Книгознавство – 1) комплекс наук про книгу та книжкову справу; 2) теоретична дисципліна про книгу і книжкову справу, синонім поняття бібліологія. Вивчає книгу як предмет матеріальної культури, її основні елементи, типологію, розкриває функції книги, у т. ч. соціальну; подає визначення книгознавства як теоретичної науки, його об'єкт, предмет, структуру, розкриває книгознавчі методи досліджень, зв'язки зі спорідненими дисциплінами тощо. На сьогодні загальноприйнятої дефініції К. не існує.

До складу книгознавчого комплексу наук традиційно включають загальну теорію книгознавства, науку про видавничу справу, про поліграфію, книжкову торгівлю (бібліополістику), бібліотечну справу (бібліотекознавство), бібліографію (бібліографознавство), теорію бібліофільства тощо. Кожна з книгознавчих дисциплін становить, у свою чергу, комплекс відносно самостійних галузей знань і розглядає свій предмет досліджень у трьох рівнях – історичному, сучасному (теорія та практика) й прогностичному.

Серед книгознавчих дисциплін найбільш активно розвивається історія книги, яка на сьогодні є вже усталеною науковою дисципліною. Науки, що вивчають старі книжки, з'явилися відносно давно. Вони досліджували матеріал, з якого виготовлялася книга (папірологія, паперова справа), письмо (палеографія), художнє оформлення (дисципліни, що вивчали мініатюри, книжкову графіку, оправи), рукописні книги (кодикологія) та першодруки (інкунабулознавство). Методи цих дисциплін (зокрема, палеографічний, шрифтологічний, друкарський, мистецтвознавчий, типологічний, функціональний, бібліографічний, аналітико-синтетичний), наслідки проведених у їх рамках студій часто стають надбанням не лише науки про книгу, але й споріднених галузей знань, тому ці дисципліни не є чисто книгознавчими. Вони, як правило, є одночасно спеціальними історичними дисциплінами, чиї здобутки сприяють розвиткові архівістики, лінгвістики, археографії, історіографії тощо. Разом з тим розвиваються і інші галузі історичного книгознавства, тобто дисципліни, які вивчають не лише пам'ятки писемності чи стародруки, історію друкарства та видавничої справи, але й історію книжкового мистецтва, історію книжкової торгівлі, історію бібліофільства, історію бібліотек, історію бібліографії та ін.

Витоки К. походять з бібліографії, оскільки виконання бібліографічної роботи вимагало широкого й глибокого знання книжок. Книгознавство як наукова дисципліна починає формуватися в кінці XVIІІ ст., коли було вже накопичено, переважно в Європі, значну кількість рукописних і друкованих книг і, відповідно, емпіричних спостережень за ними та відчувалася об'єктивна потреба систематизації існуючих знань.

Перший науковий термін для визначення дисципліни з'явився німецькою мовою – «Bücherkunde» або «Buchkunde» (дослівно – книжкові вісті чи відомості про книгу); запропонував його Міхаель Деніс (1729–1800), хранитель Імператорської бібліотеки у Відні, у таких працях: «Grundriss der Bibliographie und  Bücherkunde» («Основи бібліографії та книгознавства», Відень, 1774) та у двотомній праці «Einleitung in die Bücherkunde» («Вступ до книгознавства», Відень, 1777–1778, др. вид. 1795–1796).

На початку ХІХ ст. з'являється новий термін для визначення дисципліни – бібліологія (від грецьких слів biblíon – книга і lógos – слово, вчення), пов'язаний з виходом у Парижі в 1802–1804 рр. праці Габріеля Пеньйо «Dictionnaire raisonne de bibliologie» («Тлумачний словник з бібліології»).

Російський термін «книговедение» першим вжив уродженець Києва, вихованець Київської академії В. Г. Анастасевич у статті «О библиографии» (в журналі «Улей», 1811, № 1). Український аналог – «книгознавство» – одержав розповсюдження з початку 20-х рр. ХХ ст.

У розвитку книгознавства визначають кілька етапів. Перший – протонауковий етап, пов'язаний із властивостями книги як засобу закріплення й передачі текстів, коли відбувалося накопичення емпіричних спостережень щодо книги, її значення в житті людини. Це основна передумова створення особливої науки про книгу. Такого роду записи зустрічаються ще в рукописних книгах ХІІ–ХV ст., а завдяки запровадженню друкарства й різкому збільшенню кількості книжок в обігу нотатки книгознавчого змісту та й цілі книгознавчі нариси з'являються в друкованих книжках у ХVІ – ХVІІІ ст., переважно у передмовах чи післямовах, а також у рукописних маргінальних замітках на берегах чи форзацах книжок. Теоретичне осмислення сутності й значення книги відбивалося й у характеристиці певних книжок при їхньому бібліографічному переліку, в керівництві щодо колекціонування книжок, створення бібліотек, у висловлюваннях учених і письменників про книги. Проте лише в др. пол. ХVІІІ ст. з'явилися спроби створення нової, особливої наукової галузі, що займається книжками.

Другий, науковий, етап книгознавства був нерозривно пов'язаний з бібліографією. Завдання цієї дисципліни, обґрунтовані теоретиками ХVІІІ і першої половини ХІХ ст., були близькими до сформульованих пізніше проблем книгознавства. Бібліографія тоді включала питання історії літератури, писемності, історії науки та інших, розвинутих пізніше, галузей гуманітарних знань. Саме так розуміли бібліографію її перші теоретики Й. М. Франке, Г. Ф. Дебюр, М. Деніс.

Російський бібліограф В. С. Сопіков у вступі до «Опыта российской библиографии» (1813 р.) стверджував, що бібліографія полягає в пізнанні книжок взагалі, а найсуттєвішою її частиною є історія книгодрукування. У межах французької культури найбільшим впливом користувалися погляди Ж. Ш. Брюне, автора «Керівництва для бібліотек і для любителів книги» (Manuel du libraire et de l'amateur de livres). Він вважав бібліографію історичною наукою, пов'язаною з історією літератури, яка охоплює, крім всебічного знання книг, також і історію друкарства та науку про бібліотечну справу. В англомовних країнах у цей час велике значення для розвитку книгознавства мала двотомна праця Т. Х. Хорна «Вступ до вивчення бібліографії» (An Introduction to the study of bibliography, 1814), до якої тут зараховувалися історія бібліотек, історія письма, історія книги, оцінка книжок, класифікація рідкісних книг тощо, тому ця праця вплинула і на розвиток бібліофільства. Провідний німецький теоретик науки про книгу ХІХ ст. Ф. А. Еберт, підкреслюючи також тісний зв'язок бібліографії з історією писемності та книги, зазначав, що такі дослідження потребують енциклопедичних та історичних знань, володіння іноземними мовами, орієнтації в мистецтві книги та друкарській техніці, в книжковій торгівлі та бібліотечній справі.

На початку ХІХ ст. працею Г. Пеньйо «Тлумачний словник з бібліології» було покладено початок відокремлення бібліографії та бібліології. Пеньйо вважав, що бібліографія охоплює опис і класифікацію книжок, а бібліологія є теорією бібліографії, яка дає аналіз приведених у систему людських знань. Остання, на його думку, має стати найголовнішою з усіх наук, своєрідною «наукою наук».

Перші на терені України книгознавчі теоретичні розробки належать бібліотекарю Волинського ліцею, а згодом Університету св. Володимира в Києві П. Й. Ярковському, який з 1809 р. викладав у ліцеї бібліографію, а з 1814 р. почав читати курс лекцій з бібліології, про що свідчать друковані навчальні плани ліцею. Вони дозволяють зробити висновок, що спочатку П. Й. Ярковський ототожнював бібліографію та бібліологію, а надалі виділяв бібліографію в окремий розділ бібліології. В програмі курсу бібліології на 1820 р. він розкриває поняття бібліології як сукупності знань про книгу, вказує предмети або дисципліни, якими займається ця наука: історія книжкової справи, засоби збереження і розповсюдження наукових праць і, нарешті, бібліографія, до складу якої він включає і питання бібліотечної справи та книгарства. Певні книгознавчі аспекти простежуються в працях багатьох українських учених кінця ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема, істориків і літературознавців.

Отже, перший етап розвитку К. нерозривно пов'язаний із бібліографією. У системі наук ця дисципліна розміщувалася поряд з наукою про літературу, письмо, проте з часом все більше місце в ній починають займати питання бібліотечної справи, що призводить до пріоритету бібліотекознавства над бібліографією. В др. пол. ХІХ ст. у Німеччині, а згодом і в інших країнах К. найчастіше називали терміном «бібліотекознавство», і це знаменує наступний етап наукового періоду розвитку К..

Цей етап пов'язаний із німецькою школою. Перший університетський курс з бібліотекознавства прочитав у 1886 р. в Геттінгені і став першим професором з нової дисципліни К. Дзяцко, проте більшу частину його курсу займали лекції з історії книгодрукування. Найбільш послідовно висловив погляди адептів бібліотекознавства як комплексної науки про книгу Ф. Ейхлер, який стверджував, що джерелом наукового знання є бібліотека; існування бібліотек обов'язково передбачає існування книг. Іншими словами, всупереч очевидності, бібліотека оголошувалася первинною, а книга – вторинною.

Третім, найважливішим етапом автономного розвитку К. можна визначити 1910–1930-ті рр., коли активно розроблялися теоретичні концепції книгознавства і відбувалася інтенсифікація емпіричних досліджень, зміцнювалися зв'язки книгознавства з іншими науками і з практикою, виникали наукові центри і бібліологічні журнали. Найбільш цікавими уявляються концепції книгознавства, представлені російськими, українськими, польськими та чеськими вченими.

Піонером книгознавства в Росії справедливо вважають М. М. Лісовського, який 1813 р. першим у країні прочитав курс книгознавства в Петербурзькому університеті. Він запропонував чітку і переконливу систему даної дисципліни, яка включала три відділи: книговиробництво, книгорозповсюдження і книгоопис (бібліографію). На його думку, книгознавство повинно займатися зовнішніми та кількісними ознаками творів друку, а їх змістом мають займатися інші дисципліни. Книгознавство перестає бути «наукою наук». Усі наступні теоретичні книгознавчі розробки (не тільки в російській, але й в українській, польській, чеській науковій літературі) починалися надалі з вироблення позиції до триєдиної концепції Лісовського.

Міжнародну відомість мали праці російського книгознавця М. О. Рубакіна (Лозанна, Швейцарія), одного з фундаторів соціології книги та бібліопсихології, автора ґрунтовного рекомендаційного каталогу «Среди книг». Найбільш повно бібліопсихологічна теорія М. О. Рубакіна представлена в його книзі «Психология читателя и книги. Краткое введение в библиологическую психологию» (М., Л., 1929).

Історико-книгознавче знання в Україні формувалося в тісному взаємозв'язку з філологічними та історичними науками як міждисциплінарне наукове знання. В пер. пол. ХІХ ст. з'являються самостійні наукові праці Є. Болховітінова, М. Максимовича, Д. Зубрицького, присвячені історії української книги, що засвідчило початок процесу виділення українського історичного книгознавства в окрему сферу наукових досліджень. Історію української книги досліджували Я. Головацький, С. Голубєв, Ф. Титов, І. Франко, М. Думитрашко, М. Петров та ін. Історії вітчизняної книги були присвячені розвідки членів Бібліографічної комісії при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові, товариства Нестора-Літописця, а також історико-філологічного семінарія під керівництвом В. Перетца при Університеті св. Володимира в Києві.

Стрімке зростання та становлення української книгознавчої наукової школи відбулося на початку 20-х рр. ХХ ст. На сторінках книгознавчих часописів «Книгарь», «Бібліологічні вісті» та ін. публікувалися численні бібліологічні розвідки. Розквіт вітчизняного книгознавства пов'язаний насамперед з діяльністю Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) у Києві (1922–1936). Пріоритетними напрямами роботи інституту були дослідження в галузі історії української книги (С. І. Маслов, П. М. Попов, П. О. Балицький, С. О. Єфремов), періодики (В. А. Ігнатієнко), мистецтва книги (М. О. Макаренко, Д. Щербаківський), теорії та практики укладання українського бібліографічного репертуару (Ю. О. Меженко, Я. І. Стешенко, С. І. Маслов, П  Іноземцев). Крім того, наукова робота УНІК була зосереджена на вивченні комплексу «книга – читач», причому перенесенні акценту книгознавчих досліджень саме на читача, на відміну від книгознавчих центрів Росії, де передусім вивчали теорію книги. Найвагомішими теоретичними розробками в цьому плані є праці В. М. Іванушкіна «Проблема читачівства та її вивчення», Д. А. Балики «Бібліологічна педагогіка (визначення, предмет, межі)», «Ще про наукові та організаційні проблеми книго вивчення», «Про класифікацію друків за соціальним призначенням» і К. А. Довганя «До питання про соціальну функцію книги». 1928–1929 р. при ВУАН діяло Українське бібліологічне товариство, основним напрямом якого було вивчення мистецтва вітчизняної книги. Книгознавчими дослідженнями насамперед стародруків у цей час займалися у Всенародній бібліотеці України (ВБУ) та інших великих бібліотеках. Серед емігрантських осередків найбільш плідними в галузі К. були Подєбради (Л. Биковський), Прага (С. Сірополко), пізніше Мюнхен.

У 30-х рр. у Радянському Союзі було здійснено спробу створення т. зв. марксистсько-ленінського книгознавства, що означало його політизацію, намагання залучити книгознавство до соціалістичного будівництва. Розгром радянського книгознавства і, насамперед, українського, відбувся в 1931 р. Гострій критиці були піддані «ідеалістичні та націоналістичні засади буржуазного українського книгознавства», діяльність УНІК, його директора Ю. Меженка, журнал «Бібліологічні вісті». Те саме відбувалося у ВБУ та Академії наук загалом. У 30-х рр. всі книгознавчі публікації були спрямовані на викриття «шкідливих» здобутків попередників. Характерний приклад: І том «Наукових записок» реорганізованого УНІК називався «Проти буржуазних теорій у книгознавстві» (1933). Значна частина книгознавців була репресована, зокрема: П. Балицький, Я. Стешенко, М. Іванченко, Й. Залевський, М. Макаренко, А. Артюхова, К. Довгань, С. Якубовський, В. Іванушкін, С. Кондра та ін. Ті, що лишалися на волі, або відійшли від книгознавчих досліджень (принаймні, не публікували своїх праць), або виїхали з України (Ю. Меженко, Д. Балика). Зі середини 30-х рр. і майже до кінця 50-х рр. в УРСР не з'явилося жодної вагомої праці з К. чи історії книги, а сам термін К. вийшов з активного вжитку. Відродження книгознавчих робіт починається в 60–80-х рр. передусім у зв'язку з інформаційним вибухом, різким збільшенням кількості публікацій та активізацією книгознавчих досліджень.

Слід зазначити, що теоретичним дослідженням з К. в Україні приділяється значно менше уваги, ніж історико-книгознавчим, хоча це й було загальною, а не суто вітчизняною тенденцією. Українське історичне книгознавство представлено вагомими працями І. С. Свєнціцького, І. І. Огієнка, С. І. Маслова, П. М. Попова, І. П. Крип'якевича, І. Я. Каганова, С. Й. Петрова, Я. П. Запаска, Я. Д. Ісаєвича, В. Я. Фрис, О. М. Дзюби, Т. І. Ківшар. Історію української книги та її історіографію узагальнив і представив у ґрунтовній монографії «Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми» (2002 р.) акад. НАНУ Я. Д. Ісаєвич.

Певний занепад теоретичних книгознавчих досліджень викликаний насамперед появою нових засобів масової комунікації та розвитком нових споріднених дисциплін, зокрема, документознавства або документалістики, інформології. Від книгознавства відокремлюються такі традиційні для нього дисципліни, як бібліопегістика, кодикологія, інкунабулознавство, типологія книги, бібліополістика, читачезнавство тощо. Питань співвідношення К. та документознавства торкаються в своїх дослідженнях Г. М. Швецова-Водка, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, М. С. Слободяник. Базовий термінологічний апарат К. закріплено у державних стандартах видавничої галузі, а також у виданому Книжковою палатою України тлумачному довіднику «Словник книгознавчих термінів» (К., 2003).

Останнім часом в Україні активно розвиваються науки на межі К. та інших історичних дисциплін, зокрема кодикологія (Л. А. Дубровіна), книжкове пам'яткознавство (Г. І. Ковальчук), історія видавничої та, загалом, книжкової справи (Т. І. Ківшар, М. С. Тимошик, М. П. Ковальський, С. С. Петров), бібліопегістика (О. М. Гальченко), а також мистецтво книги (Б. В. Валуєнко, Д. В. Степовик). Розвиток історико-книгознавчої думки в Україні до ХХ ст. простежила Н. М. Шалашна, 1917–1921 рр. – Т. І. Ківшар, книгознавства 20–30-х рр. – Г. І. Ковальчук. Вагомою джерельною базою для історико-книгознавчих студій є дослідження фондів рукописів, стародруків, рідкісних і цінних видань ХІХ–ХХ ст. найбільших вітчизняних бібліотек, зокрема роботи І. Я. Лосієвського (Харків), О. М. Колосовської та Н. П. Швець (Львів), О. В. Полєвщикової (Одеса), М. А. Шамрай (Київ) та ін. Історико-книгознавчі статті публікуються на сторінках наукових збірників, таких як «Наукові праці НБУВ», «Рукописна та книжкова спадщина України», «Наукові записки ЛНБ», а також журналів «Бібліотечний вісник», «Вісник Книжкової палати», «Друкарство».

Книгознавчі аспекти присутні в дослідженнях архівознавців І. Б. Матяш, Л. М. Новохатька, П. Я. Слободянюка, С. Л. Зворського, В. П. Ляхоцького; багато спільного мають також проблеми збереження архівної та бібліотечної спадщини.

К. як навчальна дисципліна викладається у вузах культури, видавничої справи та поліграфії.

Баренбаум И. Е. Книговедение в системе наук // Книга. Исследования и материалы: Сб. 50. – М., 1985. – С. 72–81.

Беловицкая А. А. Общее книговедение. – М., 1987. – 256 с.

Мигонь К. Наука о книге: Очерк проблематики / Пер. з пол. – М., 1991. – 198 с.

Буран В. Я. Комплекс наук чи комплексна наука? (До питання про природу книгознавства) //Збірник наукових праць (Вип. 3) / КДІК. – К., 1995. – С. 228–235.

Ковальчук Г. І. Книгознавча концепція П. Й. Ярковського (до джерел вітчизняної бібліологічної науки) // Наукові праці НБУВ. – К., 2000. – Вип. 3. – С. 167–175.

Ельников М. П. Книговедение как наука: от шестидесятых к двухтысячным // Книга. Исследования и материалы: Сб. 80. – М., 2002. – С. 161–185.

Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми. – Львів, 2002. – С. 15–41. – (Джерела та історіографія).

Словник книгознавчих термінів / В. Я. Буран, В. М. Медведєва, Г. І. Ковальчук, М. І. Сенченко. – К., 2003. – 160 с.

Швецова-Водка Г. М. Типологія книги: Навчальний посібник. – К., 1999. – 68 с.

Ковальчук Г. Книгознавчі наукові школи Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: спроба ретроспективного аналізу / Г. Ковальчук // Бібліотечний вісник. – 2018. – № 4. – С. 42–50.