За місяць : 1110
статей : 1008
Національна бібліографія України – галузь науково-інформаційної діяльності, що забезпечує потреби у бібліографічній інформації про: 1) всі документи усіма мовами і за всі роки, видані на сучасній території України, у межах її міжнародно визнаних кордонів; 2) документи, видані будь-коли українською мовою за межами країни; 3) документи, видані за межами України будь-якою мовою, авторами яких є українці за походженням, українські діаспорні установи, заклади, організації та об’єднання; 4) документи будь-якими мовами, пов’язані з Україною і українським народом за змістом, незалежно від місця їх видання.
За часів СРСР замість поняття національна бібліографія застосовувався термін державна бібліографія. У радянській бібліографічній практиці поняття національної бібліографії фактично звужувалося до здійснюваної Всесоюзною книжковою палатою (ВКП) та республіканськими книжковими палатами поточної обліково-реєстраційної бібліографії видань, що виходили на території СРСР. Такий підхід був зумовлений політичними та ідеологічними реаліями того часу.
На відміну від національних бібліографій західноєвропейських країн Н. б. У. зародилась дещо пізніше, у 19 ст., проте її головні складові – ретроспективна і поточна бібліографія виникли майже одночасно. Умови її започаткування були складними і характеризуються, з одного боку, відсутністю державної незалежності (суб’єктності), роз’єднаністю Східної (Наддніпрянської) і Західної України, що належали різним країнам (імперіям), відтак – відсутністю єдиної книговидавничої і книготорговельної мережі, недостатнім розвитком цих мереж, шовіністичними заборонами царатом друкувати твори рідною мовою автохтонного населення (українців) тощо, а з іншого, – активним формуванням всупереч насаджуваній імперській політиці національної свідомості, розвитком української мови, що сприяло розквіту художньої літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш, Марко Вовчок, С. Руданський, А. Свидницький, Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін.) та появі численних наукових праць з української історії, літератури, етнографії, фольклору (І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Шашкевич, М. Костомаров, М. Максимович, М. Драгоманов, М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Комаров та ін.).
Бібліографічна практика першої половини 19 ст. характеризується появою праць, що відображали зростаючий інтерес освіченого прошарку суспільства до нової української літератури і до культурного доробку українців загалом. Підґрунтям для розвитку Н. б. У., у 1830–1840-х рр. стали історико-критичні огляди і списки української та українознавчої літератури авторства І. Вагилевича, Ф. Євецького, М. Костомарова, О. Лазаревського, М. Максимовича, А. Метлинського, М. Шашкевича та ін., у яких, однак, ще не простежувалось чітке розмежування між їх літературною і бібліографічною складовими. Для формування Н. б. У. також мав значення досвід бібліографування стародруків у першій половині 19 ст. (І. Вагилевич, Д. Зубрицький, Є. Болховітінов, Й. Левицький та інші автори).
Першим ретроспективним покажчиком Н. б. У. вважають «Книжную старину южнорусскую» М. Максимовича, опубліковану в 1849–1850 рр. Ця праця присвячена історії книгодрукування в Україні 16–18 ст., а саме діяльності друкарень на Волині, в Галичині, на Буковині, в Києві, Чернігові і Новгород-Сіверському. У покажчику вміщено бібліографічну інформацію про 272 видання, застосовано територіально-хронологічне групування матеріалу. Дослідник історії вітчизняної бібліографії І. Корнєйчик назвав цю працю «первістком національної бібліографії на Україні».
Існування поточної державної бібліографічної реєстрації в Російській (з 1837 р.) та Австрійській (з 1853 р.) імперіях не забезпечувало повноцінного задоволення потреб українського народу, оскільки повнота обліку друкованої продукції не була вичерпною, не враховувались багато видань українською мовою, українських авторів та про Україну.
Перші спроби налагодити поточний облік української і українознавчої літератури були зроблені у 1856–1858 рр. у «Черниговских губернских ведомостях», на сторінках яких О. Лазаревський започаткував щорічну «Украинскую литературную летопись», загалом зареєструвавши 70 книг і статей. Повнота покажчика, з огляду на тогочасні обставини, не була вичерпною. Співробітники «Черниговских губернских ведомостей» П. Єфименко та Г. Милорадович у наступні роки продовжили і доповнили «Украинскую литературную летопись». У цьому покажчику застосовано мовний і комплексний (предметно-етнічний) принципи добору матеріалу.
У «Черниговских губернских ведомостях» започатковано і бібліографування екстеріорики: у 1859–1860 рр. тут друкувався ретроспективний покажчик Г. Милорадовича «Иностранные сочинения о Малороссии», який вийшов і окремим виданням (1859).
Подальший розвиток Н. б. У. пов’язаний з діяльністю українського літературно-наукового і суспільно-політичного журналу «Основа», який у 1861–1862 рр. видавався у Петербурзі за редакцією В. Білозерського. Тут був опублікований ретроспективний «Библиографический указатель галицко-русской литературы от 1837 до 1862 г.» російського бібліографа В. Межова, присвячений Я. Головацькому. У покажчику подано інформацію про 250 видань, виданих впродовж 1830–1862 рр. За оцінкою І. Корнєйчика, це є «по суті перший бібліографічний покажчик літературної продукції західних українців». В «Основі» були зроблені і спроби ведення поточного обліку видавничої продукції: з ініціативи П. Куліша тут був створений спеціальний бібліографічний розділ «Перегляд українських книжок», де подавалися рецензії на нові виданння української літератури та бібліографічні списки.
На західноукраїнських землях спроби поточного (щорічного) обліку друків належали Я. Головацькому. На початку 1850‑х рр. він заснував бібліотеку «Народного дому» у Львові. Прагнучи зосередити тут «полную библиографию нашей Руси», він звернувся до авторів і видавців із закликом надсилати до цієї бібліотеки по одному примірнику своїх творів «для совокупления всей словесной деятельности в одно огнище». Я. Головацький впродовж трьох років (1863–1865 рр.) укладав щорічні списки літератури – «Библиографический список русских книг, изданных в … г.», які публікувалися в альманасі «Галичанин» та «Науковом сборнике» Галицько-Руської матиці.
В «Галичанине» у 1863 р. Я. Головацький також опублікував одну з перших ретроспективних праць західноукраїнського друку – «Библиографию Галицко-русскую с 1772–1848 года», де обліковано книги і брошури, видані у Галичині (загалом 127 назв).
Думка про необхідність формування ретроспективної національної бібліографії (РНБ) українських друкованих видань виникла у колах української інтелігенції в середині 19 ст. Вперше вона була висловлена П. Єфименком у рецензії на «Указатель источников для изучения Малороссийского края» О. Лазаревського, надрукованій у «Черниговских губернских ведомостях» (1858). У 1862 р. цю проблему знову порушив катеринославський літератор М. Мізько на сторінках «Основи». М. Мізько та П. Єфименко ставили питання про створення повної бібліографії українського слова й українознавчої літератури. Фактично йшлося про бібліографію творів українською мовою та творів про Україну (тобто за мовною та змістовою ознаками). Про необхідність створення повної бібліографії західноукраїнських видань неодноразово наголошував у своїх статтях та передмовах до бібліографічних праць Я. Головацький (1863 р., 1865 р.).
У 70-90-х pp. 19 ст. зафіксовано спроби налагодити поточний облік (переважно щорічний) української та українознавчої літератури – книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо.
І у Східній, і у Західній Україні впродовж цих десятиліть такі спроби були зроблені здебільшого на сторінках львівських літературно-наукових та громадсько-культурних журналів «Друг», «Правда», «Зоря», а також в «Киевской старине», «Литературном сборнике издаваемом Галицко-русскою Матицею», чеському щорічнику «Slovanský katalog bibliografický» та в інших бібліографічних відділах у періодичних виданнях.
Найбільш помітним і діяльним у цьому напрямі був часопис «Зоря», де у 1890-х рр. особливу увагу приділяли розширенню кола об’єктів поточного бібліографічного обліку. На його сторінках бібліограф В. Левицький (під псевдонімом Василь Лукич) вів спеціальний облік музичних творів у розділі «Музикалія», ілюстративних матеріалів про Україну із журналів у розділі «Ілюстрована Україна».
У два останні десятиліття 19 ст. вагомими досягненнями у ретроспективній Н. б. У. стали ґрунтовні праці М. Комарова («Библіографичний покажчик новоі украінськоі літератури (1798–1883 рр.)», надрукований в альманасі «Рада» (Київ, 1883 р.) і І. Левицького («Галицко-руская библіографія XIX столетія с увзглядненьем руских изданій появившихся в Угорщині и Буковині (1801–1886)» у двох томах (Львів, 1888 і 1895 рр.), які представили бібліографію української книги за значні, у порівнянні з попередніми працями, хронологічні періоди.
Праця М. Комарова містить бібліографічну інформацію переважно про літературу українською мовою, незалежно від місця видання, а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою. Дослідники вважають, що М. Комаров зумів охопити приблизно 75 % друків (445 видань), що побачили світ українською мовою в Російській імперії.
Покажчик І. Левицького подає за хронологічним принципом (у межах року – за абетковим) бібліографічну інформацію про західноукраїнську друковану продукцію (книги, журнали і газети; розкрито також зміст збірників і низки місцевих періодичних видань), подану церковнослов’янським, гражданським і латинським шрифтами, незалежно від національності авторів, а також про твори, видані українцями Галичини, Волині та сусідніх регіонів будь-якою мовою як в Австро-Угорщині, так і за її межами. Загалом І. Левицьким забібліографовано понад 4 тис видань.
Наступна праця І. Левицького «Українська бібліографія Австро-Угорщини. За роки 1887–1900» у трьох томах (Львів, 1909–1911 рр.) стала продовженням його попереднього покажчика і охопила відомості про видання, що вийшли на території імперії українською та російською мовами, а також твори, видані західноукраїнськими авторами будь-якою мовою, незалежно від місця видання. Таким чином, у бібліографічних працях І. Левицького підбито підсумок українського книговидання в Австро-Угорщині більш як за 100 років. Його по праву вважають засновником Н. б. У. та біобібліографії.
На початку 1890-х рр. у дискусії між В. Лукичем та Б. Грінченком обговорювалися окремі питання про принципи відбору об’єктів Н. б. У.
Н. б. У. 19 ст. має свої характерні особливості. Більшість покажчиків були укладені не професійними бібліографами, а ентузіастами – представниками інтелігенції – письменниками, вченими, громадськими діячами, журналістами, свідомими свого патріотичного обов’язку перед народом, культурою України. Їхнім працям притаманні індивідуальні методичні й організаційні підходи, власні правила опису, наявність численних прогалин, пропусків, неточностей і помилок, що пояснюється складністю пошуку і обмеженістю доступних їм джерел, у багатьох випадках – неможливістю застосувати принцип de visu; багато покажчиків залишилися незавершеними. На незадовільному стані поточної національної бібліографії (ПНБ) позначилася й відсутність на теренах України установи, яка забезпечила б централізований поточний облік української друкованої продукції. Робота розрізнених бібліографів-аматорів не могла забезпечити вирішення актуальних завдань, що поставали перед українською бібліографією, що, однак, не применшує їхніх заслуг. Поступово визріло усвідомлення необхідності у згуртуванні, координації спільних зусиль багатьох бібліографів на колективних засадах і організаційному оформленні їх діяльності у сфері національної бібліографії. Таке прагнення на початку 20 ст. цілком відображало загальносвітову тенденцію яка полягала у започаткуванні організованого укладання покажчиків національної бібліографії на більш якісному, інституційному рівні.
На початку 20 ст. діяльність періодичних видань у справі поточного бібліографування української та українознавчої літератури помітно активізувалася, до цієї роботи залучились: у Львові – літературно-науковий журнал «Недїля» (тижневий додаток до газети «Діло»), популярний щорічник «Ілюстрований календар товариства «Просвіта»»; у Києві – журнали «Нова громада», «Українська хата», «Киевская старина», газета «Рада»; щотижневик «Рідний край» (Полтава – Київ – Гадяч) та ін.
У цей час на теренах України виникли перші бібліографічні центри, що взяли на себе організацію Н. б. У.
Серед них найбільше значення для розгортання подальшої праці з опрацювання проблем Н. б. У. мала діяльність заснованої у 1909 р. Бібліографічної (Бібліологічної) комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Як складова Історично-філософічної секції НТШ, комісія була науковим осередком, який здійснював розроблення теоретичних і практичних питань Н. б. У., історії української книги, бібліотекознавства та видання бібліографічних праць. Серед основних завдань комісії були ведення ПНБ, а також збір матеріалів, упорядкування та підготовка до друку ретроспективного огляду українського книговидання, а саме: створення репертуару української книги (до кінця 18 ст.); завершення робіт з максимально повного обліку української друкованої продукції, яка з’явилася у 19 ст.; підготовка загальної української бібліографії 20 ст. і покажчиків екстеріорики «Ukrainica», які охоплювали б літературу про Україну іншими мовами.
Діячі Комісії планували реєструвати все, що виходило українською мовою, незалежно від змісту видань, національних, політичних переконань авторів чи видавців, та застосованого у друках правопису. Для виконання поставлених завдань Бібліографічна комісія прагнула об’єднати всіх бібліографів України – як під Австро-Угорщиною, так і в складі Російської імперії.
У 1909 р. Комісія започаткувала серію ретроспективних бібліографічних покажчиків «Матеріяли до української бібліографії», у якій було видано 7 томів, у т. ч. згадуваний покажчик І. Левицького «Українська бібліографія Австро-Угорщини. За роки 1887–1900».
На початку 20 ст. у Бібліографічній комісії над Н. б. У. працювали І. Калинович та Д. Дорошенко. І. Калинович ставив за мету охопити всі українські книги від часу виникнення друкарства і готував для цього матеріали у вигляді бібліографічної картотеки, але вона залишилася неопублікованою, друкувалися лише окремі її частини. Д. Дорошенко прагнув доповнити працю М. Комарова і працював над «Покажчиком літератури українською мовою в Росії за 1798–1897 роки», який вийшов у 1917 р. в Чернівцях (доповнене друге видання опубліковане 1925 р. у Празі).
Бібліографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка мала здобутки і в царині укладанні ПНБ. З 1894 р. у «Записках Наукового Товариства ім. Т. Шевченка» регулярно подавалася інформація про українські видання, видані у Східній і Західній Україні, а також за її межами. Починаючи з 1898 р., із започаткуванням за ініціативою М. Грушевського іншого друкованого органу НТШ – «Літературно-наукового вістника» («ЛНВ»), приділялася увага поточному бібліографічному обліку і на його сторінках. Інформація про новинки української літератури подавалася у відділі «Хроніка і бібліографія» (рубрика «Нові книжки»), відомості про українознавчі матеріали у пресі, у тому числі зарубіжній, містила рубрика «Ukrainica в чужих виданнях», також повідомлялося про іншомовні переклади українських творів.
У 1910 р. при Комісії було засновано Бібліографічне бюро, завданням якого стало ведення на сторінках «ЛНВ» систематичного поточного обліку усієї друкованої продукції, яка видавалася українською мовою в обох частинах України, а також за її межами. Облік провадився на основі примірників видань, що надходили до бібліотеки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Організація комплектування бібліотеки цими виданнями також була завданням членів Комісії.
Однак лише незначна кількість зібраних членами бюро бібліографічних матеріалів у формі списків була опублікована у «ЛНВ» у рубриці «Нові українські книжки і брошури (подає бібліографічне бюро НТШ)». Вони друкувалися з квітня 1911 р. до кінця березня 1912 р. Бібліографічному бюро не вдалося досягти мети своєчасного і достатньо повного інформування зацікавлених осіб про український видавничий рух. Його діяльність остаточно припинилася напередодні Першої світової війни, у 1913 р.
Наступні спроби організації Н. б. У. припали на час Української революції та розбудови власної держави (1917–1920 рр.).
У 1917–1920 рр. поточну бібліографічну реєстрацію українського книговидання здійснював київський щомісячний критико-бібліографічний журнал «Книгарь», у додатку до якого друкувалися реєстри нових книжок «Літопис українського письменства». У журналі подавалися також відомості про зарубіжні українські видання.
Початок офіційної державної реєстрації друкованих видань пов’язаний із заснуванням у 1919 р. Головної Книжкової Палати в Києві на чолі з Ю. Меженком (з 1922 р. – Українська книжкова палата в Харкові при Державному видавництві УСРР; нині – Книжкова палата України імені Івана Федорова) «...для регістрації всієї друкарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обміну книжками з іншими книжними інституціями...». Ця діяльність передбачалася на основі закону 1919 р., згідно з яким до нової установи поліграфічні підприємства України повинні були надсилати примірники всіх видань.
У структурі палати був створений Український бібліографічний інститут, очолюваний теоретиком бібліографічної справи Ю. Ковалевським, на який покладалося завдання збирати, систематизувати, опрацьовувати та оприлюднювати відомості про всі видання, опубліковані українською, а також іншими мовами в Україні та про Україну, тобто безпосередньо займатися складанням поточних покажчиків Н. б. У. (створювати, за тогочасною термінологією, «біжучу бібліографію»).
Порушувалося також питання про необхідність створення Бібліографічним інститутом і РНБ як «списа всіх українських книжок, починаючи з перших років існування друку»: «збирання, систематичне оброблення та оголошення відомостей про все, що надруковано українською мовою та іншими мовами на Вкраїні, а також про все, що надруковано іншими мовами про Вкраїну з початку друку й до останнього часу».
Ю. Меженко розглядав реєстрацію української друкованої продукції як складову міжнародного бібліографічного обліку. У перші роки існування інституту на основі правил бібліографічного опису Міжнародного бібліографічного інституту (МБІ) в Брюсселі було підготовлено робочу інструкцію для опису видань.
У 1920 р. у Харкові у Всеукраїнському державному видавництві (Всевидаві) був створений Центральний бібліографічний відділ (на чолі з М. Годкевичем), завданням якого, зокрема, була й «…полная библиографическая регистрация и статистический учет всех изданий, выпущенных на территории УСРР» та «…регулярное систематическое опубликование регистрационных материалов», а згодом, у 1921 р., Народний комісаріат освіти УСРР затвердив «Тимчасовий статут про Центральний бібліографічний відділ В.Д.В. [Всеукраїнського державного видавництва]», за яким він мав виконувати обов'язки центру ПНБ в територіальних межах радянської України, забезпечуючи повну бібліографічну реєстрацію та статистичний облік усіх видань, випущених на території УСРР.
Згідно з постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 27 червня 1922 р. «Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головних книгосхованок всіма виданнями республіки» Центральний бібліографічний відділ у Харкові було перетворено на Українську книжкову палату, яка після реорганізації стала функціонувати як єдиний центр державної реєстрації всіх друкованих видань, що вийшли друком на території УСРР з 1917 р.; забезпечувала збирання і зберігання зразків видань УСРР з 1917 р.; здійснювала їх статистичний облік; видавала періодичний бюлетень «Літопис українського друку».
У 1922 р. Палата розробила «Тимчасову інструкцію про порядок обов’язкової реєстрації видань друку» – перший нормативний документ, яким керувались у роботі зі збирання та реєстрації друкованої продукції УСРР.
Отримання безоплатного обов’язкового примірника, що надсилався у Книжкову палату поліграфічними підприємствами УСРР, дало можливість започаткувати регулярне видання бібліографічних покажчиків.
Перший номер «Літопису українського друку» побачив світ у 1924 р. Він був підготовлений на основі безоплатного обов’язкового примірника документів, який надсилався всіма друкарнями УСРР. Це видання поклало початок регулярній державній реєстрації, повному обліку, систематичному інформуванню і застосуванню єдиних методів бібліографічного опису друкованої продукції, що виходила різними мовами в межах УСРР.
У той час, як ПНБ опікувалася Українська Книжкова Палата, РНБ у 20–30-х р. 20 ст. стала об’єктом уваги інших установ: Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) на чолі з Ю. Меженком, попередником якого до жовтня 1922 р. був Київський крайовий бібліографічний відділ при Київській філії Всевидаву; Бібліографічної комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН), створеної у 1926 р.; Всенародної бібліотеки України (ВБУ, нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) та інших бібліотек і наукових установ республіки. Завдяки їхній діяльності за складних політичних і економічних умов у 1920-х рр. було сформовано національну політику в галузі бібліографії, закладено державні основи національної бібліографії, визначено основні напрями розвитку її системи в УРСР, сформовано теоретичні засади Н. б. У.
У 20-х – на початку 30-х років 20 ст. розгорнулася наукова дискусія, під час якої були висунуті три основні підходи до створення Н. б. У.: територіально-етнічний (С. Маслов), національно-етнічний (М. Сагарда, С. Постернак), мовний (Ю. Меженко).
У цей період теоретичні та практичні засади Н. б. У. були закладені у працях Ю. Меженка, В. Дубровського, Ю. Ковалевського (на початку 1920-х років емігрував до Польщі), С. Маслова, С. Постернака, П. Іноземцева, Ф. Максименка, М. Сагарди, С. Рубінштейна, М. Ясинського.
Практичні і теоретичні питання Н. б. У. обговорювали на Всеукраїнській конференції працівників книги (1923), Першій конференції наукових бібліотек (1925), першому пленумі Бібліографічної комісії ВУАН (1927) та інших заходах, у резолюціях яких відображено широкий спектр підходів до розуміння завдань та принципів національної бібліографії.
У ті ж роки у науковий обіг вводиться термін «український бібліографічний репертуар» (УБР) у значенні національного ретроспективного бібліографічного покажчика, який охоплює літературу у досить широких хронологічних межах. Вживання терміну «репертуар» у такому значенні набуло поширення у багатьох країнах світу за аналогією з «Універсальним бібліографічним репертуаром» – міжнародною бібліографічною програмою, ініційованою МБІ наприкінці 19 ст.
Перед бібліографами було поставлено важливе завдання – відобразити у національній бібліографії безперервність розвитку української книжності від виникнення писемності до сьогодення. Н. б. У. визначалася як важливе бібліографічне підґрунтя для вивчення розвитку і з’ясування сучасного стану книжкової культури України в усіх її проявах.
Було визначено головні завдання в галузі національної бібліографії: створення державної бібліографії УСРР/УРСР починаючи з 1917 р. (покладалось на Книжкову палату); підготовка УБР, української бібліографії бібліографії, зведеного каталогу українознавчої літератури, періодики та фондів цінних видань в бібліотеках України.
УБР мав охопити: «1) всю друковану літературу, видану на території етнографічної України за всі віки; 2) всю літературу всіма мовами про Україну поза межами України за всі віки; 3) усі твори авторів-українців».
Окрім теоретичних напрацювань, було укладено й декілька бібліографічних покажчиків. Однак фактично вагомих практичних здобутків у цей час було мало.
З нагоди святкування 350-річчя українського друкарства С. Маслов уклав «Каталог ювілейної виставки українського друкарства» (1925), в якому подано відомості про видання українських друкарень 16–18 ст., виявлені у бібліотеках Києва та у приватних книжкових колекціях окремих осіб. Зокрема, відображено видання друкарень Галичини, Волині, Києва, Чернігова, а також зарубіжні видання, що побачили світ у Кракові, Празі, Венеції та інших містах і надруковані кирилівським шрифтом, а також латинською і грецькою мовами. У 1930 р. у Харкові вийшов ретроспективний покажчик В. Ігнатієнка «Бібліографія української преси. 1816–1916», у якому забібліографовано 616 назв періодичних видань, що виходили на етнічній українській території українською мовою, преси, що виходила українською мовою в інших країнах Європи, Америки, а також назви двомовних видань (українською та російською, німецькою та українською, польською та українською) та тих, що обстоювали українські національно-культурні та політичні інтереси й виходили іншими мовами.
Після проведення Першої Всеукраїнської бібліографічної наради в Києві (червень 1931 р.) протягом трьох наступних років за негласними вказівками влади, що розпочала боротьбу з українським національним рухом (який офіційно таврувався як буржуазно-націоналістичний), було вчинено розгром української школи бібліографознавців. Як наслідок, було згорнуто українознавчу діяльність провідних установ УСРР – Книжкової палати, ВБУ й УНІКу в галузі Н. б. У., бібліотекознавства та книгознавства, багато фахівців були репресовані, виїхали за межі України чи вимушено змінили рід занять.
Спроби поновити роботу над РНБ були здійснені у другій половині 1940-х pp. Поштовхом і теоретичною базою для неї стала нарада, проведена у 1945 р. в Бібліотеці АН УРСР (нині – Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського) за ініціативою її директора Ю. Меженка і за участі представників Львівської бібліотеки АН УРСР (нині – Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника), Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, бібліотеки Київського державного університету (нині – Наукова бібліотека імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Нарада була присвячена теоретичним та науково-практичним питанням складання фундаментальної «Бібліографії української книги 1798–1914 pp.», а фактично – формуванню УБР. Результатом наради стало розгортання робіт зі створення двох робочих бібліографічних картотек книг українською мовою силами працівників академічних бібліотеках Києва та Львова. В основу картотек (кожна з них налічувала майже 25 тис. карток) було покладено такі критерії щодо добору книг: 1) твори друку українською мовою незалежно від місця видання; 2) твори друку всіма мовами, видані на території сучасної України; 3) твори друку про Україну й український народ, видані в усьому світі різними мовами; 4) твори друку, видані в усьому світі різними мовами, незалежно від їх змісту, авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об’єднання. Проте невдовзі, у 1948 р. укладання РНБ України було припинено з ідеологічних причин – унаслідок звичних звинувачень керівників цієї роботи в українському буржуазному націоналізмі. Ю. Меженка було звільнено з посади, і він удруге вимушено виїхав з України.
У 50–80-ті рр. 20 ст. в основу бібліографічної роботи у сфері національної бібліографії було покладено єдину для всіх республік СРСР систему поглядів, яка базувалася на територіально-державному принципі. У межах цієї системи і в умовах жорсткої централізації було створено доволі досконалу державну систему поточного обліку всієї друкованої продукції, концентрації цієї інформації в «Літописах», щорічниках реєстрації творів друку, картотеках централізованої каталогізації ВКП та книжкових палат республік СРСР.
Система поточного бібліографування творів друку складалася в УРСР впродовж декількох десятиліть 20 ст. Покажчики охоплювали документи, видані на території республіки, незалежно від змісту і мови. Система видань державної бібліографії охоплювала сім «Літописів» майже з усіх основних видів друку: книг, періодичних видань, нот, образотворчих видань, журнальних і газетних статей, рецензій. Ці покажчики доповнювали аналогічні видання ВКП за рахунок більш вичерпної реєстрації творів друку, виданих на території УРСР. Картографічні видання реєструвала лише ВКП у всесоюзному покажчику «Картографическая летопись» (видавався з 1931 р.); автореферати дисертацій і видання шрифтом Брайля – в «Літописі книг»; промислові каталоги, стандарти окремих підприємств і описи винаходів реєстрували всесоюзні органи науково-технічної інформації.
У 1956–1990 р. екстеріорика відображалась у щорічному покажчику «Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн», який Книжкова палата України укладала спільно з Державною республіканською бібліотекою УРСР ім. КПРС (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого).
Поточний бібліографічний облік в УРСР охоплював лише друковані видання, а відсутність обліку кінофотофонодокументів пояснювалася тим, що на них не поширювався закон про обов’язковий примірник документів, тому повнота такого обліку не гарантувалась.
У радянський період в Україні було здійснено декілька спроб підготовки ретроспективних покажчиків національної бібліографії, оскільки у 1950–1980-х рр. перед союзними республіками ставилося завдання підготовки «загальної ретроспективної бібліографії документів», виданих за роки радянської влади. У 1965 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань ретроспективної бібліографії.
В цей період Книжкова палата УРСР уклала ретроспективні покажчики документів, виданих після 1917 р. На відміну від аналогічних покажчиків, що укладалися в інших республіках СРСР, українські будувалися за державно-територіальним принципом, подібно до покажчиків поточної державної бібліографії. Такий підхід абсолютно не враховував особливості історичного розвитку українського народу, видавничу справу на довоєнних західноукраїнських землях і тому не забезпечував повноцінного відображення українського друку у покажчиках РНБ, велика кількість друків фактично залишалась табуйованою з ідеологічних причин. Так само спроби окремих бібліографів відобразити у своїх покажчиках поодинокі проскрибовані українські видання жорстко перепинялися органами радянської цензури (Головліту), а укладачі зазнавали переслідувань.
Книжкова палата УРСР в системі РНБ видала такі покажчики: («Періодичні видання УРСР: журнали» (випуск, що охоплював період 1918–1950 рр., вийшов у 1956 р., період 1951–1960 рр. – у 1964 р., 1961–1975 рр. – у 1984 р., 1976–1980 рр. – у 1988 р.); «Періодичні видання УРСР. Газети» (про період 1918–1960 рр. – у 1965 р., 1961–1980 рр. – у 1983 р.); «Образотворче мистецтво Радянської України, 1917–1966» (1968); «Музична література УРСР, 1917–1965» (1966).
У 1960–1970 рр. працівники Книжкової палати УРСР виконали великий обсяг робіт з укладання багатотомного ретроспективного бібліографічного покажчика «Українська радянська книга, 1917–1972». Спроба видати цей покажчик завершилася безрезультатно, оскільки вже підготовлені до видання п’ять томів не були допущені до друку з ідеологічних міркувань.
Важливим здобутком Н. б. У., здійсненим у радянський період, є покажчик С. Петрова «Книги гражданського друку, видані на Україні, XVIII – перша половина XIX ст.: каталог» (1971), виданий у Харкові Книжковою палатою УРСР. У ньому обліковано видання з різних галузей знань, що вийшли від початку друкування книг гражданським шрифтом в Україні, до 1860 р., російською та українською мовами. Відображено неперіодичні та продовжувані видання, що за обсягом є книгами, брошурами чи аркушівками, а також окремі періодичні видання – журнали та збірники. Каталог побудовано за абеткою прізвищ авторів та назв творів і має допоміжні покажчики: іменний (містить прізвища авторів, перекладачів, видавців), систематичний, хронологічний, покажчик міст та друкарень, а також список бібліографічних джерел, використаних у виданні. Загалом обліковано 1997 видань, надрукованих на території України (у повоєнних адміністративних кордонах УРСР).
Значним доробком у царині РНБ України є й інші тогочасні праці: «Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках (1574–1800)» (1975), укладений Ф. Максименком і який містить відомості про видання друкарень на Україні (16–18 ст.) та поза її межами (15–16 ст.); «Пам’ятки книжкового мистецтва: каталог стародруків, виданих на Україні (1574–1800 рр.)» Я. Запаска та Я. Ісаєвича, виданий у Львові в 1981–1984 рр., видання ЦНБ АН УРСР «Каталог дореволюційних газет, виданих на Україні (1822–1916)» (1971) та ін.
У 1950-1980-і рр. розробленням теоретико-методологічних і практичних засад Н. б. У., її історією займалися вчені І. Вовченко, Л. Гольденберг, М. Гуменюк, Р. Жданова, Н. Королевич, І. Корнєйчик та ін.
Із здобуттям незалежності України в розвитку національної бібліографії розпочався новий динамічний етап. Діяльність у цій сфері характеризується оновленими підходами до розроблення комплексу загальнотеоретичних проблем, пов’язаних із розвитком категоріально-понятійного апарату, удосконаленням функціональної структури, визначенням типології об’єктів бібліографічного обліку, дослідженням співвідношення завдань Н. б. У. та законодавства про обов’язковий примірник, проблем наповнення Н. б. У. тощо. Дослідження цих питань і розроблення концептуальних засад Н. б. У. реалізується на основі узагальнення теоретичного та практичного зарубіжного і національного досвіду, аналізу сучасних тенденцій і закономірностей розвитку світового бібліографічного процесу.
Сучасна організація підготовки Н. б. У. здійснюється різними установами. Така практика відрізняється від поширеної у більшості країн світу, де укладання як ПНБ, так і РНБ, здійснюється національними бібліотеками. В Україні ж головною організацією, відповідальною за підготовку ПНБ, є Книжкова палата України, яка також здійснює державну реєстрацію творів друку, виданих на території України, статистичний облік, аналіз й архівне зберігання друкованої продукції країни. Цю діяльність палата виконує відповідно до Закону України «Про видавничу справу» та на основі системи обов’язкового примірника документів, виданих в Україні.
ПНБ України є важливим джерелом статистичного обліку національного друку; джерелом, що дає загальне уявлення про стан і розвиток книговидавничої справи в країні, а через неї – науки, культури, освіти, літературного процесу та інших сфер українського суспільства.
У 1990-ті рр. у зв’язку з організаційними змінами в Книжковій палаті України, видання деяких покажчиків поточного обліку видань, започаткованих у радянський період, тимчасово було припинено. У 1996–1997 рр. їх випуск відновлено, а також створено нові.
Сучасна ПНБ України є системою бібліографічних покажчиків і баз даних.
Всі покажчики ПНБ Книжкової палати України створюються за загальними методичними принципами: універсальність тематики, максимальна повнота бібліографічного обліку видань та об’єктивність у цьому процесі, відбір видань тільки за формальними ознаками, відсутність відбору за змістом, відмова від якісних критеріїв відбору (ідеологічних, наукових, художніх та ін.), оптимальна повнота і точність бібліографічного опису відповідно до державних нормативних документів на підставі єдиної методики бібліографування, за єдиними правилами і стандартами бібліографічного опису, систематизації і предметизації. Правила опису встановлені стандартами та інструктивно-методичними матеріалами. Бібліографічне виявлення здійснюється на базі обов’язкового примірника документів, що надходять до палати. Бібліографічний відбір провадиться за спеціально розробленими інструкціями (головним чином, за формальними ознаками). Бібліографічна характеристика представлена, в основному, бібліографічним описом за стандартизованими на міжнародному рівні правилами; в окремих випадках наводяться анотації. Бібліографічне групування залежить від виду видань, які обліковуються. Вибір допоміжних покажчиків залежить від виду видань і способу групування у покажчиках, найчастіше практикуються іменний, географічний та предметний. Покажчики ПНБ виходять регулярно, але з різною періодичністю, яка забезпечує оперативність надання бібліографічної інформації.
Система покажчиків ПНБ Книжкової палати України (під назвою «Літописів», що були започатковані з середини 1920-х років – «Літопис книг», «Літопис журнальних статей» та ін.) побудована за видовим принципом залежно від знакової природи первинних джерел та різною періодичностю випуску.
Бібліографічне інформування про видання, що вийшли в Україні, здійснюється Книжковою палатою України також шляхом бібліографічних баз даних. З 1996 р. розпочато створення автоматизованого банку даних «Національна бібліографія» про книги та брошури, видані з 1991 р., і газетні та журнальні статті – з 1996 р. Палата формує такі бази даних: «Літопис книг» (з 2001 р.), «Літопис авторефератів дисертацій» (з 2001 р.), «Літопис нотних видань» (з 2003 р.), «Літопис картографічних видань» (з 2005 р.), «Літопис образотворчих видань» (з 2005 р.), «Літопис газетних статей» (з 2005 р.), «Літопис журнальних статей» (з 2003 р.), «Літопис рецензій» (з 2003 р.), персональних бібліографічних посібників 1926–1930 рр., «Спецфонд Книжкової палати України» (охоплює перід 1917–1921 рр.).
У зв’язку з необхідністю розширення об’єктів бібліографічного обліку за рахунок нових видів документів, які не є об’єктами бібліографування Книжковою палатою України та бібліотеками, склалася така практика, що до системи Н. б. У. також належать ті спеціалізовані бібліотеки та інформаційні центри, які за своїм статусом вже провадять облік таких документів чи можуть його організувати. Функції організаційно-методичного керівництва розвитком ПНБ в цих установах виконує Книжкова палата України.
Важливим завданням сучасності є продовження роботи над РНБ України.
Лише наприкінці 1980-х рр. було відновлено теоретичне розроблення та розпочалося практичне створення ретроспективної НБ. Було з’ясовано, що найбільш зручним форматом укладання РНБ є підготовка бібліографічних покажчиків – зведених каталогів документів, наявних у фондах великих бібліотек країни. Нині багато великих бібліотек різних систем і відомств України вже підготували такі покажчики видань, або займаються їх підготовкою. Актуальним залишається питання координації робіт і їх кінцеве об’єднання в єдину систему.
Історично, у процесі тривалого формування системи РНБ, її центрами на загальнодержавному рівні стали Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна наукова бібліотека, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Львівська національна наукова бібліотека імені В. Стефаника, Національна історична бібліотека України, Національна наукова медична бібліотека України, Національна наукова сільськогосподарська бібліотека Національної академії аграрних наук України, Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка, Державна науково-технічна бібліотека України, Книжкова палата України, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського, Національна бібліотека України для дітей. У створенні системи РНБ беруть участь також обласні універсальні та галузеві бібліотеки, наукові бібліотеки університетів та інших закладів вищої освіти, академічні бібліотеки, музеї, інформаційні центри України. Кожна з цих установ у процесі практичної діяльності закріпила власні напрями і сегменти у загальній системі РНБ.
Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого розпочала роботу над РНБ України у 1992 р., виступивши з ініціативою створення «Друкованого зведеного каталогу україномовної книги державних бібліотек та музеїв України, 1798–1923 рр.» (ДЗК). Видання охоплює п’ять випусків, які вийшли у 1999–2015 рр. у серії «Національна бібліографія України». У хронологічному порядку (у межах року – за абеткою) у ДЗК вміщено 7004 бібліографічні описи україномовних видань, друкованих гражданським шрифтом, книг, писаних т. зв. «язичієм» без урахування територіальних обмежень і які знаходяться у фондах НБУ імені Ярослава Мудрого, ХДНБ ім. В. Г. Короленка, ОННБ, НІБУ, НБУ для дітей, Кримської республіканської установи «Універсальна наукова бібліотека ім. І. Я. Франка» та дев’яти ОУНБ України і 10 музеїв (Львівського історичного, Музею історії Києва, Дрогобицького, Закарпатського, Миколаївського, Корсунь-Шевченківського, Рівненського, Херсонського, Хмельницького краєзнавчих музеїв, Музею книги і друкарства України).
Сформовано також базу даних «Зведений каталог російськомовної книги, 1798–1923», виданої на території України в її сучасних адміністративних кордонах і пов’язаної з Україною. Вона налічує понад 30 тис. записів. Ця БД є складовою електронної БД «Зведений каталог української книги» (http://ukr.catalogue.nlu.org.ua), що містить понад 50 тис. записів і охоплює ДЗК.
Національна бібліотека України імені В.І . Вернадського розпочала роботу у сфері РНБ також у 1992 р. Результатом роботи є низка видань у серії «Національна бібліографія України», кілька ретроспективниих посібників. Зокрема, у 1996−2002 рр. видано пять випусків бібліографічного покажчика «Україномовна книга у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 1798–1916». У 2003 р. вийшло доповнене тритомне видання, у якому хронологічні межі розширено по 1923 р. включно. Покажчик вміщує видання, що вийшли в Україні та за кордоном, а також збірники, у яких є окремі твори українською мовою. Бібліографічне групування 9770 записів – хронологічне, у межах року записи розташовані за абеткою авторів та назв.
У 1999–2017 рр. видано 20 випусків (24 книги) бібліографічного покажчика «Книга в Україні, 1861–1917: матеріали до репертуару української книги», в основу якого лягли матеріали картотеки, створеної протягом 1971–1974 рр. під керівництвом С. Петрова. Покажчик побудуваний за територіальним і мовним принципами, містить видання, які були надруковані українською та російською мовами у межах сучасної території України від 1861 по 1917 р. До нього увійшли описи книг, альманахів, збірників, брошур, навчальних посібників, довідкових видань, передруків та відбитків. Загальна кількість бібліографічних записів – 88 889, бібліографічні описи всіх випусків згруповані за абеткою авторів і назв і мають наскрізну нумерацію. У покажчику не відображено образотворчі, нотні та картографічні видання, газети, журнали, листівки; ці видання потребують окремого бібліографічного опрацювання.
У НБУВ підготовлено також інформаційний ресурс «Міжнародний зведений каталог-репертуар україномовної книги. 1798–1923 рр.», який вміщує бібліографічну інформацію про україномовну книгу у фондах провідних бібліотек, музеїв України та понад 200 зарубіжних бібліотек та міжнародних інформаційних центрів і налічує понад 25 тис. бібліографічних описів видань, що побачили світ у 30 країнах. Вміщено й інформацію про видання, які не збереглися і відомі лише за бібліографічними джерелами.
Участь у створенні РНБ є одним із провідних напрямів діяльності Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. Упродовж 1995–2005 рр. фахівці бібліотеки видали дев’ять томів (випусків) архівних картотек «Репертуар української книги, 1798–1916: Матеріали до бібліографії», створеної у 1945–1948 рр. академічними бібліотеками Києва і Львова під керівництвом Ю. Меженка. Укладачі сучасного видання використовували записи карток зі збереженням тогочасного правопису. Бібліографічне груповання в покажчику – хронологічне, розташування записів усередині року – за абеткою прізвищ авторів і назв.
Фахівці ЛННБ України імені В. Стефаника розглядають бібліографічний репертуар як реєстр видань українською мовою. Цю позицію зафіксовано у передмові до першого тому видання, де зазначено, що «українська книжка – це книжка українською мовою (в усіх її історичних, територіальних, діалектних різновидностях)».
ЛННБ України імені В. Стефаника також реалізувала проєкт зі створення бібліографії української книги Західного регіону України та українського еміграційного книговидавничого руху у виданні «Українська книга в Галичині, на Буковині, Закарпатті, Волині та в еміграції, 1914–1939» (у 2010–2018 рр. вийшли друком тт. 1-4, у т. ч. 3-й та 4-й у 2-х кн. кожний).
Науково-дослідний інститут пресознавства ЛННБ України імені В. Стефаника підготував анотований бібліографічний покажчик «Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження», який видано у 2006–2014 рр. у чотирьох томах. Бібліографічні описи охоплюють газети та журнали, що виходили протягом 1812–1916 рр.українською мовою в усіх її історичних, територіальних, діалектних різновидах на українських землях і на різних континентах, двомовні (українською та іншими мовами), а також українські іншомовні часописи.
Помітними здобутками у сфері РНБ є видання «Українська книга в фондах Одеської державної наукової бібліотеки імені О. М. Горького, 1574–1923 роки: каталог» у семи випусках (третій – у двох частинах), що побачило світ в Одесі у 1991, 2012 і 2020 рр. (заголовок вип. 7 змінено: «Українська книга в фондах Одеської національної наукової бібліотеки, 1574–1923 роки»); «Книги українською мовою у фондах ХДНБ ім. В. Г. Короленка (1798-1923): друкований каталог» у п’яти випусках (Харків, 1995–1997 рр.).
Створенням ретроспективних національних бібліографічних покажчиків займається також Книжкова палата України. У зв’язку з тим, що ця установа від часу свого заснування формувала Державний архів друку і має бібліографічні відомості про видання, які вийшли у світ тільки після її створення, палата у 1999 р. започаткувала новий напрям бібліографічної ретроспективної діяльності, пов’язаної з безпосереднім опрацюванням фонду україніки, складовою якого є спецфонд забороненої свого часу літератури, який вдалося зберегти. У 2003 р. видано науково-допоміжний бібліографічний покажчик «Спецфонд Книжкової палати України (1917–1921 рр.)», що є важливою складовою системи ретроспективних посібників національної бібліографії.
У період незалежності теоретичні, історичні, методичні та організаційні аспекти Н. б. У. відображені у численних працях науковців і практиків – І. Вовченко, М. Геращенка, П. Голобуцького, Л. Гольденберга, Я. Дашкевича, Т. Добко, Р. Жданової, В. Загуменної, С. Зворського, Л. Ільницької, В. Кононенко, Н. Королевич, І. Лиханової, В. Лутовинової, І. Негрейчук, В. Омельчука, В. Патоки, М. Романюка, М. Сенченка, Д. Устиновського, Г. Швецової-Водки та ін.
Широке коло питань теорії, історії і практики Н. б. У., а також ті проблеми, що постали перед фахівцями на сучасному етапі, були предметом обговорення низки науково-практичних заходів: міжвідомчої наукової конференції «Національна бібліографія України: стан і тенденції розвитку» (12–14 квітня 1994 р., Київ, організатор – Національна парламентська бібліотека України, нині – НБУ імені Ярослава Мудрого), міжнародної конференції «Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики» (25–26 серпня 1995 р., Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, нині – ЛННБ ім. В. Стефаника), круглого столу «Національна бібліографія України: здобутки, проблеми, перспективи», що відбувся у Києві за програмою міжнародної наукової конференції «Бібліотека. Наука. Комунікація. Стратегічні завдання розвитку наукових бібліотек» (3–5 жовтня 2017 р., НБУВ).
Сучасний етап розвитку Н. б. У. характеризується переходом від карткової і друкованої форм до електронної у вигляді каталогів і баз даних. Застосування новітніх технологій, дотримання вимог міжнародної стандартизації, уніфікації комунікативного формату в процесі створення й використання національної бібліографії уможливлює забезпечення ширшого і зручнішого доступу до її ресурсів для широких кіл користувачів у нашій країні та за кордоном.
Перспективи розвитку Н. б. У. полягають у подоланні явища певного паралелізму у підготовці бібліографічних праць, налагодженні міжвідомчої координації та кооперування в роботі багатьох учасників над бібліографічними проєктами загальнодержавного значення, заповненні лакун у ретроспективному національному бібліографічному обліку, удосконаленні поточного обліку з метою якнайповнішого відображення в бібліографічних працях особливостей історичного розвитку України, її внеску у розвиток світової культури.
Меженко Ю. Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи / Юр Меженко // Бібліологічні вісті. – 1926. – № 4 (13). – С. 48–57.
Меженко Ю. О. Організаційні та теоретичні передумови створення українознавчого репертуару / Ю. О. Меженко // Книголюб. – 1927. – № 3. – С. 3–5.
Рубінштейн С. Основні завдання наукової бібліографії в СРСР / С. Рубінштейн // Праці Одеської центр. наук. б-ки. – Одеса, 1927. – Т. 1. – С. 121–136.
Сагарда М. І. Основні проблеми українського бібліографічного репертуару / М. І. Сагарда // Бібл. зб. – Київ, 1927. – Ч. 3. – С. 43–59.
Український бібліографічний репертуар // Журн. бібліотекознавства та бібліогр. – 1930. – № 4. – С. 94–99.
Меженко Ю. О. Бібліографія української книги, її завдання, обсяг і методи її створення / Ю. О. Меженко // Науковий збірник бібліотеки АН УРСР / Акад. наук УРСР (Київ), Бібліотека. – Київ: Вид-во Академії наук Української РСР, 1946. – Ч. 1. – С. 4–14.
Корнєйчик І. І. Історія української бібліографії. Дожовтневий період : (Нариси) / І. І. Корнєйчик. – Харків : Ред.-вид. від. Кн. палати УРСР, 1971. – 374 с.
Українська радянська бібліографія : навч. посіб. для студ. ін-тів культури / за ред. Ф. К. Сарани і Д. Д. Тараманова. – Київ : Вища шк., 1980. – 263 с.
Гуменюк М. П. Підсумки необхідні: до проблеми створення повної бібліографії української книжки / М. П. Гуменюк // Біля джерел української радянської бібліографії. – Київ : Наук. думка, 1991. – С. 87–91.
На шляху до створення репертуару української книжки : протокол наради, присвяч. складанню «Бібліографії української книги 1798–1914 рр., яка відбулася в Б-ці АН УРСР 21–22 груд. 194 р. / АН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Львів. від-ня Археогр. коміс.; підготов. тексту і приміт. Л. І. Ільницької ; авт. вступ. ст. і відп. ред. Я. Р. Дашкевич. – Львів, 1991. – 62 с.
Вовченко І. О. Створення бібліографічного репертуару книг України – важливе завдання української національної бібліографії / В. І. Вовченко // Бібліотекознавство та бібліографія : наук.-метод. зб. / Харк. держ. ін-т культури. – Xарків, 1992. – Вип. 31. – С. 94–101.
Національна бібліографія України: стан і тенденції розвитку : матеріали міжвід. наук. конф., 12–14 квіт. 1994 р., м. Київ / Нац. парлам. б-ка України. – Київ, 1995. – 150 с.
Зворський С.Л. Про деякі спірні питання бібліографування творів друку, виданих до 1945 року в процесі підготовки ретроспективних бібліографічних покажчиків / Зворський С. Л. // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики : доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., 25–26 серп. 1995 р. – Львів, 1996. – С. 45–49.
Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики : доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф. 25–26 серп. 1995 р. / Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАН України. – Львів, 1996. – 467 с.
Федотова О. До історії підготовки багатотомного бібліографічного покажчика «Українська радянська книга. 1917–1972» / Оксана Федотова, Парасковія Сенько // Вісн. Кн. палати. – 1999. – № 8. – С. 33–36.
Швецова-Водка Г. М. Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика : навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка. – Рівне : РДГУ, 2000.– С. 7–66.
Лиханова І. Поняття національної бібліографії: історія розвитку / І. Лиханова // Наук. пр. Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського. – Київ, 2001. – Вип. 6. – С. 432–454.
Лутовинова В. Український бібліографічний репертуар: методичні засади та зведений каталог / Валентина Лутовинова // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 8. – С. 18–21.
Патока В. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1991–2000 роки / В. Патока // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – С. 3–4.
Лиханова І. Становлення національної бібліографії в Україні / І. Лиханова // Київ. старовина. – 2002. – № 6. – С. 80–92.
Рибчинська Н. Видавнича діяльність Бібліографічної комісії НТШ у галузі ретроспективної українознавчої бібліографії (1909-1939) / Н. Рибчинська // Зап. Львів. наук. б-ки ім. В. Стефаника. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 141–164.
Лиханова І. Створення Українського бібліографічного репертуару / І. Лиханова // Київ. старовина. – 2005. – № 1. – С. 128–146.
Бібліографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909–1939): напрями діяльності та постаті : зб. наук. пр. / за ред. Л. І. Ільницької. – Львів, 2010. – 496 с.
Швецова-Водка Г. М. Поточна державна бібліографія України : лекція для студ. спец. 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» / Г. М. Швецова-Водка ; Рівнен. держ. гуманітар. ун-т. – Рівне : РДГУ, 2016. – 67 с.
Сенченко М. І. Книжкова палата України: 100 років системних та інноваційних трансформацій: 1919–2018 / Микола Іванович Сенченко. – Київ : Кн. палата України, 2019. – 200 с.