Пошук статті
![]() |
|
Кількість користувачів Сьогодні : 58 КількістьЗа місяць : 732 статей : 1046 |
Земські бібліотеки
Земські бібліотеки – загальна назва книгозбірень у Російській імперії, що створювалися й фінансувалися губернськими та повітовими органами самоврядування (земськими управами) в період 1864–1917 рр. За суспільним призначенням поділялися на громадські публічні у містах і крупних містечках та народні бібліотеки й читальні в сільській місцевості. Спонукальним чинником для створення З. б. став законодавчий акт за підписом імператора Олександра ІІ «Положення про губернські та повітові земські установи» (набуло чинності з 1 (13) січня 1864 р.), згідно з яким виборні виконавчі органи місцевого управління (земські управи) отримали право власним коштом (формувався з місцевих податків) утримувати школи та позашкільні установи, зокрема й бібліотеки та читальні, а також книжкові склади. Починаючи з 1864 р. земства діяли у 34 губерніях європейської частини імперії (у т. ч. в усіх дев’яти на теренах України) з-посеред 80 існуючих у Росії. Поступово кількість губерній, де були запроваджені земства, збільшилася до 43-х (станом на 1914 р.). Попри те, що на інститут земств покладалися суто місцеві господарські справи за територіальною ознакою, вони, завдяки ініціативності своїх представників, відіграли помітну роль у загальному розвитку країни, промисловості, сільського господарства, шляхів сполучення, освіти, культури, медицини, благоустрою, статистики та ін. Тогочасне суспільство імперської Росії в умовах стрімкого розвитку капіталізму як нової соціально-економічної системи та спричинених цим процесом державних реформ і модернізації промисловості та сільського господарства потребувало дедалі більшої частки грамотного населення. Розв’язання цього питання полягало в послідовній реалізації широкого комплексу заходів під загальною назвою «позашкільна освіта», що передбачав створення загальнодоступних бібліотек і залучення населення до читання. Тому в перше десятиліття свого існування земства щороку відкривали до 1000 земських початкових шкіл, при яких для закріплення навичок грамотності влаштовували невеличкі, до 200–300 пр. видань, учнівські (шкільні) бібліотеки, де школярі могли користуватися книжками для позашкільного читання. До 1880 р. налічувалося вже до 12 тис. земських шкіл, що становили майже половину від загальної кількості навчальних закладів у державі. У найбільш діяльних земствах, зокрема Харківському, учнівські бібліотеки було створено при всіх земських школах. Роботу цих книгозбірень контролювало Міністерство народної освіти Російської імперії через власну систему шкільних інспекторів. Саме перед цим міністерством земства порушували клопотання про відкриття учнівських бібліотек. Зокрема, на Чернігівщині серед найбільш активних у цьому питанні були Конотопське, Чернігівське, Суразьке, Мглинське, Хорольське та інші повітові земства. У Херсонській губернії перші учнівські бібліотеки при земствах виникли в 1875 р., в Катеринославській губернії З. б. стали діяти з 1885 р., а через 20 років, станом на 1 січня 1906 р., їх було вже 106. Глухівське земство у 1886 р. влаштувало 3 бібліотеки, виділивши по 25 руб. на кожну. При деяких школах з метою підвищення фахового рівня педагогів відкривали також вчительські бібліотеки, основу фондів яких становили видання методичного змісту, з педагогіки, історії, географії, природничих, фізико-математичних наук. Деякі з таких бібліотек були пересувними і обслуговували переважно педагогічний персонал земських училищ. Існували також невеличкі З. б. при управах, музеях, громадських організаціях. Кожна з них виконувала певну прагматичну функцію, слугуючи передусім підручним джерелом друкованої інформації у виконанні установами тих чи інших повсякденних завдань. Такі бібліотеки комплектувалися передусім місцевими виданнями, абсолютна більшість яких друкувалася коштом земств і для власних потреб, – насамперед доповіді та звіти земських управ, журнали земських зборів, статистичні довідники тощо. Тому за змістом та обсягом фондів у них переважали історико-краєзнавчі, статистичні, картографічні видання та книжки за профілем діяльності установи, тобто книгозбірні мали ознаки своєрідного довідково-інформаційної служби. Бібліотекарями в учнівських (шкільних) бібліотеках працювали вчителі цих же шкіл, в інших З. б. – працівники установ, при яких діяли книгозбірні, тобто за сумісництвом, за невеличку доплату, встановлювану земством. У позанавчальний час деякими учнівськими бібліотеками дозволяли користуватися й дорослому населенню, з правом брати книжки додому (у школах їх читати не дозволялося). Тому у фондах учнівських книгозбірень зосереджувались і невеликі зібрання книжок, адресованих дорослим. Проте обмеженість кількості «дорослих» книжок і годин, коли бібліотеки були відчиненими, викликала невдоволення серед читачів, тому земства від кінця 1870-х рр. почали одночасно започатковувати інший тип З. б., здебільшого в селах та містечках – народні бібліотеки, контроль над якими здійснювало Міністерство внутрішніх справ (МВС), воно ж надавало й дозвіл на їх відкриття. Майже 90 % таких бібліотек були розташовані в приміщеннях шкіл, бо так суттєво зменшувалися затрати на їхнє утримання, вони мали назву народно-шкільних і фактично складалися лише з абонемента. Нечисленні книгозбірні, розміщені в окремих приміщеннях, додатково могли мати й читальну залу. У таких випадках вони називалися бібліотеками-читальнями. У перші роки існування народних бібліотек особливих вимог до їх комплектування з боку влади не висувалося. Завдяки можливості безкоштовно й без цензурних обмежень читати книжки популярність народних бібліотек серед населення була високою, тому їх кількість щороку зростала. Однак така тенденція тривала недовго, до 1884 р., коли влада, посилюючи й виокремлюючи контроль над читанням в самостійний напрям внутрішньої політики, запровадила для народних бібліотек періодично оновлювані міністерські каталоги обмежувального характеру. З книгозбірень вилучили частину заборонених видань. У подальшому склад фондів контролювали місцеві урядовці; у разі виявлення порушень, діяльність бібліотек припинялась в адміністративному порядку. Контроль над фондами З. б. ще більше посилився від 15 травня 1890 р., з виходом правил про безкоштовні народні бібліотеки-читальні та порядок нагляду за ними, вироблених Міністерством народної освіти. Згідно з цими правилами підрозділ міністерства – вчений комітет – одержав право визначати, які книжки можуть бути допущені чи рекомендовані до використання в безкоштовних бібліотеках-читальнях, тобто вводилася дозвільна система. Фонд бібліотеки-читальні не повинен був перевищувати 2500–3000 книжок (без урахування духовної літератури) і винятково російською мовою. Відтак народні бібліотеки могли мати лише до 10 % від загальної кількості видань, що перебували на книжковому ринку. Додатково, у дусі тріади великоросійської офіційної ідеології – православ’я, самодержав’я, народність – висувалася вимога, щоб більшість книжок у бібліотечних фондах була патріотичного та релігійного змісту. За таких умов українські читачі були позбавлені можливості користуватися як книжками рідною мовою, так і друкованими джерелами з національної історії та культури. Тому більшість земств на українських землях постійно порушувала клопотання про скасування дискримінаційних правил про народні бібліотеки. Ці зусилля мали успіх лише у грудні 1905 р., коли царат під тиском революційного руху скасував зазначені правила. Незважаючи на реакційну політику владних структур, кількість З. б., насамперед народних, невпинно зростала, найбільше – в останнє десятиліття 19 ст. Починаючи з 1870-х рр., земські управи почали виділяти кошти також на створення й забезпечення міських громадських публічних бібліотек із фондами універсального змісту. Такі бібліотеки існували у двох формах: • при земській управі або в окремому приміщенні. Так, у 1897 р. почала діяти публічна бібліотека при Одеській земській управі. Оскільки такі досить великі бібліотеки потребували значних коштів на утримання, то лише земські службовці мали право користуватися ними безкоштовно, а для решти населення послуги були платними. Ці книгозбірні перебували у віданні МВС і мали дотримувалися т. зв. тимчасових правил 1884 р. (діяли до 1917 р.), якими регламентувалась діяльність бібліотек; • при земських училищах, але фактично вони призначалися для місцевого населення й мали до 1905 р. особливість: ті з них, що були розташовані в приміщенні з окремим входом, підпорядковувалися МВС і дотримувалися правил про народні бібліотеки, а ті, що ділили одне приміщення з учнівською книгозбірнею, контролювало Міністерство народної освіти. Від 1905 р. обидві форми книгозбірень працювали за «тимчасовими правилами» 1884 р. для публічних бібліотек (за ними у редакції 1912 р. публічною вважалася будь-яка бібліотека, що брала за право користування своїми фондами навіть символічну суму, наприклад, 5 коп.). Відкривалися також книгозбірні для безоплатного обслуговування окремих категорій земських службовців – медиків, агрономів, статистиків та інших, але це було радше винятком, ніж повсюдною практикою. Їхнім різновидом були й більш численні вчительські бібліотеки у двох формах – при земській школі чи училищі і при земській управі (останні інколи називали фундаментальними). Цими бібліотеками для службовців подекуди могли користуватися й інші читачі, але за плату. Бібліотеки для агрономів, ветеринарів тощо майже всі були пересувними, що було зручним для цих фахівців, що працювали в селах. Певну підтримку земствам надавало імператорське Вільне економічне товариство. У 1894 р. воно через свій підрозділ – комітет грамотності звернулося до всіх повітових і губернських земських зборів із пропозицією надати матеріальну підтримку своїм земствам для цільової мети – створення народних бібліотек. Для таких бібліотек товариство виділяло по 250 руб. за умови, що вони забезпечені приміщенням і засобами для господарських затрат на утримання за рахунок земств. На цю пропозицію Вільного економічного товариства погодилася частина фінансово спроможних земств, зокрема Чернігівське та Херсонське. Найбільше коштів губернські і земські управи виділяли на функціонування сільських народних бібліотек і читалень. На З. б. покладалися завдання поширення знань серед народу шляхом залучення до читання популярної та художньої літератури. На початку 20 ст. завдяки сприятливій економічній кон’юнктурі та зростанню обсягів податкових відрахувань коштом земських бюджетів утримувалося 80–90% всіх народних бібліотек у Російській імперії, яких станом на 1917 р. налічувалося понад 20 тис. Серед читачів відчутно переважали школярі та молодь до 25 років (близько 80% від загальної кількості). У деяких земствах із великою кількістю бібліотек було розгорнуто повітові мережі сільських стаціонарних і пересувних книгозбірень, діяли і хати-читальні. На відміну від звичайних З. б. у них переважали періодичні видання, їх відвідували здебільшого для читання свіжих газет і обговорення новин. Поступово було вироблено основні принципи діяльності З. б.: загальнодоступність і безоплатність, активна участь у їхній діяльності місцевого населення, громадських, просвітницьких організацій (товариств), певна свобода дій в організації позашкільної культурно-освітньої роботи, популяризація базових наукових знань шляхом відповідної комплектації бібліотечних фондів, районування (у межах повітів утворювались т. зв. позашкільні райони, кожний з них охоплював кілька волостей, а в центральному осередку району засновувалась районна книгозбірня, яка надавала методичну допомогу стаціонарним і пересувним бібліотекам земських шкіл и училищ). Також були вироблені й фінансові умови функціонування З. б. Вони мали комбінований характер. За функціонування читалень і комплектування їхніх фондів відповідали сільські громади й повітові земства: перші виділяли кошти на оплату праці технічного персоналу, приміщення для читальні, її опалення й освітлення, у разі потреби – на поточний ремонт; другі оплачували роботу бібліотекарів і щорічне поповнення читалень книжками. Централізоване постачання нових комплектів книжок за нижчою ціною (шляхом більш дешевих оптових закупівель) здійснювалося силами губернських земств, деякі з них мали власні книжкові склади (аналоги бібліотечних колекторів пізнішої радянської доби). Утримання однієї бібліотеки щороку потребувало від 60 до 180 руб., а поповнення її книжками – від 30 до 80 руб. Так, наприкінці 19 ст. у Кременчуцькому повіті Полтавської губернії річний кошторис витрат на одну З. б. становив: приміщення – 50 руб.; опалення – 35 руб.; освітлення – 10 руб.; оплата сторожу – 40 руб.; винагорода завідувачу бібліотеки – 60 руб.; канцелярське приладдя – 5 руб.; закупівля книжок – 25 руб., сумарно – 225 руб. Намагаючись зменшити фінансовий тягар на утримання різних форм позашкільної освіти, у 1900–1910-х рр. деякі земства в містах і селах стали відкривати т. зв. народні доми – свого роду аналоги сучасних будинків культури, де під одним дахом знаходились З. б., недільна школа, музей, сцена, глядацька зала (аудиторія), кімнати для гурткової роботи, квартира завідувача дому та інші приміщення. Ідею народних домів було запозичено в європейських країнах, де такі установи діяли з другої половини 19 ст., у т. ч. в Галичині, створені головно зусиллями Львівського товариства «Просвіта» та його місцевими осередками, а також на Буковині. На українських землях у складі Російської імперії народні доми (більшість – за активної участі земських діячів) з’явилися в Ніжині, Одесі (обидва в 1893 р.), Києві (1900), Харкові (1903), а також у Полтаві, Житомирі, Прилуках, Єлисаветграді (нині – Кропивницький), Таврійській губернії тощо. Складовою цих домів були й загальнодоступні бібліотеки-читальні. На початку 20 ст. регулярно скликалися загальноземські з’їзди, наради з народної освіти. На них розглядали й питання діяльності З. б. В окремих випадках проводили спеціальні наради земств із бібліотечної справи за участю завідувачів безкоштовних бібліотек-читалень. Зокрема, Перший загальноземський з’їзд з народної освіти (Москва, 1911) затвердив проєкт планової організації земської бібліотечної мережі на основі утворення шкільно-позашкільних або бібліотечних районів. Організація 3. б. обговорювалась і на Першому Всеросійському з’їзді з бібліотечної справи (Санкт-Петербург, 1911 р.), з-посеред 346 делегатів якого 26 були з України. У межах планового формування мережі бібліотек, читалень, клубів та інших культосвітніх установ земства вводили посаду завідувача позашкільної освіти губернії та повіту, організовували позашкільні відділи, до складу яких входили і бібліотечні секції. Головними завданнями цих секцій були: розроблення планів розгортання бібліотечної мережі в повіті, організація комплектування народних бібліотек, надання методичної допомоги їх працівникам в класифікації і каталогуванні фондів, підготовка й видання рекомендаційних (типових) каталогів народних бібліотек, повсякденна робота з бібліотечними кадрами. Підготовка та перепідготовка бібліотекарів здійснювались на спеціально організованих земствами позашкільних чи бібліотечних курсах, зокрема й при Народному університеті ім. А. Л. Шанявського в Москві. ![]() Водночас, за відомостями, наведеними Т. Ківшар, статистика інша: у 1910 р. в Україні діяло 4 094 З. б., з них найбільше у Волинській губернії – 999 (24,4%), у Харківській – 789, Полтавській – 767, Катеринославській – 578, Таврійській – 327, Чернігівській – 298, Київській – 88, а найменше – у Подільській губернії – 49 (1,2% від загальної кількості народних книгозбірень в Україні). Фонд народної бібліотеки в середньому налічував 200 назв видань і найчастіше був розміщений в одній чи двох книжкових шафах. За складом це була навчально-методична (у земських шкільних бібліотеках), релігійна, художня література, наукові, науково-популярні, розраховані на «читача з народу» праці з історії, природознавства, сільського господарства, медицини, деякі довідкові видання. За рахунок земства здійснювалася передплата зазвичай одного журналу та однієї з місцевих газет на вибір. Від середини 1912 р. земства посилили трансформацію учнівських бібліотек на народні поза школами. Це було пов’язано з тим, що 9 червня 1912 р. влада частково повернула реакційні правила 1890 р. під оновленою назвою «Правила для народних бібліотек при початкових навчальних закладах». Згідно з ними, у тих З. б, що перебували в приміщеннях шкіл, наповнення фондів знову визначалось за міністерськими каталогами, де не було місця виданням українською мовою; ці книгозбірні підпорядковувались училищним інспекціям. Над розробленням теоретичних аспектів організації бібліотечної справи силами земств та їх практичним упровадженням у площині позашкільної освіти до 1917 р. плідно працювали: С. Сірополко – автор високо оціненої фахівцями праці «Народные библиотеки: порядок открытия библиотек и их организация» (Москва, 1910), статті «Земство и библиотечное дело» (1914), інших публікацій, укладач друкованих каталогів для земських учительських бібліотек; проф. В. Чарнолуський – виходець із Чернігівської губернії, відомий діяч у галузі народної освіти і громадсько-професійного педагогічного руху, головний бібліотекар Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна (нині – Російська державна бібліотека) в 1928–1933 рр.; проф. Є. Мединський (родом з Криму), В. Вахтеров та інші, які вважали бібліотеку найкращим засобом для самоосвіти та народної освіти. В. Чарнолуський називав З. б. також місцевими книгосховищами, підкреслюючи цим їхню суспільну важливість як зберігачів продукції місцевого малотиражного друку і осередків краєзнавства. Лютнева революція 1917 р. відкрила реальні можливості для розгортання демократизації бібліотечної справи, однак у 1918 р. більшовики ліквідували земське самоуправління. Вцілілі З. б., після чистки їхніх фондів від «ідеологічно ворожих видань», вже під іншими назвами стали служити інтересам нової влади. Мережі З. б. як складова державної освітньої системи наприкінці 19 – на початку 20 ст. були помітним явищем суспільного життя, відіграли позитивну роль у сприянні поширенню грамотності в народі і прилученні його до духовних цінностей та базових наукових знань. Багато в чому діяльність З. б., ідеї, покладені в основу їхнього функціонування, наміри провідних земських діячів з часом перетворити ці народні книгозбірні на публічні з достатньо великими універсальними за змістом фондами, перегукуються з місією сучасних публічних бібліотек у складі територіальних громад. Із З. б. прямо чи опосередковано була пов’язана діяльність багатьох визначних культурно-освітніх діячів України: барона М. Корфа, Х. Алчевської, Б. Грінченка, С. Русової, О. Русова, С. Сірополка, членів заснованого в 1869 р. Харківського товариства поширення в народі грамотності Д. Багалія, М. Балліна, М. Сумцова, О.-О. Габеля та ін. У структурі товариства діяли книжковий склад (з 1873 р.) та Комітет з устрою сільських бібліотек (з 1892 р.), який завдяки фінансовій підтримці Харківського земства (виділяло по 10–12 тис. руб., починаючи з 1896 р.) заснував на Слобожанщині майже 500 безплатних народних книгозбірень. Чернігівське губернське земство у взаємодії з повітовим започаткувало в 1894 р. спеціальний фонд для фінансування створення З. б., з якого протягом 10 років на цю мету було виділено 43 тис. руб. Полтавське губернське земство, починаючи з 1895 р., виділяло по 25 руб. на кожну новостворену З. б., а задля активізації діяльності повітових земств у цьому питанні взяло половину бібліотечних витрат на себе. У радянські часи діяльність З. б. та їхній організаційний досвід залучення населення до читання практично не вивчалися. Лише з розвалом СРСР виник інтерес до цієї теми з боку окремих дослідників – О. Айвазян, І. Бутова, С. Жукова, О. Завальнюка, Л. Лучки, В. Прокопчука, А. Радзівіло (Майстренко) та ін.
Джерела
Земские народные читальни // Педагогический музей. – 1878. – № 1878. – С. 26–327. Правила о бесплатных народных читальнях и о порядке надзора за ними // Узаконения о бесплатных народных библиотеках (читальнях) с приложением примерных их уставов, составленных Санкт Петербуржским Комитетом грамотности. – 2 е изд. – Санкт–Петербург : Типография П. П. Сойкина, 1894. – С. 6–10. Аракчеева Н. Библиотеки в Екатеринославской губернии / Н. Аракчеева // Вестник Екатеринославского земства. – 1904. – № 29. – С. 860–870. Серополко С. Народные библиотеки : порядок открытия библиотек и их организация / С. Серополко. – Москва : Типогр. К. Л. Меньшова, 1910. – 43, V с. – (Учительская библиотека). Русова С. Українські земства в справі заведення народної освіти / С. Русова // Світло. – 1911. – Кн. 3. – С. 32–47. Сірополко С. З біжучого життя. Нові правила про народні бібліотеки / С. Сірополко // Світло. – 1912. – № 4. – С. 59–62. Земские библиотеки в Харьковской губернии // Хлибороб. — 1913. – № 12. – С. 505–506. Серополко С. Земство и библиотечное дело / С. Серополко // Школа и жизнь. – 1914. – № 1. – С. 12–13. Чарнолуский В. Н. Земство и внешкольное образование / В. Н. Чарнолуский // Юбилейный земский сборник. 1864–1914 / [под ред. Б. Б. Веселовского и З. Г. Френкеля]. – Санкт-Петербург : Издание т-ва О. Н. Поповой, 1914. – С. 370–390. Могилянский М. Очередная задача земства (Устройство народных домов) / Мих. Могилянский // Черниг. земская неделя. – 1915. – № 5 (30 янв.). – С. 1–2. Матеріяли до історії земських народніх бібліотек на Україні // Бібліотека і читач на Україні. – Харків ; Київ : ДВУ, 1930. – С. 208–240. – (Тр. Ін-ту книгознавства. Т. 2 : Пр. Кабінету вивчення й книги читача : зб. перший). Радзівіло А. А. Історія народних бібліотек України в другій половині ХІХ століття / А. А. Радзівіло // Державні бібліотеки: сучасні проблеми і перспективи. – 1993. – С. 71–75. Радзівіло А. А. З історії публічних бібліотек України у другій половині ХІХ ст. – першому десятиріччі ХХ ст. / А. А. Радзівіло // Історія бібліотечної справи в Україні. – 1997. – Вип. 2. – С. 9–15. Завальнюк О. М. Подільські бібліотеки наприкінці XIX – на початку XX ст. / О. М. Завальнюк, О. Б. Комарницький // Освіта, наука і культура на Поділлі : зб. наук. праць. – Кам’янець-Подільський, 2002. – Т. 2. – С. 3–15. Бакуменко О. О. Земства Російської імперії: історіографія проблеми (ІІ половина ХІХ – ХХ ст.) : моногр. / О. О. Бакуменко. – Харків : Колорит, 2006. – 171 с. Березюк Н. Від земського бібліотекаря до ученого: до 120-річчя від дня народження видатного українського бібліотекознавця Н. Фрідьєвої / Н. Березюк // Бібл. планета. – 2014. – № 4. – С. 34–37. Айвазян О. Б. Бібліотеки Поділля (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) : монографія / О. Б. Айвазян, В. С. Прокопчук. – Кам’янець-Подільський : Зволейко Д. Г., 2016. – 256 с. Лучка Л. М. Земство Катеринославщини та фільтрація бібліотечних фондів у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. / Л. М. Лучка // Проблеми політичної історії України. 2018. – Вип. 13. – С. 84–92.
––––––––––––––––––––– Роль земських установ у організації бібліотек на селі // Okrain. net. – 2018. |