За місяць : 1287
статей : 1008
Документознавство – наука, що комплексно вивчає характеристики документів, процеси їх створення, зберігання та функціонування.
Історія розвитку Д. має кілька етапів: 1) виникнення документа як типового речового виробу (з основною функцією збереження та розповсюдження інформації) і первісна диференціація емпіричних знань про документ; 2) зародження наукового вивчення інформаційної складової документа; 3) формування наукових дисциплін документознавчого спрямування, що досліджують окремі характеристики документа; 4) становлення та інституціоналізація Д. як наукової дисципліни, що вивчає документ у комплексі його характеристик.
Диференціація знань про документ відбулася вже на початковому етапі його розвитку, у 4–2 тисячолітті до н. е. Вона свідчила про різноманітність форм організації роботи з документами. Переважна більшість таких напрямів емпіричного освоєння характеристик документа існують і дотепер. Серед них – інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документ, усвідомлення оригінальності, офіційності, нормативності документів, необхідності архівного зберігання документів, жанрово-тематичної диференціації документів і фіксація цього в їхніх формулярах, можливостей інтерпретації семантики тексту через його переклад на іншу мову або ж у трактуванні прихованого змісту тощо.
Початок наукового опрацювання складових документа вбачається у використанні давньогрецькими істориками документів для написання своїх творів, а також у філологічних дослідженнях елліністичної доби. У подальшому, вже в середні віки, вирішення прагматичних завдань вивчення офіційних документів (зокрема, правових актів), переважно для встановлення їх оригінальності, призвело до формування сукупності знань із таких майбутніх наукових дисциплін, як дипломатика, палеографія та сфрагістика. А необхідність регламентації їх створення, обігу та зберігання зумовило зародження теорії справочинства й архівної справи.
Найзначніші зрушення у диференціації сутнісних знань про документ відбулись у зв’язку з поширенням книгодрукування, що не тільки спричинило відокремлення рукописних документів від друкованих (поліграфічних) видань (зокрема, окремішнього зберігання в архівах та бібліотеках), а й їх опрацювання і вивчення як джерел ретроспективної та оперативної інформації. Втім, синтетичні галузі знань – манускриптознавство та бібліографія (бібліологія) – на початку 19 ст. розмежувалися лише за зовнішніми ознаками об’єктів вивчення, а остання у другій половині зазначеного століття іноді трактувалася як історична (історико-філологічна) дисципліна, хоча саме в цей час вона дедалі більше почала спрямовуватися на інформаційне забезпечення розвитку природних і технічних наук та виробництва. У межах бібліографії, що набула сучасних форм, зародилася і впродовж першої половини 20 ст. розвивалася дисципліна із назвою «документація», або «документаційна наука», яка досліджувала процеси створення, збору, класифікації та розповсюдження документів у всіх сферах соціальної діяльності. Вона базувалася на досить широкому трактуванні поняття «документ» та ідентифікувала його з об’єктами, що зберігаються в архівах, бібліотеках та музеях.
В історичній науці межі поняття «документ» перебували в діапазоні від ототожнення з усією сукупністю історичних джерел до визначення його тільки як офіційного документа. Остання позиція стала вихідною для остаточного розмежування двох груп дисциплін, що вивчали «документ» та «книги» (друковані видання), і сутність якого випливала не тільки із спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей цих об’єктів як засобів комунікації та джерел інформації: «документи» – це першоджерела знань (фіксують первинну інформацію, яка має правове та історико-культурне значення і спрямована на виконання управлінської функції); «книги» – це засіб поширення знань (фіксують вторинну інформацію, якій завжди передує документна форма). Значною мірою такі погляди переважали у 20 ст. в теорії діловодства – основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських) документів, і у спорідненій з нею галузі історичної науки – архівознавстві.
Д. як наукова дисципліна з такою назвою виникла у межах радянського архівознавства, а історично цей напрям був пов’язаний із працями 19 – першої половини 20 ст. з питань організації діловодства. У 1940-х рр. у Московському державному історико-архівному інституті (МДІАІ) К. Мітяєв викладав курс «Теорія і практика архівної справи», одним із розділів якого було «Загальне документознавство». Проблемну орієнтацію розділу вчений визначив як «вивчення історії документальних матеріалів і норм, що відносяться до них», а у змісті розділу виклав історію діловодства та характеристику видів документації різних історичних періодів. У подальшому історичний аспект дослідження документів хоча й залишався, але значно поступався вивченню власне технології діловодства, яке, за словами К. Мітяєва, дедалі більше стали розуміти як історично утворені системи документування та документаційного забезпечення окремих видів діяльності державних і громадських інститутів. Поступово дослідження документів та систем документування, розпочате в архівознавчому аспекті, почало виокремлюватись у самостійну наукову дисципліну – документознавство. Опрацювання проблем створення та функціонування документів надало цій дисципліні якісно іншого спрямування, порівняно з галузями знань, в яких документи вивчали як документні пам’ятки. Документи стали аналізувати як об’єкти оперативної дії відповідно до основної соціальної функції, заради виконання якої вони були створені. К. Мітяєв вважав, що розвиток Д. стимулювала розпочата у 1960 р. підготовка організаторів державного діловодства в МДІАІ, яким з 1963 р. почали викладати курс «Загальне документознавство». Актуалізацію Д. вчений пов’язував також із розробленням та реалізацією з 1965 р. Єдиної державної системи діловодства. Велике значення для формування Д. як наукової дисципліни мала публікація в журналі «Вопросы архивоведения» статті К. Мітяєва «Документознавство, його завдання й перспективи розвитку» (1964), в якій дослідник визначив Д. як наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об’єктивної дійсності та створені в результаті документування окремі документи, їхні комплекси та системи.
Із заснуванням у 1969 р. Всесоюзного науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи ВНДІДАС), що став провідною науковою установою в СРСР в галузі Д., відбулося юридичне оформлення Д. як наукової спеціальності.
З 1970-х рр. Д. вважалося також спеціальною історичною дисципліною. У 1980-х рр. воно належало до блоку спеціальностей «Інформація та інформаційні системи» разом з архівознавством та документалістикою.
Впродовж 1970–1980-х рр. фахівці ВНДІДАС та МДІАІ здійснювали фундаментальні концептуальні та прикладні дослідження в галузі Д. Головну увагу в них приділяли управлінській документації (серед її класів – організаційно-розпорядча, планова, звітно-статистична, фінансова, банківська тощо), а саме – створенню та функціонуванню її уніфікованих систем, розробленню уніфікованих форм документів, регулюванню процесів документообігу, організації підготовки, опрацювання, зберігання управлінських документів в установі, користуванню ними. Основною сферою практичного впровадження результатів досліджень у галузі Д. вважають діловодство (як загальне, так і спеціальне). Найбільший внесок у розвиток Д. зробили відомі вчені: А. Сокова, В. Банасюкевич, Т. Кузнецова, М. Ілющенко, М. Ларін та ін.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. у бібліографознавстві, бібліотекознавстві та, певною мірою, інформатиці почало формуватися нове розуміння дисципліни «документознавство». Його витоки пов’язують з існуванням у 1930–1950-х рр. т. зв. документаційної науки, працями у цій галузі знань бельгійського вченого П. Отле, зокрема його «Трактатом про документацію» (1934). та діяльністю заснованого ним разом з А. Лафонтеном у Брюсселі у 1895 р. Міжнародного бібліографічного інституту. Ця концепція Д. ґрунтується на більш широкому трактуванні поняття «документ» порівняно з традиційним, яке охоплює не тільки управлінські документи як елементи документації, а й публікації, внаслідок чого відображає більш загальні підходи до аналізу його характеристик. Тобто почала формуватися певна сукупність знань, які є загальними для всіх наук, що вивчають документ (науки документно-комунікаційного циклу). Напрями досліджень у цій галузі пов’язані з характеристиками зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класифікації (типології), закономірностями історичного розвитку й функціонування, а також універсальними технологіями роботи з документами. Нову концепцію Д., порівняно з традиційним, можна назвати загальним Д. Воно не охоплює сфери практичної діяльності й існує у вигляді певних теоретичних конструкцій, сукупностей поглядів у теорії та історії документа і може розглядатися як певна метанаукова надбудова для наук документно-комунікаційного циклу (є пропозиції називати цю сукупність документологією). Серед перспективних практичних напрямів, що мають загальне документознавче значення, варто виокремити розроблення та реалізацію автоматизованих інформаційних систем на масиви видань, рукописних книг, архівних документів, процеси електронного документостворення та документообігу, забезпечення збереженості документів, яка має не тільки природничо-наукові, а й політичні та правові аспекти.
Загальне Д., як і традиційне, також на початку сформувалося як вишівська дисципліна, викладання якої започаткував російський бібліотекознавець Ю. Столяров. У 1990-х рр. популярність ідей загального Д. було зумовлено збільшенням кількості закладів вищої освіти, підготовки документознавців, у т. ч. в Україні у межах спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність». Найбільша кількість наукових праць та навчальних видань, присвячених термінологічним, класифікаційним, функціональним проблемам теорії документа, належить Г. Швецовій-Водці. У 1997 р. в Україні було видано перший підручник за авторством Н. Кушнаренко під назвою «Документознавство», який у подальшому витримав кілька перевидань.
Крім загального, існує спеціальне Д. Його єдиним конституйованим представником на сьогодні є традиційне Д., яке, зважаючи на характер дослідницької проблематики, доцільно назвати управлінським. Можливе виокремлення й інших напрямів спеціального Д., що досліджують різні види документів, типи документації чи характеристики документа, наприклад, електронне, картографічне, аудіовізуальне, науково-технічне, юридичне тощо. Серед розділів, з яких структурно складається як загальне Д., так і кожен із напрямів спеціального Д., зокрема і управлінського, є «Основні етапи розвитку документа», «Функції документа», «Концепції документа», «Типологія документа», «Проблеми створення, збереження і функціонування документа» тощо, зміст яких відповідає специфіці об’єкта дослідження (тобто певного виду документа, його характеристик чи сукупностей документів).
Провідною науковою інституцією в Україні в галузі Д. є створений у 1994 р. Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (УНДІАСД). Він досліджує документознавчі проблеми, пов’язані з розробленням нормативних документів, зокрема стандартів, та методичних посібників для сфери архівної справи й діловодства; видає «Студії з архівної справи та документознавства», інші наукові праці. Проблематику управлінського Д. також опрацьовують Державний науково-дослідний інститут інформатизації та моделювання економіки, Інститут рукопису та Інститут архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (НБУВ), державні архіви областей. Крім «Студій…», статті та інші результати досліджень з Д. публікують журнали «Архіви України», «Бібліотечний вісник», «Вісник Книжкової палати», «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія».
Серед найвідоміших українських фахівців, які останніми десятиліттями вивчали питання Д.: Г. Швецова-Водка (теоретичні проблеми Д.), В. Бездрабко (історія Д. в Україні, теоретичні проблеми Д.), С. Кулешов (теоретичні та практичні проблеми Д.), О. Тур (документознавча термінологія), Ю. Ковтанюк (електронне Д.), Т. Ємельянова (аудіовізуальне Д.), В. Бойко (уніфікація службових документів, теоретичні проблеми Д.). Кількість фахівців, що досліджують документознавчу проблематику, стрімко зростає за рахунок викладачів закладів вищої освіти, у яких вивчають документознавчі дисципліни.
У 2012 р. в УНДІАСД Ю. Ковтанюк захистив кандидатську дисертацію «Електронне документознавство в Україні: сутність наукового напряму, історія формування, перспективи розвитку», яка фактично поклала початок розвитку важливої складової Д. в Україні, а подальші праці вченого розвинули теоретичні і практичні положення цього наукового напряму, що має значні перспективи. Учениця Ю. Ковтанюка О. Лаба 2022-го року у спеціалізованій раді НБУВ захистила кандидатську дисертацію «Розвиток електронного діловодства в Україні (1991–2020 рр.)», в якій розкрила практичні аспекти функціонування цього напряму документознавства в Україні.
За кордоном проблематика, подібна до загальнодокументознавчої, споріднена з науковою галуззю, що має назву «документація» (рідше – «документаційна наука»). Вона найбільше відображена в курсах вищої школи Франції, Німеччини, Іспанії, Італії. Значно більшого поширення за кордоном набула наукова дисципліна, що водночас позначає і сферу практичної діяльності – «керування документаційними процесами», зміст якої наближений до проблематики управлінського Д.
Митяев К. Г. Документоведение, его задачи и перспективы развития / К. Г. Митяев // Вопр. архивоведения. – 1964. – № 2. – С. 27–37.
Воробьёв Г. Г. Документ : информ.. анализ / Г. Г. Воробьёв ; [отв. ред. М. Л. Колчинский] ; [АН СССР, Науч. совет по комплекс. пробл. «Кибернетика»]. – Москва : Наука, 1973. – 254, [1] с. : ил.
Банасюкевич В. Д. Вопросы формирования теории документоведения / В. Д. Банасюкевич, А. Н. Сокова // Развитие советского документоведения (1917–1981) : сб. науч. тр. – Москва, 1983. – С. 5–27.
Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / С. Г. Кулешов ; Держ. ком. арх. України, Укр. держ. НДІ арх. справи та документознавства, М-во культури і мистецтв України, Держ. акад. кер. кадрів культури і мистецтв. – Київ : УДНДІАСД : ДАКККіМ, 2000. – 161, [1] с.
Швецова-Водка Г. М. Документ і книга в системі соціальних комунікацій / Галина Миколаївна Швецова-Водка ; М-во освіти і науки України, Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. – Рівне : РВВ Рівнен. держ. гуманіт. ун-ту, 2001. – 437 с. : іл., табл.
Комова М. В. Документознавча термінологія : навч. посіб. / М. В. Комова ; Нац. ун-т «Львівська політехніка». – Львів, 2003. – 167 с.
Швецова-Водка Г. М. Документознавство : навч. посіб. / Галина Миколаївна Швецова-Водка. – Київ : Знання, 2007. – 400 с. – («Вища освіта ХХІ століття»).
Ємельянова Т. Документознавство аудіовізуальне / Т. Ємельянова, Л. Маркітан // Спеціальні історичні дисципліни : довідник : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко [та ін.].– Київ : Либідь, 2008. – С. 201–210.
Бездрабко В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток / Валентина Бездрабко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ : Четверта хвиля, 2009. – 716 с.
Бездрабко В. Історія науки про документ, або Відкриття відомого / Валентина Бездрабко ; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ : Четверта хвиля, 2011. – 295 с. : іл.
Ковтанюк Ю. С. Електронний документ як об’єкт дослідження електронного документознавства / Юрій Ковтанюк // Термінологія документознавства та суміжних галузей знань : зб. наук. пр. / Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ, 2011. – Вип. 5. – С. 237–243.
Ковтанюк Ю. С. Шляхи розвитку сучасних систем електронного документообігу / Юрій Ковтанюк // Діловодство та документообіг. – 2012. – № 9. – С. 17–27.
Кулешов С. Г. Загальне документознавство : [навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл.] / С. Г. Кулешов ; Держ. арх. служба України, Укр. НДІ арх. справи та документознавства. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2012. – 122 с. : табл.
Відбір, експертиза цінності та приймання на постійне зберігання цифрових аудіовізуальних документів : метод. рек. / Держ. архів. служба України, ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного ; уклад. Т. О. Ємельянова. – Київ, 2015. – 41 с.
Кулешов С. Документознавство як наукова і навчальна дисципліна в сучасній Україні: які шляхи розвитку? / С. Кулешов, В. Барабаш // Соціум. Документ. Комунікація : зб. наук. пр. – Переяслав-Хмельницький : Домбровська Я. М., 2020. – Вип. 9. – С. 131–149.
Сучасне документознавство за кордоном : навч. посіб. з курсу «Документознавство». Частина перша. Сучасна документологія (неодокументація) за кордоном / уклад.: С. Г. Кулешов, В. А. Барабаш, Л. В. Глєбова. – Кропивницький : ЦНТУ, 2020. – 122 с.
Швецова-Водка Г. М. Документознавство : навч.-метод. посіб. для здобувачів вищої освіти першого (бакалавр.) рівня спеціальності 029 Інформаційна, бібліотечна та архівна справа / Г. М. Швецова-Водка, М. С. Костенко ; Рівнен. держ. гуманітар. ун-т. – Київ : Кондор, 2021. – 140 с.