За місяць : 1107
статей : 1008
Читання вголос (голосні читання) – форма соціокультурної діяльності бібліотек, спрямована на популяризацію книги, залучення користувачів до процесу читання, виховання в них комунікативних навичок і компетенцій, вдумливого сприйняття текстів шляхом публічного прочитання творів.
Цілями Ч. в. є виховання первісних навичок читацької культури та поглибленого самостійного читання, розвиток критичного мислення. Колективні Ч. в. літературних творів позитивно впливають на розум, почуття читачів, розвивають їхню уяву, особливо якщо ці заходи супроводжуються спільним обговоренням прочитаного. Одночасно у слухачів ненав’язливо формуються потреба в користуванні бібліотекою для освіти, дозвілля і саморозвитку, повага до книжки як джерела знань.
У бібліотеках Ч. в. – універсальна форма спілкування з користувачами будь-якого віку, ефективний засіб бібліотечної педагогіки. Найбільшого поширення Ч. в. набуло в практиці бібліотек, що обслуговують дітей, у т. ч. шкільних. Застосовуються і в родинному вихованні, є дидактичним інструментом формування читацької компетентності в освітньому процесі початкової школи. Також є складовою бібліотерапії, формою змістовного дозвілля дорослих осіб, насамперед тих, які потребують особливої уваги і допомоги – важкохворих, з інвалідністю по зору тощо.
У літературі різних історичних періодів на позначення Ч. в. використовувалися синонімічні терміни: «голосні (голосові) читання», «гуртові голосові читання», «голосні (гучні) читки», «колективні читки» тощо.
Методика підготовки Ч. в. визначається віковими та інтелектуальними особливостями слухачів, рівнем їхнього читацького досвіду і полягає у виборі відповідного твору(ів), визначенні стратегії та способів читання (з шести найбільш поширених рекомендуються поглиблене, вибіркове, ознайомлювальне), попередньому формулюванні питань для колективного обговорення прочитаного, творчих завдань, поясненні, за потреби, малозрозумілих слів і висловів. Добираючи тексти для Ч. в., враховують художню значимість літературного твору, ступінь його можливого емоційного впливу на слухачів, складність інтелектуального сприйняття тексту, відповідність віковій категорії, залученій до читання, актуальність змісту для цільової аудиторії.
Серед технологічних прийомів, які використовують під час Ч. в., найчастіше практикуються:
– читання невеликого за обсягом твору з динамічним сюжетом у виконанні одного або декількох читців за чергою, «ланцюжком», в особах і т. ін.;
– коментоване читання – з подальшими коментарями читця та спільним обговоренням щойно прочитаного;
– повільне, вдумливе читання тексту, поділеного на окремі фрагменти, із зупинками на фронтальне обговорення прочитаного.
У бібліотечній практиці використовують різні підходи до організації Ч. в., зокрема такі, як:
– прослуховування літературного твору у виконанні відповідно підготовлених осіб (по можливості, професійних читців, акторів, з використанням аудіовізуальних матеріалів);
– запрошення авторів книжок або відомих особистостей до бібліотеки для читання перед аудиторією;
– влаштування Ч. в. улюблених творів безпосередньо читачами.
Як дієва форма бібліотечної роботи, в різні часи Ч. в. мали свій історичний контекст і різний рівень поширеності.
Читання в колі сім’ї, для всіх членів родини, незалежно від їхнього віку, стали популярними у 18–19 ст. Традиції спільного читання передбачали духовне спілкування родини, зміцнення психоемоційних зв’язків між її членами, дидактичні настанови з боку старших осіб, стимулювання наймолодших слухачів до засвоєння грамоти і подальшого самостійного читання. Такі читання доповнювалися також музикуванням, бесідами про мистецтво, домашніми виставами. Представники дворянства збиралися для Ч. в. і в літературних вітальнях, клубах, де звичним явищем було, зокрема, читання преси з подальшим спільним обговоренням прочитаного.
Великого значення просвітництву, виховній функції книжки надавали відомі педагоги Б. Грінченко, Х. Алчевська, К. Ушинський, І. Огієнко, Т. Лубенець, В. Сухомлинський та ін. Так, Б. Грінченко під час вчителювання на Слобожанщині організовував для селян систематичні Ч. в. і обговорення художньої, здебільшого української, літератури, фіксував усні та письмові враження й думки слухачів після прочитаного. Узагальнення цих спостережень Б. Грінченко виклав у публіцистичній праці «Перед широким світом» (1907).
Дочка К. Ушинського Віра у своїх спогадах згадувала, що під час перебування за кордоном часто вечорами всією родиною збиралися за столом і читали вголос твори українських письменників.
Значну увагу питанням організації Ч. в. як засобу виховання читацької культури приділяла відома просвітителька, педагог, теоретик і практик розвитку національної освіти, зокрема позашкільної, С. Русова. Вона вважала, що позитивний вплив на розвиток мови має читання творів художньої літератури, оповідань. Саме задля цього вона наголошувала на обов’язковому запровадженні у шкільний курс «годин читання» (праці: «О необходимости малорусских книг для поднятия умственного развития малорусского народа», 1905; «Про колективне та групове читання», 1917; «Засоби ширення книжок», «Народні читання і виклади», обидві – 1918).
Після більшовицького перевороту 1917 р. на бібліотеки покладалося завдання «культурно-суспільного виховання народних мас». Одним із важливих елементів цієї роботи в умовах значної частки неписьменних осіб стали гуртові голосні читання.
У перші роки радянської влади для подолання тотальної неписьменності, передусім у сільській місцевості, в Україні повсюдно були створені тисячі хат-читалень – осередків культурно-освітньої роботи, де відбувалися колективні голосні (гучні) читки (читали гучно, щоб було чутно всім присутнім).
У 1920–1930-х рр. голосні читки з наступною бесідою за мотивами прочитаного, організовані бібліотекарями та книгоношами, були поширеною формою масової політико-освітньої роботи бібліотек.
Саме через голосну читку книжка, газета, журнал ставали надбанням для малописьменних і неписьменних верств населення. Такі заходи підвищували культурний і політичний рівень громадян, привчали їх уважніше, вдумливіше і свідоміше ставитися до прочитаного.
У 1928 р. Кабінет вивчення книги й читача, що діяв при Українському науковому інституті книгознавства (УНІК), організував масові Ч. в. в сільських бібліотеках. Одночасно вивчались читацькі інтереси сільських мешканців, впливи тих чи інших творів на настрої аудиторії, проводились колективні обговорення прочитаного. Організаційно ця робота ґрунтувалася на добровільній участі в ній низки т. зв. бібліотечних кореспондентів УНІКу – районових (за тогочасною термінологією) бібліотекарів. Отримані дані фіксувались у підсумковому «Протоколі спостережень голосного читання». Для його ведення спеціально було розроблено «Інструкцію, як провадити протокол голосного читання», де протоколіст зазначав назву книги, місце і час читання, відомості про читця, хід обговорення прочитаного.
Голосні читки-бесіди того часу мали виразну ідеологічну спрямованість, позаяк виконували функцію політичного і культурного виховання населення. Їх зміст пов'язувався з актуальними питаннями громадсько-політичного життя, виробничими завданнями певного району чи підприємства. Така форма роботи не потребувала спеціального приміщення і велася повсюдно: на полі, фермі, у тракторній бригаді, майстерні, класі тощо.
У період Другої світової війни діяльність бібліотек спрямовувалася на пропаганду радянського патріотизму, висвітлення воєнних дій на фронті, мобілізацію зусиль громадян у боротьбі з ворогом. Основним джерелом інформації в період 1941–1945 рр. була преса, особливо газети. При цьому використовувалися такі форми масової роботи, як усні обговорення прочитаного.
У післявоєнний період розширилася мережа культурно-освітніх установ, чому сприяла т. зв. відлига кінця 1950-х – середини 1960-х рр. Послаблення ідеологічного впливу у царинах науки, культури, освіти сприяло активізації читацької діяльності. Ч. в. у цей період, поряд з популярними у ті часи диспутами, зустрічами з відомими людьми, були досить поширеною й ефективною формою залучення до читання в бібліотеках.
У 1970–1980-х рр. під час централізації мережі масових бібліотек налагоджувалася їх співпраця з іншими соціальними інститутами – школою, сім’єю тощо. Це сприяло розвиткові соціокультурної й соціокомунікаційної функцій книгозбірень, які стали суспільними місцями, що забезпечували комунікацію між читачами, книгою та суспільством. Безпосереднє спілкування з авторами книжок, колективні Ч. в. їхніх творів чи фрагментів з них та обговорення прочитаного, обмін враженнями, думками і надалі залишалися основними формами роботи з читачами, але на більш відкритому, вільному, демократичному, незаформалізованому рівні спілкування.
У сучасній практиці бібліотек, передусім тих, що обслуговують дітей та юнацтво, Ч. в. є найпопулярнішою й найдієвішою формою бібліотечного обслуговування. Під час таких заходів можна відразу простежити безпосередню реакцію юних користувачів на прочитане. Перевагою Ч. в. є можливість інтонаційно акцентувати увагу на головному в тексті, чим полегшити процес його сприйняття. У процесі Ч. в. діти вчаться розуміти і критично осмислювати текст, визначатися зі своїм ставленням до подій і героїв твору, окреслювати його головну думку.
Експерти з читання наголошують на доцільності Ч. в. не тільки з дітьми молодшого віку, а й з підлітками. Така практика позитивно впливає на формування їхнього словникового запасу, покращення розуміння текстів, що сприяє прищепленню любові до читання на все життя; покращує вміння слухати; ознайомлює з творами класичної літератури та її різними жанрами; дає змогу обговорювати складні проблеми; пробуджує мотивацію до навчання; відволікає від надмірного користування мобільними гаджетами; уможливлює зростання рівня комунікації між дорослими і підлітками на рівних.
Нині відроджуються традиції сімейного читання, коли для спільного прочитання книги до бібліотеки запрошують дітей з батьками. Це спонукає дітей і дорослих більше читати та спілкуватися між собою. Такі бібліотечні заходи впливають на емоційну сферу сприйняття дитини. Одночасно зростає роль сім'ї у залученні дитини до читання. Прикладом успішності такої роботи є, приміром, Клуб любителів голосного читання «Чарівна лампа», що діє у Львівській обласній бібліотеці для дітей.
22 квітня 2010 р. стартував Національний проєкт «Україна читає дітям», ініційований Національною бібліотекою України для дітей за підтримки Міністерства культури і туризму України. Учасники проєкту – відомі публічні люди (співаки, спортсмени, політики, письменники, видавці, журналісти, представники всіх гілок влади) читали вголос дітям у бібліотеках, школах, закладах дошкільної освіти тощо, а також ділилися спогадами і враженнями про першу прочитану книжку, про улюблених героїв, які вплинули на їхній життєвий та професійний вибір. Проєкт набув масовості, до нього долучилися бібліотеки з різних областей України, громадські організації.
У 2013 р. ГО Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва (м. Львів) започаткував соціокультурний проєкт «Вся Україна Читає Дітям», аби привернути увагу суспільства до ідеї читання дітям від народження, послідовно пропагувати необхідність систематичного читання вголос. Нині проєкт реалізується в Ужгороді, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному, Житомирі, Києві, Миколаєві, Бердянську, Старобільську, Краматорську.
В контексті промоції читання в різних бібліотеках країни у березні – червні 2015 р. відбулася Всеукраїнська молодіжна акція «Українська молодь читає» під гаслом «Відновимо багатовікову книжкову й освітню традицію в Україні. Україна читає. Україна пізнає. Мудра нація – багата країна!», ініційована Державною бібліотекою України для юнацтва. В акції брали участь юнацькі бібліотеки та структурні підрозділи 15 областей: Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської та Черкаської.
Заради привернення уваги мешканців Сходу України до бібліотек як до центрів громадського і культурного життя Благодійний фонд Сергія Жадана у партнерстві з Українським інститутом книги за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у січні – березні 2019 р. реалізували проєкт «Схід читає», під час якого відбулися презентації книжкових новинок, зустрічі з відомими українськими літераторами, де вони вголос читали свої твори.
Наприкінці 2020 р. Український інститут книги ініціював акцію «Почитай мені», спрямовану на популяризацію Ч. в. дітям дошкільного та молодшого шкільного віку та на те, щоб донести до батьків важливість і необхідність такого формату спільного дозвілля.
Протягом багатьох століть питання виховання з використанням книжки є пріоритетним для кожної країни, а Ч. в. – невід’ємним елементом прогресивного виховання. У 2010 р. Міжнародна організація LitWorld започаткувала Всесвітній день читання вголос (World Read Aloud Day), яке відбувається щороку в першу середу лютого. Свято спрямоване на те, щоб спонукати молоде покоління до читання книжок вголос разом із друзями, обговорювати зміст творів, ділитися враженнями та думками стосовно прочитаного, щоб надати можливість людям в усьому світі відчути, яке це насправді задоволення – просто читати вголос для інших. Обов’язковим є фотографування під час заходу та розміщення фото у соціальних мережах із мітками #WorldReadAloudDay #Всесвітній_день_читання_вголос #Читаємовголос. Цю соціально-культурну акцію вже активно підтримують бібліотеки, школи та університети більш ніж 173 країн світу, зокрема України.
Русова С. Про колективне та групове читання / С. Русова. – Київ : Укр. шк., [1917]. – 20 с. – (Українська Педагогічна Бібліотека ; № 12).
Русова С. Народні читання і виклади // Русова С. Ф. Позашкільна освіта: засоби її переведення : лекції, читані на позашк. ф-ті Київ. пед. ін-ту / С. Русова. – [Київ] : Дзвін : Укр. шк., [1918?]. – С. 51–57. – (Українська педагогічна бібліотека ; № 14).
Біркіна Н. Голосні читання по сільських бібліотеках (спроба вивчення комплексу: книжка-читач) / Н. Біркіна // Бібліотека і читач на Україні / Укр. наук. ін-т книгознавства, Секція соціології ; ред. Д. А. Балика. – Харків ; Київ : Держ. вид-во України, 1930. – С. 145–173. – (Труди УНІК ; т. ІІ. Праці кабінету вивчення книги і читача / за ред. Д. Балики ; зб. 1).
Хейфец З. Голосна читка-бесіда в масовій бібліотеці / З. Хейфец // На допомогу бібліотекареві : зб. ст. про бібл. справу / Нар. комісаріат освіти УСРР, Бібліотечне управління ; упоряд.: А. Кровицька, С. Комський. – Київ : Рад. шк., 1936. – С. 75–82.
Кобзаренко А. Україна читає дітям / Анастасія Кобзаренко // Світ дитячих бібліотек. – 2010. – № 2 (34). – С. 2–3.
Рубан А. Дитяче читання в освітньо-культурному вимірі / Алла Рубан // Вісн. Кн. палати. – 2012. – № 4. – С. 44–45; № 5. – С. 38–42.
Україна читає дітям / М-во культури України, Держ. закл. «Нац. б-ка України для дітей», «Комсомол. правда в Украине» ; уклад. О. В. Безручко ; ред. О. А. Решетняк. – Київ : [б. в.], 2012. – 20 с.
Бурилова О. Под теплым домашним абажуром, или Навыки звучащей речи : [чтение вслух как форма библ. деятельности] / О. Бурилова // Библиотека. – 2014. – № 7. – С. 55–57.
Антипова В. Б. Поощряем чтение, формируем информационную грамотность: 100 форм работы по продвижению чтения, и не только : слов.-справочник для библиотекаря общеобразовател. учреждения / В. Б. Антипова // Шк. б-ка: сегодня и завтра. – 2015. – № 4. – С. 5–31.
Для чого читати вголос? : консультація / Нац. б-ка України для дітей ; авт., уклад. Н. І. Безручко ; ред. О. А. Кадькаленко ; відп. за вип. А. І. Гордієнко. – Київ, 2015. – 23 с.
Назарук Н. А. Читання вголос: традиції минулого чи потреба сьогодення / Н. А. Назарук // Промоція читання та реалізація кроссекторальних літературних проєктів у бібліотеках області : зб. ст. / Рівнен. обл. універс. наук. б-ка, Рівнен. обл. від-ня Укр. бібл. асоц. ; ред.-упоряд.: Н. П. Волян ; ред.: З. М. Тирак ; ред., відп. за вип.: О. Л. Промська. – Рівне : [б. в.], 2020. – С. 3–6.
–––––––––––––––––
МакМехон Р. 10 причин, чому теж слід читати вголос великим дітям / Р. МакМехон // Common Sense media