За місяць : 1106
статей : 1008
| Рубрики : | Бібліотечні фонди |
Підручник – навчальне видання, що містить основи наукових знань і види діяльності з певної навчальної дисципліни, викладені відповідно до державних стандартів освіти та вимог офіційно затвердженої навчальної програми з урахуванням особливостей цієї дисципліни, типу закладу освіти і вимог дидактики; носій адаптованої наукової інформації; основний засіб процесу засвоєння змісту освіти через пізнавальну, самостійну, творчу діяльність. Існує як у традиційному (друкованому) так і електронному форматах. Використовується на всіх рівнях формальної освіти. Найбільш поширене у системі загальної середньої, професійної (професійно-технічної) та вищої освіти. Є невід’ємною складовою бібліотечного фонду спеціальних освітянських бібліотек різних рівнів.
Для педагога П. – орієнтир логічного розгортання процесу навчання відповідно до мети і змісту освітнього процесу, для учня (студента) – джерело знань та інструмент засвоєння. Сучасний П. виконує освітню, розвивальну, виховну і дослідницьку функції. Основні функції П. обумовлені системою дидактичних принципів науковості, доступності, цілеспрямованості, систематичності та послідовності, зв’язку із життям та ін.
У спеціальній літературі науковці по-різному тлумачать зміст поняття «підручник». Так, засновник дидактики Я. Коменський називав підручник основним джерелом знань із будь-якої навчальної дисципліни. У дорадянський період поняття «підручник» застосовувалося поряд із поняттями «навчальний посібник», «навчальна книжка», «курс», «настанова», «лекції», «записки» та ін. Український педагогічний словник трактує поняття «підручник» як книгу, «в якій викладаються основи знань з певного навчального предмета на рівні сучасних досягнень науки і культури. Для кожного типу навчальних закладів видаються підручники, які відповідають програмам і завданням цього закладу, віковим та іншим особливостям тих, хто навчається». У результаті наукових досліджень 70–90 рр. 20 ст. виявлено двоєдину сутність підручника: як джерела знань, носія змісту освіти і як засобу навчання.
ДСТУ 3017: 2015 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» тлумачить підручник як «навчальне видання, що містить у повному обсязі систематизований виклад навчальної дисципліни, відповідає навчальній програмі та має відповідний, офіційно наданий гриф». До категорії підручників віднесено і букварі.
Класифікують П. за низкою ознак. Залежно від цільового призначення і категорії рівнів освіти найпоширенішими є П.: для системи загальної середньої освіти – більш широковживане поняття «шкільний підручник»; для системи вищої освіти, або «вишівський підручник» (відображає зміст наукової дисципліни або сфери професійної діяльності).
Відповідно до СОУ 18.1-02477019-07:2015 (від 07.05.2015) «Поліграфія. Підручники і навчальні посібники для загальноосвітніх навчальних закладів. Загальні технічні вимоги» виокремлюють групи П., що мають специфічні характеристики, а саме: для початкової школи (1–4 класи); для основної середньої школи (5–9 класи); для старшої школи (10–11-х класів), серед яких розробляються підручники за рівнями профільного навчання (рівень стандарту, академічний і профільний).
П. поділяють на підвиди залежно від їхньої ролі та місця в освітньому процесі, а саме: стабільні (мають офіційний гриф та можуть використовуватись у школах декілька років); основні; альтернативні або варіативні (створені за однією навчальною програмою та стандартами, але різняться між собою різним виконанням); додаткові.
Шкільні П. класифікують і за іншими ознаками: за глибиною відображення змісту освіти (базові і диференційовані – для поглибленого вивчення; для осіб з особливими освітніми потребами; профільні); за характером відображення інформації (для певних освітніх галузей, дисциплін; інтегровані); за способом організації навчальної інформації (проблемні, дискусійні, програмовані, інтерактивні, розвивальні); за способом виготовлення (друковані та електронні).
Різновидами П. є видання, що поєднують ознаки навчального посібника: підручники-зошити, підручники-хрестоматії, підручники-довідники, підручники-задачники.
Стуктурно будь-який П. складається із двох основних компонентів – змістового (авторський текст) і методичного – системи завдань, засобів організації тексту, ілюстративного матеріалу (рисунки, фото, діаграми, схеми тощо, офіційні й архівні документи). Допоміжний, третій компонент – технічне виконання – поліграфічне оформлення, способи виділення особливо важливих місць, довідковий матеріал т. ін.
Характерною ознакою П. є зазначення у його вихідних відомостях офіційного грифа центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, відомства, навчального чи наукового закладу. Види грифів та умови їх отримання визначено у Порядку надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв Міністерства освіти і науки України, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України від 17 червня 2008 р. № 537.
П. – один з найдавніших книжкових жанрів. Процес створення перших українських підручників розпочався задовго до появи національної школи і став своєрідним підготовчим етапом та умовою її виникнення. Першими підручниками для навчання грамоти були «Псалтир», «Октоїх» та «Євангеліє». Пізніше виникла потреба в укладанні Букваря або Азбуки, що було більш зручним і зрозумілим як для дітей, так і для дорослих.
У 17 ст. з’явилися азбуковники, які мали характер навчальних посібників. Вони містили азбуку, склади, граматику, відомості з різних наук, у т. ч. гігієни та санітарії. Найвідомішим є друкований азбуковник «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіе», який видав 1627 р. в Києві письменник і друкар П. Беринда. У 17 ст. була популярною «Граматика» Л. Зизанія (1596). «Граматика» М. Смотрицького (1619) використовувалася як шкільний П. більш як 130 років. У 1703 р. вийшла у світ «Арифметика» Л. Магницького, яка була до кінця 18 ст. основним П. з арифметики й алгебри.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. 19 ст. побачили світ «Граматка» П. Куліша, «Українська абетка» М. Гатцука, «Українська граматика» І. Деркача, «Українська граматика» І. Драгана, «Домашня наука» К. Шейковського, «Азбука по методе Золотова для Южнорусского края» О. Строніна,«Граматика для українського народу» Л. Ященка, «Українські прописи» та «Арихметика, або щотниця для українських шкіл» О. Кониського, «Арихметика, або щотниця» Д. Мороза, «Навчальна арифметика» К. Рубісова, «Священна історія» С. Опатовича. Перший П., написаний літературною українською мовою, – «Букварь южнорусскій» Т. Шевченка (1861). 1983 р. Валуєвський циркуляр заборонив видавати і використовувати українські підручники.
Новий етап у розвитку національного підручникотворення почався після підписання Миколою ІІ Тимчасових правил друку (24 листопада 1905 р.), що скасували заборону на українське друковане слово. Протягом 1905–1914 рр. було надруковано сім українських букварів та граматок, чотири читанки, а також граматики української мови, підручники з арифметики, географії, історії. Зокрема, С. Русова видала «Український буквар по підручнику Потебні», який перевидавався тричі; Б. Грінченко видав «Українську граматку до науки читання й писання»; С. Черкасенко – «Граматку» та ін. У передвоєнні роки було видано читанки О. Білоусенка (псевдонім О. Лотоцького) «Вінок: читанка» (1905), Б. Грінченка «Рідне слово: українська читанка» (1912), С. Черкасенка «Рідна школа» (1912) та ін.
У 1917 р. створення національних підручників стало одним із головних завдань Генерального Секретаріату освіти. У цей період видано підручники з історії для початкової школи (авт.: М. Грушевський, І. Крип’якевич та ін.), з математики (авт. О. Астряб), з рідної мови (авт.: І. Огієнко, Б. Грінченко, Я. Чепіга). Головною вимогою до навчальної книжки для початкової школи з рідної мови, на думку І. Огієнка, є написання її українською літературною мовою. Ці ідеї І. Огієнко втілив у власних підручниках («Рідне писання: Українська граматика», «Граматика малої Лесі», «Рідне слово. Початкова граматика» (у двох частинах) ). У січні 1918 р. при Міністерстві народної освіти створено видавничий відділ, у якому працювали спеціально створені комісії з різних наукових дисциплін, які розглядали надруковані українською мовою П., а також надіслані до відділу ориґінальні рукописи книжок.
Підготовка та друк П. були серед пріоритетних завдань і Директорії УНР. Майже всі українські видавництва в Україні і за її межами друкували значну кількість дешевих і якісних навчальних книжок.
У 20-х рр. 20-го ст. П. для радянської школи видавали державні видавничі структури ДВУ, «Книгоспілка», «Український робітник», «Час», «Рух». Держвидав забезпечував учнів П. з мови, читання, арифметики, природознавства та інших навчальних дисциплін. 1926 р. у ДВУ було видано новий буквар «Нумо читати!». Саме тоді, на зворотах титульних аркушів підручників, виданих держаним коштом, з’явився застережний напис, який із 2003 р. (через 73 роки !) відновлено вже у незалежній Україні в такій формі: «Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено».
1930 р. створено видавництво «Радянська школа» (з 1991 р. – «Освіта»). Постанова ЦК ВКП(б) «Про підручники для початкової і середньої школи» (1933) оголосила перехід на стабільні П. Улітку 1945 р. в Наркоматі освіти відбулася нарада авторів підручників, було започатковано перший конкурс на кращий П. для початкової школи. 9 вересня 1954 р. Міністерство вищої освіти СРСР видало наказ «Про забезпечення вищих навчальних закладів стабільними і високоякісними підручниками і навчальними посібниками». 1968 р. засновано видавництво «Вища школа».
У 1940-1950-х рр. радянський П. розглядався передовсім як джерело інформації для вчителя, як засіб для повторення і закріплення знань, отриманих учнями на уроці. П. 1960-х років мали, крім викладу навчального матеріалу, методичний апарат, який регламентував діяльність як учителя, так і учнів.
У грудні 1969 р. при видавництві «Просвещение» була створена робоча група з проблем навчальної літератури, яку очолив В. Бейлінсон, а у середині 1970-х рр. розпочато видання збірника наукових праць «Проблеми шкільного підручника». Перший номер збірника вийшов у березні 1974 р., а всього підготовлено 22 випуски.
Наказ Міністра освіти УРСР від 16 лютого 1978 р. № 25 «Про перехід на безоплатне користування підручниками учнів загальноосвітніх шкіл Української РСР» заклав початок формуванню у бібліотеках закладів загальної середньої освіти спеціалізованих підфондів – бібліотечних фондів шкільних підручників.
У радянський період більшість П. для загальноосвітніх шкіл Української РСР видавалася в московському видавництві «Просвещение». Українським видавництвам «довірялося» друкувати переважно П. з української мови і літератури. Це стало основною причиною кризи підручникотворення, яка спостерігалася в Україні після утвердження нею незалежності.
Наприкінці 20-го – у першому десятилітті 21 ст. було ухвалено низку державних рішень, які визначили пріоритети освітньої галузі та сприяли становленню національного книговидання, зокрема: з метою підвищення якості навчальної літератури для вищої школи, забезпечення університетів сучасними підручниками українською мовою, насамперед із природничо-математичних та інженерно-технічних спеціальностей Міністерством освіти і науки України затверджено галузеву програму «Підручник вищої школи» (2009); регламентовано порядок підготовки, експертизи й апробації підручників, процедуру надання навчальній літературі грифів та свідоцтв МОН; розроблено «Методичні рекомендації щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів» (2008) та ін.
Від 2004 р. випуск П. для системи загальної середньої освіти провадиться за результами щорічного всеукраїнського конкурсу рукописів підручників. Шкільні П. виходять масовими тиражами, їх апробують, провадять моніторингові дослідження щодо їх використання в освітньому процесі.
Відповідно до Закону України «Про освіту» держава гарантує безоплатне забезпечення П. (у т. ч. електронними) всіх здобувачів повної загальної середньої освіти та педагогічних працівників. МОН України забезпечує підготовку та видання підручників, створення та функціонування спеціального інформаційного ресурсу в мережі Інтернет, на якому у вільному доступі в повному обсязі розміщуються безкоштовні електронні версії П., або електронні підручники для здобуття повної загальної середньої освіти.
Шкільні П. видаються за кошти державного бюджету згідно із затвердженим МОН України переліком підручників і навчальних посібників, що мають відповідний гриф МОН, і закладаються у бібліотечні фонди закладів освіти, які надають повну загальну середню освіту. Стабільні П. видаються один раз на 5 років, букварі для учнів 1-го класу – один раз на три роки.
На виданні шкільних П. спеціалізуються низка видавничих організацій як державної, так і приватної форм власності.
Найбільше історичне зібрання шкільних П., що налічує більше 30 тис. пр. (1748–1917 рр. – 1173 пр., 1918–1945 рр. – 2223 пр., з 1946 р. – й донині – майже 33 тис. пр.), зберігається у фондах Державної науково-педагогічної бібліотеки імені В. О. Сухомлинського.
П. як і інші навчальні видання для здобувачів вищої освіти готуються фахівцями кафедр безпосередньо в ЗВО відповідно до портеб освітніх програм професійної підготовки фахівців й видаються здебільшого на базі власних видавництв, або на замовлення в інших видавничих організаціях з урахуванням ліценційного обсягу контенгенту студентів. У бібліотеках ЗВО П., зазвичай, сконцентровані у підсобних фондах спеціалізованих абонементів та/або читальних залів.
У науково-освітньому процесі закладів освіти, що готують фахівців для бібліотечної галузі використовують понад 300 назв П. і навчальних посібників книгознавчого, документознавчого та бібліотечно-інформаційного профілів (більшість – із бібліотекознавства і бібліографії), із них приблизно шоста частина тих, що вийшли друком в Україні. Перші вітчизняні П. з бібліотечної справи мали статус навчальних посібників, їх створювали представники Харківської бібліотечної школи (Ф. Єщенко, І. Дьомкін, Т. Скрипник, О. Сокальський, Є. Тамм, Н. Фрідьєва та ін.). Як підручник, вперше в Україні було видано навчальну книжку для культурно-освітніх училищ «Бібліотечні фонди і каталоги» (1966, авт.: О. Сокальський, Є. Тамм, В. Туров). У незалежній Україні побачили світ національні П., підготовлені В. Ільганаєвою («Бібліотекознавство. Теорія, історія, організація діяльності бібліотек», 1993); М. Васильченком, Н. Кушнаренко та В. Мільманом («Бібліотечні фонди», 1993) – перші вітчизняні видання, офіційно затверджені як підручники. Сучасний фаховий П. для здобувачів професійної бібліотечної освіти – явище поодиноке. Їх авторами є викладачі Харківської державної академії культури (Н. Кушнаренко, В. Удалова, В. Шейко).
ДСТУ 3017:2015. Видання. Основні види. Терміни та визначення. – Чин. від 2016–01–07. – Київ, 2016.
СОУ 18.1–02477019–07:2015. Поліграфія. Підручники і навчальні посібники для загальноосвітніх навчальних закладів. Загальні технічні вимоги (зі зміною № 1 та поправкою № 1). – На заміну СОУ 22.2–02477019–07:2007; чинний з 24.10.2019 до 31.12.2024;
Методичні рекомендації щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів (Додаток 1 до наказу МОНУ № 588 від 27.06.2008, (зміни до Наказу № 588 від 27.06.2008 р. затверджені Наказом МОН № 11 від 19.01.2009 р.);
Проспект українських підручників // Віл. Укр. Школа. – 1918/19. –№ 1. – С. 68–72.
Підручник у масовій школі УСРР : збірник матеріалів / ред. кол. – Харків : Народний комісаріат освіти УСРР, Державний науково-методологічний комітет, 1926. – 104 с.;
Орієнтири концепції навчальної книжки і підручника / А. Фурман, С. Атаманенко, В. Клименко, О. Цедик // Рідна школа. – 1993. – № 1. – С. 17–21.;
Черниш Н. Створення сучасного українського підручника: комунікативний і виховний аспекти // Генеза-експерт. – 1996. – № 2. – С. 24–27.;
Гончаренко С. У. Український педагогічний словник / С. У. Гончаренко – К.: Либідь. – 1997. – С. 376.;
Клименко О. Перші друковані букварі / О. Клименко // Бібл.вісн. – 2000. – № 4. – С. 30.
Середа Л. П. На допомогу авторам навчальної літератури : навч. посіб. / Л. П. Середа, В. С. Павленко ; за ред. В. С. Павленка. – Київ : Вища шк., 2001. – 79 с. : іл.;
Жданова Р. Інформація про навчальну книгу ХVІІІ – початок ХХ століття з фондів бібліотек України – підґрунтя для створення сучасного українського підручника / Р. Жданова // Вісн. Книжк. палати. – 2007. – № 10. – С. 12–13.;
Кирпач А. "Граматка" П. Куліша – один із перших україномовних підручників ХІХ ст. / А. Кирпач // Початк. шк. – 1999. – № 4. – С. 58.;
________________
Проблеми українського підручникотворення та шляхи їхнього вирішення