За місяць : 743
статей : 1046
Грамплатівка (від грец. γραμμα – запис) – аудіальний документ, фонограма (звукозапис) у формі тонкого плаского диска, виготовлений механічним способом у багатьох примірниках шляхом гарячого пресування, штампування чи виливання з використанням грамофонного оригіналу; найдавніший і найбільш поширений різновид фонодокумента, збірки якого зберігаються та використовуються в багатьох бібліотеках, державних і приватних фонотеках, окремих архівах.
Терміни «грамплатівка», а також «грамзапис» є скороченнями від «грамофонна платівка» і «грамофонний запис». Існують й інші, поширені здебільшого серед любителів музики (меломанів, філофоністів) назви Г., що межують із жаргоном: пласт, вініл, диск, платівка, рідше – бублик.
Матеріальною основою Г. є носій, виготовлений із шелаку – природної сильнополярної смоли або із синтетичних матеріалів, зокрема вініліту – особливої суміші на основі співполімеру (кополімеру) вінілхлориду та вінілацетату з різними домішками, на одному або на обох боках якого тим чи іншим механічним способом нанесена безперервна звивиста мікроканавка (доріжка), форма якої (глибина і ширина) модулюється звуковою хвилею. Більшість вінілових платівок є жорсткими, але трапляються й гнучкі, що кріпляться до журналів як звуковий додаток, як, наприклад, у популярному за часів СРСР літературно-музичному журналі «Кругозор» або службові для запису (на спеціальному обладнанні) т. зв. звукового листа. Гнучкими платівками також є записи, здебільшого кустарні (саморобні), на старих рентгенівських знімках.
Наприкінці 19-го та протягом 20-го ст. Г. – була найпопулярнішим засобом поширення аудіозаписів унаслідок її порівняно невисокої вартості й доступності, можливості неодноразового програвання на грамофоні / патефоні. Головними перевагами Г. є зручність її масового тиражування шляхом гарячого пресування, нечутливість до впливу електричних і магнітних полів, довговічність, дешевизна. Недоліками Г. є її фізичне руйнування під впливом змін температурного режиму і збільшення вологості повітря, падіння на тверду поверхню навіть з невеликої висоти, а також поступова втрата аудіохарактеристик (якості звучання) унаслідок тривалого використання й зношеності доріжок.
Розрізняють два види Г., залежно від способу запису звуку:
– монофонічні (з одним звуковим каналом на доріжці, звук відтворюється з частотою обертання диска зі швидкістю 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв): у т. ч. звичайні (78 об/хв, ширина звукової доріжки – 140 мкм) і довгогральні (45 і менше об/хв з шириною звукової доріжки 55 мкм), з використанням тільки горизонтального коливання голки;
– стереофонічні (з двома звуковими каналами на доріжці, з частотою обертання диска зі швидкістю 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв), довгогральні, з використанням і горизонтального, і вертикального коливання голки.
У 1970-х рр. було випущено невелику кількість Г. незначними тиражами в квадрофонічному форматі із записом інформації на чотирьох (двох фронтальних і двох тилових) аудіоканалах, що дозволяло на одному диску записати весь обсяг довготривалого музичного твору і в кращій якості звучання. Однак для таких Г. потрібні спеціальні і значно вищі за ціною програвачі й підсилювачі на чотири канали. Тому внаслідок низького попиту цей напрям було швидко згорнуто як безперспективний.
Промисловість випускає монофонічні й стереофонічні Г. трьох стандартних форматів, залежно від діаметру диска: гігант (300 мм), гранд (250 мм), міньйон (175 мм). Тривалість звучання залежить від щільності нарізки доріжок. На одному боці щільно нарізаної платівки вміщується до 30 хв запису, але голка на таких платівках може неконтрольовано зміщуватися, і вони швидше зношуються.
За зовнішнім оформленням Г. бувають: вкладені у звичайні паперові конверти, що не містять жодної інформації (застосовувалися переважно до 1950–1960-х рр.); вкладені в яскраві художньо оформлені конверти (з візерунками, малюнками, фотографіями), виготовлені зі спеціального цупкого паперу чи напівкартону (інколи з припресовкою прозорої плівки для тривалішого використання) з інформацією щодо її змісту (в окремих випадках супроводжуються внутрішнім конвертом із пояснювальною брошурою); подвійні конверти, т. зв. платівки-альбоми, що розгортаються як книжка й містять текстову інформацію; платівки-міньйони, вкладені в конверт, наклеєні на внутрішній бік палітурки книги. Записи великих за тривалістю творів (симфоній, опер та ін.) здійснюються на трьох і більше Г., що зберігаються в картонних коробках.
На художньому конверті зазначають загальне найменування запису, назви відтворених записів, авторів творів і виконавців, прізвища звукорежисера та редактора, які записали і підготували Г., художника або фотографа, які оформлювали конверт, автора анотації. На конверті також вказують рік запису та випуску платівки, завод-виробник, студію, що підготувала грамзапис, а також, в окремих випадках, наклад випущеної платівки.
Колір матеріальної основи платівок переважно чорний, проте існують і платівки в інших кольорах, адресовані переважно дітям та діджеям. Деякі Г. випускають у нестандартному, декоративному виконанні, різної геометричної форми: квадратні, шестикутні, у вигляді диска циркулярної пилки і навіть у формі контурів птахів і тварин.
Рідкісними є декоративні Г., де під прозорим шаром з доріжками міститься барвистий шар, що повторює малюнок конверта або замінює інформацію на ньому (зазвичай це дорогі колекційні видання для меломанів).
Певний час, до 1990-х рр., випускалися гнучкі сувенірні поштові пластинки-листівки. Окрім запису мелодії, пісні, такі сувеніри містили ще й усні привітання. Їх виготовляли в різний спосіб. Одні мали форму гнучкої платівки прямокутної або круглої форми з одностороннім записом, скріпленої з поліграфічною карткою-основою з отвором у центрі. Як і інші гнучкі платівки, вони мали обмежений робочий діапазон частот і час звучання. На інші платівки наносили звукові доріжки на шар з лаку, що покривав фотографію або листівку. Якість звуку на них була гіршою, ніж на гнучких грамплатівках-листівках, термін придатності – коротким через деформацію та пересихання шару лаку. Але на такі платівки, крім запису твору улюбленого виконавця, записували також власне привітання.
Рідкісні платівки-додатки із записом комп’ютерних програм, містилися в зарубіжних комп'ютерних журналах 1970-х рр. (надалі, до масового поширення дискет, для цих цілей використовували компакт-касети). Цей стандарт платівок називався Floppy-ROM, і на таку гнучку платівку зі швидкістю обертання 33,3 об/хв вміщувалося до чотирьох кБ даних.
На сучасних Г., призначених для діджеїв, на один бік «нарізається» до 12 хв музики – в цьому випадку відстань між канавками значно більша, платівка більш зносостійка, відтворює запис без збільшення сторонніх шумів навіть після тривалого використання, не вразлива до подряпин і необережного поводження.
Застосування Г. розпочалося наприкінці 19 ст. з розвитком електротехніки. З винаходом фонографа пошуки матеріальної основи для більш якісного й тривалого запису та відтворення звуку велися багатьма експериментаторами і майже одночасно в різних країнах відбулося розроблення інших способів механічного звукозапису. Так, француз Шарль Кро запропонував ідею, а німецький інженер і підприємець Еміль Берлінер у 1888 р. вперше здійснив запис не на циліндричний валик, а на цинковий диск, покритий тонким шаром воску. Диск Е. Берлінера дозволяв знімати з нього металеву копію – матрицю для масового виробництва Г. шляхом штампування спочатку з целулоїду, ебоніту, каучуку, а потім з суміші шелакових смол. Е. Берлінеру вдалось усунути такий суттєвий недолік фонографа, як неможливість тиражування записів. Він відокремив процеси запису звуку та його відтворення, створивши для запису спеціальний апарат-рекодер, а для відтворення звуку – грамофон. Одна матриця давала можливість надрукувати не менш як 500 платівок без втрати якості звуку. Так, наприкінці 19 ст. було винайдено Г. та покладено початок тиражуванню звукозаписів у промислових масштабах. 18 травня 1888 р. у США презентували першу грамофонну платівку, виготовлену Е. Берлінером. Нині вона зберігається в Національному музеї США у Вашингтоні.
Тоді ж французький інженер Шарль Кро запропонував портативний варіант грамофона – патефон. Його випуском займалася в Парижі фірма Pathé (звідси і назва пристрою).
На початку 20 ст. у світі налічувалося вже майже три тис. найменувань Г. загальним накладом понад чотири млн одиниць. Їхній репертуар становили здебільшого промови, марші, вальси, пісні та романси. У 1903 р., вперше у Великобританії та США, з’явилися двобічні диски.
Швидкість обертання диска Г. змінювалася від 90–100 об/хв до 76–80 об/хв.; у 1925 р. прийнято чинний дотепер стандарт – 78 об/хв.
На зміну платівкам з шелаку, які були більш-менш якісними у відтворенні запису й дешевими, проте дуже крихкими і за механічною міцністю подібними до скла, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр., коли були винайдені апарати для електроакустичного запису й відтворення звуку, почалося виробництво Г. з поліхлорвінілової маси, що дозволило суттєво поліпшити якість звучання. Якісно змінився й репертуар Г. – значне місце в ньому посіли записи класичних творів симфонічної, камерної й оперної музики.
У 1930-х рр. платівки виготовляли з однією композицією на одному боці, через це записи виконавця випускали комплектом, часто в паперовій коробці і/або футлярі зі шкіри, і нагадували вони фотоальбоми, тому їх назвали record albums (тобто «альбом із записами»).
У 1948 р. фірма Columbia (США) випустила перші довгогральні Г., призначені для електроакустичного відтворення за допомогою електропрогравачів, електрофонів, радіол, що дозволило зберегти якість звучання платівки на довший термін її експлуатації. У серпні 1952 р. в компанії RCA Victor (США) вийшли перші серійні вініли, записані з якіснішим відтворенням тембру звуку, динамічним діапазоном запису, з нижчим рівнем шумів.
Кінець 1950-х рр. ознаменувався появою стереофонічних платівок, що дозволило досягти близького до натурального об’ємного тону звуку, а наприкінці 1960-х рр. стали випускати платівки, з яких можна прослуховувати записи як в монофонічному, так і в стереофонічному режимах.
Перші гнучкі платівки, що використовували як звукові ілюстрації і додатки в різних виданнях, випущено у Франції в 1962 р.
Спосіб запису і відтворення звуку, заснованого на лазерній технології, обґрунтували американські фізики – лауреати Нобелівської премії Чарльз Таунс і Артур Шавлов ще в 1958 р. Проте новий формат Г. – компакт-диск для лазерного програвача – з’явився в США лише в 1983 р. Спершу це були диски для відтворення звуку (аудіодиски), а потім з’явилися відеодиски нової конструкції, що вміщують 250 тис. сторінок тексту (що відповідає обсягу 500 книжок). Таким чином з розвитком науково-технічного прогресу традиційні способи запису і відтворення звуку на початку 1980-х рр. набули подальшого розвитку.
У промислових масштабах перші платівки в Російській імперії випущено в 1910 р. в с. Апрельовка під Москвою на фабриці німецького бізнесмена Готліда Моля. Масовий випуск Г. в СРСР почався в 1930–1940-х рр. За 1940 р. було розповсюджено понад 55 млн Г., з 1952 р. почали випуск довго гральних Г., з 1962 – стереофонічних, з 1964 – гнучких, з 1969 – стереомонофонічних. У 1964 р. засновано Всесоюзну студію запису «Мелодія», яка завдяки приналежності до її структури колишньої фабрики Г. Моля в Апрельовці, перетвореної на великий завод (найбільший у світі з виробництва платівок), стала основним у СРСР виробником Г., вони й нині становлять більшість у зібраннях платівок у фондах вітчизняних бібліотек.
У 1950-х – 1960-х рр. в СРСР виходили гнучкі платівки, створені в підпільних студіях звукозапису на використаних рентгенівських плівках із записами зарубіжних виконавців та музичних колективів, які Всесоюзна студія запису «Мелодія» не мала змоги поширювати з ідеологічних та ліцензійних міркувань, зокрема популярну британську групу The Beatles слухали тільки в такому чи магнітофонному запису в досить низькій якості. Ці платівки називалися «Джаз на кістках», «Ребра», «Записи на ребрах». Через висихання емульсії вони були недовговічними і з масовою появою магнітофонів відійшли в історію.
Перші платівки із записами українською мовою – «Чорна хмара з-за діброви» (вірогідно, дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм») та пісню «Сонце низенько» – випустила фірма «Еміль Берлінер» у Лондоні (1899). Місце перебування цих записів наразі невідоме. У 1900 р. ця фірма випустила ще сім українських платівок. У 1903 р. в Америці перші п’ять записів українських пісень у виконанні співака А. Александрова зроблено фірмою Columbia. Починаючи з 1906–1908 рр., через відсутність в Америці українських виконавців із відповідним професійним рівнем фірми Columbia та Victor (США) розпочали випуск на американський ринок платівок-копій європейських записів українських пісень у виконанні відомих на той час співаків: Р. Любинецького, І. Григоровича, М. Швеця, І. Рубчака, Ф. Лопатинської, Є. Зарницької та ін., а також відомих хорів із України. З 1903 до 1952 рр. найбільше таких платівок (майже 600) випустила фірма Columbia. Другу позицію за кількістю виготовлених платівок з українськими записами посідає на північноамериканському ринку фірма Victor. На початку 20 ст. вона копіювала європейські матриці фірми Gramophone, а з 1912 р. почала випускати Г. із записами у виконанні місцевих артистів і співаків, можливо, з числа емігрантів з України. На початку Першої світової війни фірми звукозапису використовували український репертуар митців, які переїхали до США та Канади, та почали активно долучатися до культурного життя осередків емігрантів. Визначити точну кількість таких платівок, записаних фірмою Victor, складно через нечіткість серійного позначення українцями своїх етнічних платівок; часто такі Г. опинялися в російських та словацьких серіях, якщо вони випускалися під назвами, наприклад, «лемко-рашен», «карпейто-рашен» чи «словак». Дослідники фірмових каталогів та зібраних платівок вважають, що їх налічується приблизно 300 розміром 10 і 20 дюймів. На початку 1950-х рр. фірма припинила випуск українських платівок зі своїми видавничими етикетками, проте у власних студіях продовжила приватні записи українських виконавців, наприклад, таких як С. Королишин-Цимбаліст (сопрано), І. Зайферт (тенор), а також капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка.
Перший звукозапис українських дум зробила на фонографі відома російська дослідниця Є. Ліньова. На першій Всеросійській кустарно-промисловій виставці в Санкт-Петербурзі (1902) вона записала два твори: «Ой над Чорним морем» та «Думу про сестру і брата» у виконанні відомого на той час бандуриста Михайла Кравченка. У подальшому з фонографом вона здійснила етнографічну експедицію Полтавщиною і з захватом відгукувалася про місцевих кобзарів та їхні співи. Важливий внесок у запис дум зробив засновник українського етнографічного музикознавства проф. Ф. Колесса, який мав виняткові здібності в розшифровуванні фрагментів кобзарського співу. Завдячуючи йому, ці записи відтворено на кількох Г.
У 1919 р. з’явилися Г. під маркою фірми Odeon/Okeh, що використовувала європейські копії записів німецької фірми Beka-Grand, зроблені в Україні перед Першою світовою війною. Серед них, зокрема, найціннішими є копії репертуару хору київського товариства «Просвіта», ліквідованого царським урядом у 1910 р. З 1921 р. фірма почала випускати Г. із записами у виконанні місцевих українських митців-емігрантів, наприклад, Г. Шандровського (бас), Українського національного квартету та хору під керування М. Гайворонського. Фірма випустила майже 120 українських платівок. Записами української етнічної музики також займалися такі американські фірми як Brunswick, яка з 1922 по 1930 рр. випустила 48 платівок, у 1920-х рр. по декілька платівок випустили фірми Edison і Emerson. У 1940-х рр. на трьох платівках маловідома нью-йоркська фірма Asch випустила запис восьми українських пісень у виконанні оперної співачки Марії Сокіл.
Після Другої світової війни з розширенням чисельності української діаспори попит на український музичний фольклор зріс, проте на той час американські студії грамзапису перестали цікавитись етнікою, тому функцію записів української музики на початку 1950-х рр. взяли на себе українські крамниці: «Сурма» (власник М. Сурмач), «Арка» (Я. Пастушенко та Р. Поритко) в Нью-Йорку та «Хвилі Дністра» (В. Ільчишин) у Клівленді, штат Огайо. Перші випуски Г. книгарні «Сурма» були копіями з матриць радянських українських записів довоєнного та повоєнного періодів, пізніше зроблено записи переважно виконавців з нової хвилі еміграції. Найбільше їх вийшло із жовтими етикетками під назвою «Сурма» у двох серіях. Таких платівок налічується майже 100. Орієнтовно 15 Г. вийшло під назвою «Боян» на жовто-блакитних етикетках. Третя етикетка, зеленого кольору, мала назву «Фортуна», але під нею платівок випущено мало. Серед них найбільш цінною є Г. з двома піснями видатної співачки С. Крушельницької, що зроблена з копії платівки, випущеної в 1928 р. фірмою Columbia (США).
Крамниця «Арка» випускала платівки з записами музики у виконанні тільки тих українських виконавців, які перебували в західному світі. Етикетки цих платівок залежно від серії мали різний колір та оформлення. Відомо понад 100 таких платівок із записами у виконанні Є. Мозгової і Н. Андрусів (сопрано), О. Руснака, В. Тисяка та М. Скали-Старицького (тенори), М. Мінського (баритон), ансамблю бандуристів під управлінням Р. Левицького та В. Юркевича, а також Г. з легкою і танцювальною музикою.
Крамниця «Хвилі Дністра» випустила майже 20 платівок з такою ж назвою під етикеткою синього кольору: з записами О. Руснака, Ії та Любомира Мацюків, квартету «Розвага» та танцювальної музики.
У 1911 р. в Києві вийшли перші платівки без участі зарубіжних фірм. Вони виготовлені фірмою грамзапису «Екстрафон». Це зокрема: записи хору М. Надєждинського – 7 українських народних пісень, серед яких «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», «Закувала та сива зозуля»; записи пісень у виконанні тенору І. Гриценка – «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Шевченка, загалом 6 пісень; інші 6 пісень у виконанні О. Петляш-Барілотті. У 1912 р. ця ж фірма випустила ще 10 українських пісень у виконанні хору під управлінням Я. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 – у виконанні квартету Б. Гірняка. До ювілею Т. Шевченка в 1914 р. вийшли платівки з піснями на слова поета «Реве та стогне Дніпр широкий…», «І широку долину…», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії» у виконанні П. Цесевича, І. Гриценка, М. Карлашова, О. Петляш-Барілотті та хору М. Надєждинського.
Загалом до 1917 р. у світі випущено понад 1 200 українських грамзаписів, з них майже 700 – з етикетками «Ґрамофона» й «Зонофона», і це більше половини всіх українських записів того часу. Майже 250 (тобто 20%) випустила французька фірма Pathé. Значну кількість українських грамзаписів було випущено іншими європейськими фірмами. Київський «Екстрафон» здійснив понад 100 таких записів, варшавська «Сирена» – 150, «РАОГ» і «Метрополь» (Москва) – по 60, «Т-во В. Ребикова» і «Звукопис» (Санкт-Петербург), «Сфінкс» (Варшава), «Колумбія» (США – Санкт-Петербург), «Фаворит» (Ганновер), «Поляфон» (Берлін – Одеса), «Лірофон» (Ляйпциґ) – по кілька десятків. Проте, у зв’язку з відсутністю каталогів або втратою самих Г., повної інформації щодо грамзаписів цих та інших фірм немає. Водночас певний масив інформації про перші Г. міститься в журналі «Грамофонный мир» (1910–1917), який видавав уродженець Херсона Д. Богемський (Беркович).
У перші роки радянської влади студії грамзапису в Україні було знищено, вцілілі матеріали й обладнання перевезли до Москви, де тоді зосереджувався запис музичних, літературних, політичних тощо виступів та подій і використовувалися, здебільшого, для записів агітаційних промов вождів революції та їхніх соратників. Згодом, у 1924–1929 рр., було випущено кілька українських грамзаписів інструментальної музики. Від 1929 р. започатковано запис співаків, вокальних ансамблів та хорів. До початку 1930-х рр. радянська влада дозволяла випускати Г. із записами кобзарів (хоча багатьох з них було репресовано, декого фізично знищено, а кобзу та бандуру оголошено «класово ворожими»), зокрема вийшли записи Державної зразкової капели бандуристів. Деяке зростання кількості грамзаписів української музики спостерігалося перед декадою української літератури та мистецтва в Москві (1936).
У повоєнні роки серед перших записів класичних українських музичних творів був випуск опер «Наталка Полтавка» М. Лисенка на 17 патефонних платівках (1951), а в 1952 та в 1959 рр. на чотирьох та на трьох довгогральних гігантах відповідно; «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (1954, п’ять платівок; 1963, чотири платівки); «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1960, три платівки). Загалом за період радянської влади випущено 1 200 патефонних (до 1970 р.) і 1 100 довгогральних Г., де записано 20 українських опер, понад 1 тис. вокальних творів 150 професійних і 280 самодіяльних композиторів України, майже 1 тис. українських народних пісень (3 тис. варіантів запису) у виконанні 260 співаків, хорових колективів і ансамблів СРСР, а також оркестрова та інструментальна музика, театральні вистави.
З другої половини 1980-х рр., тобто в період т. зв. перебудови, на Г. почали записувати й духовну музику, класичні твори Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Березовського та ін. Цінними є записи української народної музики, здійснені фірмами країн Європи та Америки, а також випущені ними записи естрадних творів, релігійних композицій, історичних, патріотичних, стрілецьких та повстанських пісень. У той час, як у світі зріс і випуск платівок із озвученими літературними творами, в СРСР було створено невелику кількість таких Г. через політичні репресії українських письменників, і лише в 1960–1970-х рр. випущено відповідні фонохрестоматії для шкіл.
Важливість Г. як засобів фіксації та збереження світової та регіональної культурної й мистецької спадщини, а також творчості провідних виконавців усвідомлювалася багатьма фахівцями ще від часу винаходу механічного звукозапису. Починаючи з кінця 19 ст., в Європі та Америці з’явилися перші зібрання фонодокументів. Так, у 1899 р. у Відні засновано перший у світі офіційний спеціалізований звуковий архів – Архів для зберігання етнографічних звукозаписів. Надалі аналогічні фоноархіви було створено в Берліні (1900), Санкт-Петербурзі (1908), Цюриху (1909) та в інших містах.
У 1932 р. на території Києво-Печерської лаври було утворено Всеукраїнський центральний фотокіноархів (запрацював з 1934 р. і початково комплектувався лише фотодокументами; з 1 грудня 1943 р. згідно з наказом НКВС УРСР був реорганізований у Центральний державний архів фонофотокінодокументів УРСР і почав приймати на довічне зберігання й Г.). Надалі ця спеціалізована установа кілька разів змінювала своє найменування й місцезнаходження. Від 28 червня 2022 р., відповідно до постанови Кабінету Міністрів України за №732 «Про оптимізацію системи центральних державних архівів», в результаті злиття Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного та Центрального державного електронного архіву України створено Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. Зібрання архіву налічує 478 граморигіналів на металевих матрицях, 4 020 Г. за період 1900–2004 рр. Особливу цінність зібрання становлять записи художніх творів у виконанні корифеїв українського мистецтва П. Білинника, Б. Гмирі, М. Гришка, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського, О. Петрусенко, Г. Юри та ін. Звукозаписи літературних творів на Г. виробництва фірм «Полідор» (Німеччина) і «Грамофон» (Англія) датуються 1927–1928 рр. У фондах архіву зберігаються записи пісень відомих українських співаків: Д. Гнатюка, А. Солов’яненка, Б. Руденко, Є. Мірошниченко, В. Зінкевича, Н. Яремчука та ін. Загалом сучасне приміщення архіву розраховане на 100 тис. од. зб. фонодокументів.
До найбільш ранніх грамзаписів у цій установі належать створені на початку 20-го ст. Г. фірми «Зонофон Рекорд», а також записи українських пісень у виконанні низки відомих українських хорів: трупи Л. Сабініна (Теплинського), під керівництвом П. Шереметинського, трупи О. Суслова, духовного співу Київського Свято-Володимирського собору (хор М. Надєждинського), протодиякона Харківського кафедрального собору В. Вербицького, духовного хору під керівництвом О. Архангельського та ін.
Іншими осередками, де зосереджені значні обсяги фоноджерел, є такі установи, як державні архіви областей України, архіви АРК, м. Севастополя, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ), Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, Національна радіокомпанія України, Проблемна науково-дослідна лабораторія з вивчення народної музичної творчості (лабораторія етномузикології) Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, Національна бібліотека України для дітей (відділ нотно-музичної літератури й аудіовізуальних матеріалів), Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека та ін.
Колекції Г. є складовою фондів спеціалізованих музично-театральних бібліотек, книгозбірень мистецьких закладів освіти, а також великих публічних бібліотек (ОУНБ, обласних для дітей та для юнацтва), де вони зосереджені переважно в їхніх музичних відділах / відділах мистецтв.
Цінні, хоча й невеликі колекції Г., зберігаються також у фондах обласних краєзнавчих або історичних музеїв. Зокрема, в Харківському історичному музеї зберігається чотири платівки фірми «Грамофон», 13 – фірми «Зонофон Рекорд», шість платівок фірми «Сирена-Рекорд», п’ять платівок київської фірми «Экстрафон» з різноплановим репертуаром: арії з опер, вальси, марші та музичні композиції, романси, російські та українські пісні у виконанні видатного італійського співака М. Баттістіні, популярних російських та українських артистів А. Вяльцевої, П. Тихонова, Є. Зарницької, Петра Невського (Ємельянова) та інших; є записи українського хору під керівництвом Б. Гірняка-Шама; інструментальні твори у виконанні оркестру гармонії під керівництвом В. Варшавського. На двох платівках – українські мелодії: «Малоросійський гопак» і «Коли розлучаються двоє», автором яких є видатний український композитор М. Лисенко.
2023 р. в Києві відкрили Музей українського грамзапису. В колекції музею понад 400 одиниць основного фонду української музики на різних звукових носіях, зокрема й грамплатівки.
Опис змісту й оформлення, укладання каталогів Г. та їх покажчиків є предметом дискографії (від фр. disque – диск, платівка і грец. grapho – пишу). Виникла з появою грамзапису й Г. на початку 20-го ст. До дискографії належать каталоги, реєстри, списки, розділи періодичних видань з анотованими списками дисків, записами видатних виконавців, викладом змісту, нотографією, книгами тощо.
Однією з перших відомих систематизованих й анотованих дискографій є каталог американської фірми Victor Records, що містив біографічні нариси про виконавців, нотографію, виклад сюжетів опер й ін. (Catalogue of Victor Records…, 1934). У подальшому було випущено ще кілька дискографічних видань, зокрема популярна «Енциклопедія музики у грамофонному записі» (The Gramophone Shop encyclopedia of recorded music), що побачила світ у Нью-Йорку в 1936 р. (перевидана в 1942, 1948 рр.). Деякі країни мають національні дискографії. Так, у 1967 р. у Франції видано «Путівник по грамплатівках» (Guide de disques), у ФРН вийшов «Великий каталог грамплатівок» (Der Grosse Schallplatten Katalog), у Великій Британії – «Путівник по грамплатівках» (англ. Record guide, 1955.) та ін. В СРСР такі каталоги укладали з 1940-х рр. різні установи, а з 1965 р. цю функцію покладено на Всесоюзну фірму грамзапису «Мелодія». Зокрема з жовтня 1979 р. фірма започаткувала випуск музичного журналу «Мелодія – Каталог-бюлетень», де, крім статей і рецензій на музику та виконавців, записаних на Г., випущених фірмою, також вміщувалися анонси та каталоги нової продукції.
В Україні тривалий час не було авторитетних дослідників, які діяли в цій галузі. Найбільш відомий дослідник – колекціонер Г. та звукозапису зі США Степан Максимюк, родом з Ужгорода. Упродовж свого довгого життя він зібрав власну унікальну колекцію українського звукозапису, що є найбільшою не тільки в українському, а й у західному світі (в категорії приватних зібрань). Його колекція містить майже 3 тис. платівок від початку 20 ст.: майже 1 600 старих короткогральних платівок, 1 500 довгогральних – від 1900-го р. і до найновіших з України, а також української тематики з дореволюційної Росії, Австро-Угорщини, Польщі, США, Канади, Німеччини, Англії, Аргентини, СРСР та ін. Ці записи охоплюють музичний фольклор (пісні й танці), оперну, церковну, хорову та інструментальну музику, а також поезію. До його зібрання належать магнітофонні записи доповідей, концертів, конференцій, інтерв’ю з видатними особами України (від 1960-х рр.). Колекція зберігається в США в Українському культурному центрі в Баунд-Бруці. С. Максимюк прагнув передати своє надбання в Україну за умови зберігання нерозпорошеним, в одному приміщенні. Довгі роки тривали перемовини й пошуки приміщення, але безуспішно. Колекціонер брав участь в упорядкуванні альбому «Народна музика в Америці» (1976, Бібліотека Конгресу США) та компакт-диска «Українська народна музика» (1994). С. Максимюкові належать найвагоміші публікації стосовно українського звукозапису у світі. Його ґрунтовна праця «Бібліографія українських звукозаписів, 1903–1995» охоплює статті, рецензії, нотатки й анонси, окремі монографічні дослідження про український звукозапис від фонографів до сучасних електронних носіїв. Збір інформації тривав 35 років. Відомості в праці згруповано у двох частинах: «Бібліографія українських звукозаписів» та «Каталоги звукозаписних фірм».
Картотеку грамзаписів української тематики за останнє століття склали київські філофоністи і дискографи Михайло та Мар’яна Зьоли, використавши описи власної колекції Г., що містить тисячі одиниць і каталогів різних фірм. У колекції – записи української пісенної спадщини у виконанні лірників, кобзарів-бандуристів та їхні вокальні чи інструментальні капели. Кобзарське мистецтво записане на 160 радянських «патефонних» (78 об/хв) платівках, випущених з 1930 по 1970 рр., і на 65 довгогральних (33 об/хв); 45 з них – моно (1952–1974 рр.) і понад 20 – стерео (1972–1990 рр.). Михайло Зьола здійснив наукове описання та каталогізацію власного зібрання Г., розробив принципи описування української дискографії.
Аналогічну дослідницьку працю здійснюють і деякі інші колекціонери Г., наприклад, відомий філофоніст, будівельник, журналіст, автор багатьох книг Анатолій Желєзний (м. Київ).
Реєстри звукозаписів традиційної сільської музики у виконанні носіїв цієї культури склали науковці лабораторії етномузикології Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського. В укладеній ними дискографії (2010) описано всі види аудіовидань, що вийшли протягом 20–21 ст. (майже 600 звукових проєктів). Серед них: Г. (319 короткогральних, 65 довгогральних), касети з магнітною плівкою (29), лазерні компакт-диски (159), фільми на плівках і компакт-дисках (11), вебпублікації в інтернеті (13 добірок). Праця охоплює всі етнографічні регіони сучасної України, а також території поза межами держави, де компактно мешкають громадяни українського походження: Берестейщину, Кубань, Лемківщину, Надсяння, Підляшшя, Пінщину та українську діаспору в США, Канаді, Росії, Хорватії. Видання містить історико-аналітичну розвідку, анотовані записи, ілюстрації та допоміжні покажчики: абетковий, адміністративно-географічний, регіональний, тематичний, іменний. За цією дискографією створено електронну фонотеку з описом кожного звукового треку за його географічними і жанровими та меломорфологічними ознаками.
Дискографія сучасної музики та виконавців репрезентована в альбомі-каталозі О. Євтушенка «Український диск. Вибрана дискографія (1998–2007)». Збірка містить записи різних музичних жанрів та напрямів сучасної української музики – класика, естрада, поп-музика, а також українська рок-музика, етно, фолк, авторська пісня тощо. У каталозі також подано детальну інформацію про найкращі українські сучасні пісні і альбоми з трек-листами виконавців різних музичних напрямків.
Помітним доробком є і дуже великий за обсягом каталог Є. Воронянського «Справочник меломана: в 4 т. (дискографии)», виданий у Києві у 2002 р.
У своїх дослідженнях дискографи стикаються з багатьма труднощами: зокрема через помилки, що трапляються на етикетках платівок чи в старих каталогах, інколи дуже складною є атрибуція Г., коли відсутні відомості щодо року запису диску, його номера, назви фірми, назви записаного твору, прізвища виконавців тощо.
Наукове описування ранніх Г. уможливлює реконструкцію особливостей музичного середовища початку 20 ст., простеження популярності виконавців, тих чи тих музичних творів у певний історичний період, аналіз художнього оформлення платівок та ін.
Фахівці відділу музичних фондів НБУВ, спираючись на досвід колег-бібліографів з Польщі, Німецької національної бібліотеки, правила каталогізації звукових носіїв у Швейцарському національному звуковому архіві, рекомендації філофоніста А. Желєзного, реєстри ранніх звукозаписів фірм-виробників, розробили схему, за якою провадиться наукове описування раритетних Г.
Починаючи бібліографування старовинних платівок, перш за все визначають, чи є вони однобічними чи двобічними. Ця інформація дозволяє визначити період виходу платівки, оскільки на ранньому етапі вироблялися лише однобічні платівки, на зворотному боці містився логотип фірми-виробника. Кожна Г. мала індивідуальний номер і номер матриці. Перші двобічні платівки почали випускатися з 1903 р. Проте на них не зазначався номер сторони, і тому першою стороною вважалася та, де видавничий та матричні номери були меншими. Матричні номери містять закодовану інформацію. Наприклад, номер xPh 1642mb містить таку інформацію: x – формат диска 27 см, Ph – позначення фірми (Phonotipia) у вигляді її перших літер латиницею; 1642 – порядковий номер запису за реєстром фірми Phonotipia, що вказує на 1906 р. за дискографією К. Цварга. Символ mb поки не розкодований.
Видавничий (каталожний) номер ідентифікує музичний жанр та дату, коли цей запис зроблено. Відомості щодо кодування таких номерів можна знайти у виданнях: «Каталог платівок, що опубліковані Італійським товариством Фонотипія» Д. Беннета (1953); П. Н. Грюнберг «История начала грамзаписи в России» та В. Л. Янін «Каталог вокальных записей российского отделения компании “Граммофон”» (2002) та ін.
Науковий опис Г. містить такі відомості: назва фірми звукозапису, номер Г. та рік її запису (у разі повторного запису первинної фонограми – номер нової Г.), назви записаних творів і перелік виконавців.
У бібліографічному описі Г. використовуються пряма й розкодована інформація з етикетки про платівку, що містить відомості про назву фірми звукозапису, інформацію про відповідальність, ідентифікаційні виробничі номери Г. та рік її запису (у разі повторного запису первинної фонограми – номер нової грамплатівки), назви записаних творів і перелік виконавців. За необхідності ця інформація доповнюється відомостями з інших джерел (каталоги фірм, авторитетні сайти в інтернеті та ін.). Особливу увагу в науковому описуванні старовинної Г. приділяють створенню додаткових точок доступу, приміток, що є важливими для музикантів і музикознавців, зокрема примітка щодо надрукованого на етикетці та відпресованого на паспорті платівки факсимільного відбитку автографа виконавця, наявність якого свідчить про оригінальність Г. і є своєрідним знаком якості.
Кожна платівка після її експлуатації, тобто прослуховування, з часом втрачає чистоту звучання через виникнення дефектів на доріжках (подряпин, мікротріщин), тому виникає потреба в оцифруванні цінних, рідкісних Г., яке має бути продуманим і мати раціональний підхід.
Железный А. Наш друг – грампластинка : записки коллекционера / А. И. Железный ; авт. вступ. ст. Т. Булат. – Киев : Муз. Україна, 1989. – 280 с. : ил.
Зьола М. Вітчизняні грамзаписи українських пісень : дискографія / Мар’яна Зьола, Михайло Зьола // Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня. – Київ : Музична Україна, 1991. – С. 201–206.
Степан Максимюк – колекціонер і дослідник українського звукозапису : біогр. довідка // Бібліографія українознавства. – Львів, 1994. – Вип. 2: Бібліографія та джерела музикознавства / упоряд. Ю. Ясиновський. – С. 74–76.
Зьола М. Українські сторінки світового грамзапису / Мар’яна Зьола // Народознавство. – 1996. – № 28–29. – С. 11–13.
Зьола М. Звукові реліквії України / Мар’яна Зьола // Музика. – 1999. – № 1–2. – С. 26–28.
Воронянский Е. К. Справочник меломана : в 4 т. (дискографии) / Е. К. Воронянский. – Киев : Общество с ограниченной ответственностью «Визави», 2002. – Т. 1 : (А–D). – 766 с.; Т. 2 : (Е-К). – 726 с.; Т. 3 : (L–R). – 827 с.; Т. 4 : (S–Z). – 703 с.
Зьола М. Унікальні українські грамплатівки дореволюційного і довоєнного періоду в приватних колекціях. Проблеми введення звукових реліквій України в культурний обіг / М. Й. Зьола // Електронні зображення та візуальні мистецтва. – Київ, 2002. – С. 92–97.
Кушнаренко Н. Н. Документоведение : учебник. – 7-е изд., стер. – Киев: Знання, 2006. – Про грамплатівки: с. 380–384.
Клименко І. Дискографія української етномузики (автентичне виконання). 1908–2010: ілюстр. хронол. реєстр з анотаціями і покажчиками / Ірина Клименко ; ПНДЛ музичної етнографії. НМАУ ім. П. Чайковського. Кафедра музичної фольклористики. – Київ, 2010. – 360 с.: іл.
Швецова-Водка Г. М. Документознавство : словник-довідник термінів і понять : навч. посіб. / Г. Н. Швецова-Водка – 2-ге вид., стер. – Київ : Знання, 2012. – 319 с. – Про грамплатівки: с. 44.
Горлова Т. А. Дореволюційні грамплатівки у колекції ХІМ (Харків. іст. музей) Т. А. Горлова // Дев’ятнадцяті Сумцовські читання. Матеріали наукової конференції на тему «Музей як соціокультурний інститут в умовах інформаційного суспільства», Харків, 18 квітня 2013 р. / Харківський історичний музей. – Харків : Майдан, 2013. – С. 255–259.
Максимюк С. Бібліографія українських звукозаписів, 1903–1995 / Степан Максимюк ; [ред. Ю. Ясіновський] ; Укр. катол. ун-т, Ін-т літург. наук, Львів. нац. муз. акад. ім. М. Лисенка, каф. муз. медієвістики та україністики. – Львів : Тарас Тетюк [вид.], 2014. –115 с. – (Серія «Історія української музики» ; вип. 0. Джерела).
———————————————
Декілька фактів про вінілові платівки
Історія звукозапису / Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді імені Свєтлова
Історія звукозапису / Людмила Григорук // Час новин. Чернівці
Київський звук «єврейських фоноваликів»
Криворучка І. Українська скарбниця в далекій Америці // Фотографії старого Львова [сайт]
Лабораторія етномузикології // Національна музичноа академіїя України ім. П. І. Чайковського [сайт]
Максимюк Степан Дмитрович : [біогр. довідка] // Ukrmusic.online
У Києві відкрився Музей українського грамзапису (+фото) // Офіційний портал Києва
Museum Of Ukrainian Recording : ютубканал Музею українського звукозапису