За місяць : 1105
статей : 1008
| Рубрики : | Історія бібліотечної справи України |
Передплатник – основна категорія читачів публічних і приватних платних бібліотек у Російській імперії у другій половині 18 – на початку 20 ст., представники якої вирізнялися, переважно, сталим зацікавленням до читання і регулярним відвідуванням книгозбірні. Під цим терміном (російською мовою – «подписчик») розумілись особи, що користувались послугами бібліотеки на умовах авансової оплати (передплати) її послуг за певний період часу (місяць, квартал, 6 місяців, рік).
Відповідно, розрізнялись категорії (за тогочасною термінологією – розряди) П. – річних, піврічних, тримісячних, місячних. Як правило, річні П. отримували звання дійсних членів бібліотеки та право брати участь у її загальних зборах для вирішення фінансових, господарчих, кадрових та інших питань. Система передплати бібліотечних послуг базувалася на принципі постійного читацького абонемента і фінансового стимулу довготривалого і регулярного (оптимально – щоденного) користування бібліотекою: чим на довший термін підписувався читач, тим дешевшою була вартість одного відвідування (у перерахунку на календарний день). Відвідувач бібліотеки, виходячи з власних фінансових можливостей та планів (вибуття з числа П. на період канікул, відпустки, у зв’язку із завершенням навчання, служби тощо), самостійно вирішував, на який термін і суму йому доцільно здійснювати оплату, що й фіксувалося у його читацькому квитку. Водночас ті відвідувачі бібліотеки, які купували одноденний абонемент (т. зв. разові читачі), як правило, не відносилися до жодного розряду П.
Система передплати була зручною і для публічних бібліотек, оскільки вони в умовах відсутності чи незадовільного фінансування з боку держави, місцевої влади, отримуючи від читачів кошти наперед, мали можливість заздалегідь прораховувати свої поточні витрати на придбання нових видань, оплату персоналу, приміщення, прогнозувати наплив читачів, рівень зайнятості бібліотекарів та ін. Фінансова залежність від П. спонукала працівників бібліотек до кращої організації своєї праці, поліпшення складу фондів, створення комфортних умов для відвідувачів.
Ймовірно, термін «передплатник» виник з поширенням в Російській імперії комерційних бібліотек при книгарнях, найчастіше під назвою «кабінет / бібліотека для читання», які за певну плату наперед та під грошову заставу (завдаток) вартості книги чи журналу надавали доступ до користування ними у читальній залі або удома. П. сплачував за книжки та журнали завдаток, а при їх поверненні отримував свої гроші майже повністю (невеличкий відсоток, як комісійні / амортизаційні відшкодовування, забирав собі власник закладу як винагороду за надану послугу). Така практика існувала до 1920-х рр. Відомий книгознавець П. Сімоні (1859–1939) вважав комерційні бібліотеки та кабінети для читання особливим родом (різновидом) книжкової торгівлі. Від гнучкої цінової політики, а відтак кількості П., безпосередньо залежали успішність комерційної діяльності власника книгарні та / або бібліотеки, обсяг і якість книжкового фонду.
У 1840-х рр. поодинокі комерційні бібліотеки та кабінети для читання існували майже в усіх губернських містах Російської імперії, у т. ч. в Одесі, Харкові, Києві та ін. Надалі їх кількість зростала, як і конкуренція між ними. У 1882 р. в Росії діяли 517 бібліотек різних типів і видів, у т. ч. 286 бібліотек / кабінетів для читання, в яких налічувалося близько 35 тис. П. Фінансову модель їх діяльності, практику передплати послуг частково перейняли й публічні книгозбірні, що фінансувалися державним коштом, проте недостатньою мірою. При заснуванні перших публічних бібліотек часто зазначалося, що початкова сума, необхідна для придбання книг, журналів та інших видань, була зібрана за передплатою, а більш-менш стала діяльність книгозбірні підтримується за рахунок коштів, внесених П.
В комерційних і публічних бібліотеках вартість передплати їх послуг залежала від багатьох чинників, насамперед від майнового і соціального стану, платоспроможності основної маси потенційних читачів і тому вирізнялися гнучкістю, диференційованими тарифами, акційними знижками, зокрема для школярів, студентів, малозаможних осіб. Висока вартість послуг могла відлякувати П., а низька – призводити до збитковості бібліотек, банкрутства їх власників. Деякі бібліотеки плату встановлювали лише за послугу надання книжок для читання додому, а користування читальними залами було безкоштовним.
Такий порядок діяв і на початку 20 ст.: читання книг та журналів у стінах бібліотек було безкоштовним, а за послуги абонементу, з видачею книжок додому П. сплачував в середньому 50 коп. на місяць. Відповідно, відвідувачі бібліотек поділялися на читачів і П. Загалом за рахунок коштів П. забезпечувались приблизно 10–20% річного бюджету губернських, громадських та інших публічних книгозбірень, особливо на початковому етапі їхнього існування. На кінець 19 – початок 20 ст., коли П. помітно побільшало, за їх рахунок забезпечувалося вже 25–30% бюджету бібліотек.
П., здебільшого, були дворяни, міщани, купці, священники, урядовці, різночинна інтелігенція, учні гімназій і училищ, а робітники, дрібні ремісники, міщани становили незначний відсоток.
У середині 19 ст. П. публічної книгозбірні сплачував за отримання бібліотечних послуг приблизно 3–5 руб. щороку (іногородні, як правило, удвічі більше), у комерційних бібліотеках плата була ще вищою, здебільшого, у 1,5–2 рази, але це компенсувалося кращим складом фондів, насамперед з белетристики. Наприкінці 19 ст. в деяких публічних бібліотеках річна плата становила 8–12 руб. Водночас у більшості публічних бібліотек існувала практика безоплатного користування для найбідніших мешканців міст і містечок, за умови подання письмового підтвердження доброчесності від особи, у якої працювала людина, або формального підтвердження про благонадійність від поліції чи місцевого священника.
Зі зростанням кількості публічних бібліотек та конкуренції між комерційними книгозбірнями поступово вартість бібліотечних послуг зменшувалася. Наприклад, у Кам’янець-Подільській російській публічній бібліотеці (нині – Кам’янець-Подільська ЦМБ імені Костя Солухи) П. за річний читацький квиток у 1867 р. сплачували 6 руб., за місячний –75 коп., а на початку 20 ст. – відповідно 5 руб. і 25 коп.
У 1860–1870-ті рр., у період різкого зростання чисельності читацької аудиторії, у пересічній міській бібліотеці налічувалося приблизно 150–300 П., у наступному десятиріччі – понад 350–500 осіб. У провінції кількість П. була істотно меншою, наприклад, у невеликих містах Чернігівської губернії наприкінці 19 ст. – приблизно 20–30 осіб на одну бібліотеку. У Київській російській публічній бібліотеці (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого), протягом 1860–1870-х рр. кількість П. коливалася від 843-х до 2572-х осіб (в середньому 1500–1800) на рік.
Відчутні коливання кількості П. було типовими і для інших публічних книгозбірень. Зокрема, у Житомирській публічній бібліотеці (нині – Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олега Ольжича) у 1899 р. П. були 702 особи, серед них 666 вносили заставу за читання книг вдома, а 36 мали змогу читати книги за порукою членів розпорядчого комітету книгозбірні або інших впливових чиновників. У 1909 р. послугами книгозбірні користувалися 621 П. Крім того, у 1909 р. передплатниками Житомирської публічної бібліотеки з оплатою у 15 коп. на місяць були приблизно 400 осіб, а кількість одноденних відвідувачів, які сплачували 5 коп. за користування фондами бібліотеки, коливалася від 120 до 150 осіб.
Плата, яка стягувалася з П. публічних бібліотек, завжди була диференційованою, в залежності від їх розряду та соціального стану. До першого розряду (оплата на рік) входили заможні особи – дворяни, поміщики, купці, чиновники вищих та середніх класів тощо. Для них висока плата компенсувалася певними пільгами: правом першочерговості у користуванні новими виданнями та журналами, можливістю брати додому більшу кількість книжок та ін. Другий розряд – зазвичай різночинці, чиновники нижчих класів, третій-четвертий розряди – різні незаможні верстви населення. В деяких бібліотеках розрядів П. було менше, максимум три.
В залежності від розряду, П. в бібліотеці мали різні права і обов’язки. Так, у 1880–1890-х рр. П. Чернігівської громадської бібліотеки, заснованої 1877 р. (нині – Чернігівська ОУНБ ім. В. Г. Короленка), які, згідно зі статутом книгозбірні, вносили за користування фондом не менше 2-х руб. на рік, мали право голосу (як члени загальних зборів читачів бібліотеки) і вносити свої пропозиції. З П. читальної зали також бралась платня 2 руб. на рік, або 20 коп. на місяць і 2 коп. за окреме відвідування. Серед П., які бажали брати книги додому, представники 1-го розряду (поміщики, генерали, духовенство), які платили 8 руб. на рік або 80 коп. на місяць, мали право одночасно брати книжки, нові і старі журнали у кількості 4 пр. Представники 2-го розряду, оплата яких за користування книгозбірнею становила 4 руб. та 40 коп. відповідно, мали право брати книги і журнали у кількості 3 пр., як правило, після прочитання їх читачами 1-го розряду. П. 3-го розряду, які сплачували 3 руб. на рік або 30 коп. на місяць, мали право брати книги і журнали у кількості 2 пр. книг та один старий журнал. П. 4-го розряду, оплата яких на місяць становила 15 коп., дозволялося брати 1 книгу та 1 старий журнал; водночас вони не мали права брати участь у загальних зборах читачів бібліотеки. У 1896 р. представництво П. за розрядами в цій бібліотеці було таким: 31, 132, 80, 64 особи відповідно, у Житомирській публічній бібліотеці у 1909 р. – 20, 52, 549, 400, тобто, помітно переважали читачі другого–четвертого розрядів. Така диференціація призводила до нерівних прав у бібліотечному обслуговуванні. Подібний розподіл пільг і можливостей відображав майнову диференціацію аудиторії П., певну дискримінацію представників нижчих розрядів. Заможні П. були орієнтовані на книжкові новинки, свіжу пресу, для інших П. пропонувалися застарілі видання.
На рубежі 19–20 ст. серед незаможних соціальних прошарків спостерігалося зростання потягу до знань, самоосвіти і, відповідно, до читання та бібліотек. У публічних книгозбірнях відсоток П. 1-го розряду поступово зменшувався, натомість кількість П. 3–4-го розрядів помітно зростала. Змінювалися і кількісні показники соціального та професійного складу читачів – до землевласників, домовласників, рантьє, службовців, додалися студенти, чиновники нижчих класів, різночинці, дрібні торгівці, військові, робітники тощо.
Особливістю діяльності Вінницької міської публічної бібліотеки імені Гоголя (нині – Вінницька ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва), що діяла з 1907 р., було те, що найпопулярнішими були місячні абонементи за 25 коп. (32% від кількості всіх читачів) та 30 коп. (61%). Додому літературу видавали або під грошову заставу, або під письмову поруку від керівника закладу, де працював або вчився П. Передплатники, які платили 5 руб. річного внеску, користувалися читальним залом без обмежень, брали літературу додому на пільгових умовах. Кожному з них видавалась абонентська книжка, яка була одночасно читацьким квитком і формуляром для обліку отриманих книг.
Оплата за видачу П. видань додому нараховувалась окремо на книги і періодику і залежала від терміну читання, а для періодики – і від терміну надходження до бібліотеки. За несвоєчасно повернуті книги і журнали стягувався штраф, за втрачені або повернуті зі значною (понад місяць) затримкою, штраф подвоювався. Штрафи накладалися й за інші порушення правил користування бібліотекою.
П. забезпечувалися квитками, в яких записувалися назви виданих книжок, дати їх видачі і повернення.
Після 1917 р., зі встановленням радянської влади, використання терміну «передплатник» втратило смислову ознаку, натомість, з поширенням безкоштовних форм бібліотечного обслуговування, він поступово витіснювався загальним терміном «читач». Остаточно поняття «передплатник» з професійного лексикону бібліотекарів зникло приблизно на початку 1930-х рр., оскільки і за нової влади в умовах НЕПу ще практикувалося стягнення грошей за користування бібліотечними послугами. Вартість послуг встановлювалася губернськими відділами народної освіти і була диференційованою, в залежності від майнового і соціального стану, роду занять, віку П. і навіть їхнього членства в суспільних організаціях: для осіб з низькими доходами, дітей вона була майже символічною (5-15 коп. на місяць), для інших верств населення – у 2-3 рази більшою. Безробітні, особи з інвалідністю, червоноармійці та комсомольці здебільшого користувалися бібліотеками безкоштовно; платня з робітників стягувалася пропорційно їхньому заробітку. У багатьох сільських бібліотеках плата за користування бібліотечними послугами не стягувалася.
Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное: В 2-х тт. – Москва : Книга, 1975. – Т. 1. – С. 35–104.
Абрамов К. И. История библиотечного дела в СССР: учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, пед. вузов и ун-тов. – Москва : Книга, 1980. – 352 с.
Літопис Національної парламентської бібліотеки України. Ч. 1: 1866 – лютий 1917 р. / [Гапченко П. Б., Зворський С. Л., Любаренко Л. М., Мастипан О. О.; ред. Н. Я. Маслова]. – Київ, 1996. – 137 с.
Абрамов К. И. Читатели публичных библиотек России в первой половине ХІХ века // Библиотековедение. – 2001. – № 2. – С. 60–68
Матвеев М. Ю. Публичные и народные библиотеки в Российской империи в 1850–1860-х гг. // Вестник Санкт-Петербургского государственного института культуры. – 2012. – № 4 (13). – С. 114–121.
Cєдих В. В. Історія бібліотечної справи в Україні: навч. посібник. – Харків : ХДАК, 2013. – 213 с.
Приймак І. М. Книжковий фонд та читачі Житомирської публічної бібліотеки (1866–1910 рр.) // Рукописна та книжкова спадщина України. – Київ, 2014. – Вип. 18. – С. 267–277.
Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту и другие работы по исторической социологии русской литературы. – Москва: Новое литературное обозрение, 2014. – 410 с.
Лучка Л. Перші бібліотеки Катеринослава // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Дніпропетровськ, 2015. – Вип. 13. – С. 146–153.
Кароєва Т. Р. Про здатність публічних бібліотек Подільської губернії задовольняти читацький попит населення на початку ХХ ст. // Бібліотечна справа на Поділлі: історія і сучасність: матеріали наук.-практ. конф., м. Кам’янець-Подільський, 21 черв. 2016 р. / [редкол.: В. А. Дубінський (гол.), О. М. Завальнюк, Л. В. Баженов та ін.]. – Кам’янець-Подільський, 2016. – С. 19–26.