є стан та розвиток НДР в окремих бібліотеках (праці Т. Гранчак, Л. Любаренко, О. Мастіпан, В. Матусевич, А. Соляник та ін.). НДРБ сприяє вирішенню стратегічних і локальних питань розвитку бібліотек, з’ясуванню закономірностей їх функціонування як соціального інституту, прогнозуванню перспектив бібліотечної сфери.
Джерела
Про розгортання бібліотечної роботи з дітьми по УСРР : наказ Наркома освіти УСРР тов. Затонського від 5.VII.1934 р. № 377 // Б-ка в соціаліст. буд-ві. – 1934. – № 8. – С. 48–51. – V. Науково-дослідна робота
Балика Д. А. Активізація роботи в наукових бібліотеках / Д. А. Балика // Бібліотечний збірник. Ч. 1: Праці першої конференції наукових бібліотек УСРР. – Київ, 1926. – С. 89–98.
Козловський В. О. Бібліотекознавство в УСРР за період 1917–1927 років / В. О. Козловський // Журнал бібліотекознавства та бібліографії. – 1928. – № 2. – С. 3–14
Фридьева Н. Изучение читателя. Опыт методики / Н. Фридьева, Д. Балика; под ред. М. А. Смушковой. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Москва-Ленинград : Долой неграмотность, 1928. –158 с.
Боровий С. Я. Наукова бібліотека в сучасних умовах / С. Я. Боровий. – Київ, 1930. – 67 с.
Керекез Я. Бібліотечно-методична робота на Київщині / Я. Керекез // Бібліологічні вісті. – 1930. – № 2. – С. 114–116.
Фрідьєва Н. Я. Вивчення читачів і керівництво читанням у масових бібліотеках України / Н. Я. Фрідьєва // Бібліотекознавство та бібліографія. – Харків, 1966. – Вип. 3. – С. 5–18.
Матеріали по організації і координації науково-дослідної роботи в галузі бібліотекознавства і бібліографії Української РСР. – Київ, 1974. – 30 с.
Вивчення історії обласної бібліотеки: (Mетод. рекомендації) / Держ. б-ка України; склад.: З. І. Савіна, С. Л. Зворський. – Київ, 1993. – 18 с.
Науково-дослідна робота Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка в галузі бібліотекознавства та книгознавства : (Аналіт. огляд за 1991–1995 роки). – Харків, 1997. – 45 с.
Науково-дослідна та соціологічна робота бібліотек України для дітей у 1989–1998 рр. : (інформ.-аналіт. огляд) / Держ. б-ка України для дітей. – Київ, 1999. – 36 с.
Слободяник М. С. Історичні дослідження в сучасному українському бібліотекознавстві: тенденції і перспективи / Слободяник М. С., Зворський С. Л. // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2004. – № 3. – С. 13–19.
Мастіпан О. Підсумки наукової діяльності національних, державних бібліотек та ОУНБ України / О. Мастіпан // Бібл. планета. – 2007. – № 2. – С. 15–20.
Любаренко Л. Що ми маємо сьогодні... : (деякі проблеми науково-дослідної діяльності бібліотек України) / Л. Любаренко, О. Мастіпан // Соціологічні дослідження в бібліотеках : інформ.-аналіт. бюл. Вип. 33 / НПБ України. – Київ, 2008. – С. 15–23.
Коваль Т. Маркетингові дослідження в бібліотечному середовищі / Т. Коваль // Бібліотечний форум України. – 2008. – № 2. – С. 21–27.
Любаренко Л. Науково-дослідна робота Національної парламентської бібліотеки України (1969–2009): стан і тенденції / Л. Любаренко // Бібл. планета. – 2010. – № 1. – С. 9–13.
Соляник А. Наукові дослідження як чинник розвитку бібліотечних інновацій / А. Соляник // Бібл. планета. – 2012. – № 2. – С. 26–28
Воскобойнікова-Гузєва О. В. Стратегії розвитку бібліотечно-інформаційної сфери України : генезис, концепції, модернізація : монографія / О. В. Воскобойнікова-Гузєва. – Київ: Академперіодика, 2014. – 362 c.
Айвазян О. Б. Наукова робота бібліотеки як засіб якісного забезпечення освітнього та наукового процесів університету / О. Б. Айвазян, О. М. Великосельська // Наук. пр. Кам’янець-Поділ. нац. ун-ту ім. І. Огієнка. Сер.: Бібліотекознавство. Книгознавство. – Кам’янець-Подільський, 2015. – Вип. 4. – С. 205–211.
Ковальчук Г. І. Український науковий інститут книгознавства (1922–1936) / Г. І. Ковальчук ; наук. ред. В. І. Попик; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – Київ: Академперіодика, 2015. – 684, [4] c.
Новальська Т. В. Бібліотечне читачезнавство в Україні: історія, теорія, практика : монографія / Т. В. Новальська; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ : Ліра-К, 2018. –350 с.
Огляд науково-дослідної роботи бібліотек та закладів вищої освіти сфери культури України за 2011–2015 роки / [Л. Любаренко та ін. ; наук. ред. Н. Розколупа] ; М-во культури України, Нац. б-ка України ім. Ярослава Мудрого. – Київ, 2019. – 295 с.
Апшай М. В. Регіональні бібліотекознавчі дослідження: стан, проблеми, тенденції : монографія. – Київ: Видавництво Ліка-К, 2020. – 228 с.
Поперечна Л. А. Актуальність регіональних бібліотекографічних досліджень у контексті формування Української бібліотечної енциклопедії / Л. А. Поперечна // Бібліотека в умовах сучасності і конструювання майбутнього : матеріали ІV Наук-практ. конф. (до Всеукраїнського дня бібліотек) 27 верес. 2023 р., м. Вінниця. – Вінниця, 2023. – С. 87–90.
Ковальчук Г. І. З історії книжкової культури України: дослідження ретроспективних книжкових, образотворчих, музичних видань та історичних колекцій з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – Київ : Академперіодика, 2021. – 400 с.
Соколов В. Ю. Розвиток читачезнавства в провідних бібліотеках Києва у другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. / В. Соколов // Бібліотечний форум: історія, теорія і практика. – 2022. – № 4. – С. 54–58.
Соколов В. Ю. Книгознавчі дослідження в національних бібліотеках України у 2016–2020 рр.: зведений аналіз / В. Ю. Соколов // Бібліотечний Меркурій. – 2023. – Вип. 2 (30). – С. 37–69.
Соколов В. Науково-дослідна робота у провідних бібліотеках України 1920–1930-х рр. / Віктор Соколов // Бібліотечний форум: історія, теорія і практика. – 2024. – № 2. – С. 46–55.
___________________________________