Анотування – вид аналітико-синтетичного опрацювання документів (АСОД); процес бібліографічного згортання інформації первинного документа, результатом якого є вторинна (бібліографічна) інформація у вигляді анотації.

Елементи А. виникли ще в глибоку давнину, коли використовували розгорнуті назви творів, що містили певну їх характеристику. В історії бібліографії існують два підходи до тлумачення анотацій. У першому випадку анотаціями називали спеціальні примітки, що стосувалися форми і змісту документа. В другому – додаткові відомості, що стосувалися назви документа. У першій половині 18 ст. відбулося виокремлення анотації у самостійний жанр. В. Сопіков у фундаментальній праці «Опыт российской библиографии» (1813–1821) використав оригінальні методи характеристики книг. Він вважав, що анотацією можуть бути будь-які історико-літературні, історико-бібліографічні, критико-рекомендаційні примітки, не об’єднані загальним завданням розкриття змісту або форми книги. В анотаціях він розкривав псевдоніми, називав авторів анонімних книг, перекладачів, видавців, друкарів, подавав повні назви книг, відомості з історії їх створення, позначав книги рідкісні, надруковані таємно, знищені, звертав увагу на зовнішній вигляд видання – шрифт, друк, папір, ілюстрації, портрети, викладав зміст книги, давав їй оцінку тощо. Анотування в першій половині та середині 19 ст. відповідало запитам освіченого аматора й не враховувало потреби широкого кола читачів. Анотації публікували в таких періодичних виданнях: «Сын отечества» (з 1814), «Отечественные записки» (з 1839) та ін.

У 60-х рр. 19 ст. розвиток рекомендаційної бібліографії сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру. У покажчиках «Систематичний огляд російської народно-навчальної літератури» (1878), складеному групою авторів за дорученням Комітету грамотності при Вільному економічному товаристві, та в покажчику «Що читати народу?» (1884–1906), складеному групою харківських викладачів  під керівництвом Х. Алчевської, анотації мають рекомендаційний характер, розраховані на хоч трохи грамотні верстви населення. Особливістю анотацій, складених майже до початку 20 ст., було їхнє поєднання з бібліографічним описом. У 20 ст. відбувлося розмежовування змістовної характеристики книги з її формальними ознаками. Одні відомості відносять до тексту анотації, інші – до бібліографічного опису.

Питання методики А. вперше було порушено на Першому Всеросійському з’їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема там розглядали досвід А. художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Більш повне висвітлення методика А. набула в 1915 р. у книзі бібліотекаря Державної думи О. Бєлова «Правила составленія каталоговъ алфавитнаго, систематическаго и предметнаго». В ній у «Додатку 1» на восьми сторінках викладено правила А. під назвою «Аннотация или библиотечная библиография». В основу цієї методики покладено практику американських і англійських бібліотек, але автор ілюстрував правила російськими прикладами. У 1924 р. в журналі «Книжные новости» опубліковано невелику схему «характеристики» книги, яка, по-суті, була схемою анотації. Її розробила Бібліографічна комісія Науково-методичної ради при Ленінградському губернському відділі народної освіти. У 1925 р. вийшла нова брошура О. Бєлова «Алфавитный [предметный] каталог и аннотация». Методичні вказівки з А. займають в ній п’ять сторінок і представляють собою вибірки з додатку до «Правил складення каталогів алфавітного, систематичного і предметного» того ж автора у 1915 р., зі зміненими прикладами.

В 20–30-ті рр. 20 ст. фахівці порушували проблеми функційного призначення анотацій, їхньої типізації, відбору матеріалу для А.. Увагу зосереджували на питаннях теорії і методики А.. Активізувалися дослідження з А., що пов’язано з початком видання в 1925 р. друкованих каталожних карток, а також публікацією в цей період значної кількості анотованих бібліографічних покажчиків і книговидавничих каталогів. Наприкінці 20-х рр. 20 ст. в середовищі бібліографічних працівників розгорнулася широка дискусія про рекомендаційно-оцінювальну роль анотації за двома напрямами. Представники першого (І. Жук, М. Мінчина, О.  Бєлов, Є. Шамурін та ін.) вважали, що анотація не повинна оцінювати твір, а лише неупереджено викладати основний зміст, розкриваючи його у формі індекса або предметної рубрики. Представники другого напряму наполягали на необхідності оцінювання в анотації. У виступі на ІІ Всеросійському бібліографічному з’їзді Н. Крупська наполягала на необхідності марксистської оцінки змісту анотованої книги.

Наприкінці 30-х рр. 20 ст. майже всі бібліографи визнали необхідність надавати в анотації оцінку видання, але далеко не завжди було зрозуміло, як це необхідно робити. Деякі дослідники почали приписувати анотації не властиві їй функції, порівнювали її з рецензією.

Потреба в теоретичному розробленні питань А. стимулювала появу в цей період робіт І. Жука, М. Мінчиної, Я. Кіпермана, О. Фоміна щодо визначення поняття «анотація», класифікації анотацій, їхнього функційного призначення, методики складення тощо. Так, О. Фомін у праці «Анотації. Теорія і практика їх складення» (1929) подав багато матеріалу, корисного для практиків, зокрема він запропонував схему анотації, яка охоплювала до трьохсот інформаційних елементів, що можуть увійти до анотації. Серед них були виділені основні, однорідні за конструкцією і формою. Однак, подавши велику кількість прикладів, О. Фомін не зміг проаналізувати їх на необхідному теоретичному рівні й узагальнити  висновки та виробити загальні рекомендації.

У 40–50-ті рр. 20 ст. з’явилися праці з розроблення загальної методики А.: Р. Савицької «Принципи і методика анотування» (1944), В. Витяжкова «Анотування творів класиків марксизму-ленінізму» (1954), Н. Зибіної та О. А. Лицкевич «Методичне керівництво з технічної інформації та бібліографії» (1947). Праця Є.Шамуріна «Методика складення анотацій» (1959) підсумувала досягнення радянських фахівців у галузі А. за весь попередній період. Автор теоретично узагальнив практичний досвід з А., виклав загальну і спеціальну методику складення анотацій, сформулював визначення анотації, розкрив її значення, обґрунтував запропоновану ним класифікацію анотацій, загальні принципи А., детально розкрив процес А., його методи, особливості різних типів анотацій, специфіку А. різних типів документів, відокремив анотацію від реферату.

У зв’язку з розвитком інформатики й обчислювальної техніки постало питання про автоматизацію А. До 50-х рр. 20 ст. вивчення проблем А. пов’язували з операцією ручного анотування. Питання автоматизації А. вийшли за межі бібліографії і книгознавства. Ними займаються спеціалісти в галузі кібернетики, обчислювальної техніки, лінгвісти, філософи.

У 60–70-х рр. 20 ст. почали здійснювати стандартизацію процесів АСОД, у тому числі й процесу А.. У  1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 «Реферат і анотація», який у подальшому переглядали й удосконалювали. Розкриття змісту текстів первинних документів у процесі згортання інформації у 60–70-ті рр. 20 ст. розвивалося в двох напрямах: «ручне» та автоматизоване А..

З кінця 70-х рр. 20 ст. окреслилась і набула поширення тенденція зближення цих напрямів, спричиненаого осмисленням накопиченого досвіду А. в нових умовах; сучасною ситуацією в галузі інформаційно-аналітичної діяльності, пов’язаної з інформаційними технологіями. У 1981 р. побачив світ методичний посібник «Аннотирование произведений печати» М. Істріної, в якому висвітлено історію виникнення й розвитку жанру анотації, показано специфіку видавничої анотації і визначено загальні вимоги до неї, а також її основні елементи.

В Україні розвиток А. відбувався в межах розвитку анотування в СРСР. Теорію та методику А. розробляв В. Витяжков – доцент Харківського бібліотечного інституту (нині –  Харківська державна академія культури).

Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення : ДСТУ 2394–94. – Київ : Держстандарт України, 1994. – II, 89 с. – (Державний стандарт України). – [Не чинний 01.01.2018].

Реферат и аннотация. Общие требования : ГОСТ 7.9-95. – Введ. 01.07.97 // Стандарты по издательскому делу. – Москва, 1998. – С. 111–131. – [Не чинний 01.01.2010].

Бібліотечно-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять : ДСТУ 7448:2013. – [Чинний від 2014.07.01]. – Київ : Мінекономрозвитку України, 2014. – III, 44 с. – (Національний стандарт України) (Інформація та документація).

Шамурин Е. И. Словарь книговедческих терминов для библиотекарей, библиографов, работников печати и книжной торговли / Е. И. Шамурин. – Москва : Советская Россия, 1958. – 340 с..

Шамурин Е. И. Методика составления аннотации / Е. И. Шамурин ; Всесоюз. кн. палата. – Москва, 1959. – 229, [1] с.

Истрина М. В. Аннотирование произведений печати : метод. пособие / М. В. Истрина. – Москва, 1999. – 48 с.

Зупарова Л. Б. Библиотечная обработка документа : учеб.-метод. пособие / Л. Б. Зупарова, Т. А. Зайцева, Л. И. Сазонова ; ред. Ю. Н. Столяров. – Москва : Либерия, 2003. – 208 с.

Кушнаренко Н. М. Наукова обробка документів : підручник / Н. М. Кушнаренко, В. К. Удалова. – 3-те вид., стер. – Київ: Знання, 2006. – 331 с. – (Вища освіта XXI століття). – Бібліогр.: с. 327–331.