Пошук статті
Кількість користувачів
Сьогодні : 49
За місяць : 858
Кількість
статей : 890
А
Б
В
Г
Д
Е
Є
Ж
З
И
І
Й
Ї
К
Л
М
Н
О
П
Р
С
Т
У
Ф
Х
Ц
Ч
Ш
Щ
Ю
Я
Хата-читальня
Хата-читальня

imageХата-читальня – низова, переважно сільська ланка мережі культурно-освітніх установ клубного типу з незначною кількістю друкованих видань чи невеликою бібліотекою; найбільш поширений осередок культурного життя останніх десятиліть існування Російської імперії та в СРСР до середини 1950-х рр.

Перші Х.-ч. виникли наприкінці 19 ст. як невеличкі поодинокі осередки просвітництва і початкової освіти на селі, здебільшого за сприяння земств і місцевої інтелігенції. Вірогідно, що прикладом для їх створення послужили болгарські читалишта (читалища) – громадські багатофункціональні установи культури для всіх вікових груп, що поєднують у собі бібліотеки, самодіяльні гуртки, клуби за інтересами тощо (діють з 1856 р. й дотепер). Про них стало відомо під час і після закінчення російсько-турецької війни 1877–1878 рр. від вояків і журналістів.

У Російській імперії на рубежі 19–20 ст. Х.-ч. намагалися надавати певний мінімум універсальних за своїм змістом знань малоосвіченим і неосвіченим селянам, забезпечувати їх найпростішими формами дозвіллєвої діяльності, у т. ч. шляхом залучення до колективного й індивідуального читання. У деяких містах і містечках аналогічні функції виконували народні доми, що мали бібліотеки з читальною залою, театрально-лекційну залу зі сценічним майданчиком, часто у поєднанні з недільною школою, вечірніми класами для дорослих, аматорським хором, чайною, книготорговельною лавкою тощо. Внаслідок обмежених фінансових та матеріально-технічних засобів Х.-ч. у своїй діяльності істотно поступалися народним домам. До початку 20 ст. поширення Х.-ч. з фінансових та інших причин відбувалося повільно й охоплювало невелику кількість населених пунктів. Працівником Х.-ч. громада призначала більш-менш грамотного односельця. До його обов’язків, зокрема, входило читання вголос неписьменним селянам газет і журналів, художніх та науково-популярних книжок. До цієї роботи та до читання лекцій з важливих для селян тем на добровільних засадах залучалися й нечисленні представники сільської інтелігенції (вчителі, агрономи, лікарі, дрібні урядовці, студенти під час канікул) і грамотні селяни. Твердження про те, що Х.-ч. виникли вже за радянської влади, є недостовірними, адже ще на початку 20 ст. цей термін, у значенні різновиду народної бібліотеки, вживався у фаховій літературі.

Як найбільш масові на селі культурно-просвітницькі стаціонарні установи з визначеним колом завдань Х.-ч. остаточно сформувались у перше десятиліття радянської влади. Поєднуючи функції клубу і бібліотеки, Х.-ч. провадила масову культосвітню роботу разом з активним веденням партійно-політичної агітації та пропаганди, з акцентуванням уваги не лише на просвітництві, підвищенні початкового рівня знань, освіти, культури, а й на ідеологічному вихованні селян. Вважається, що перші радянські Х.-ч. в Україні з’явилися на Київщині у 1919 р. (за згодою відповідного виконкому ради депутатів для організації роботи та розміщення Х.-ч. дозволялося реквізувати будь-яке приватне помешкання).

У другій половині 1920-х рр. Х.-ч. (їх називали іноді «приклубними бібліотеками») стали помітним явищем на селі, насамперед завдяки цілеспрямованій державній політиці у сфері культури і освіти. Влада вбачала в Х.-ч. порівняно малобюджетні центри політичної пропаганди і культурно-освітньої роботи, опорні бази під час кампанії ліквідації неписьменності, набутті агротехнічних знань і залучення селян до культури. Значна кількість Х.-ч. в Україні виникла на базі ліквідованих владою на початку 1920-х рр. осередків культурно-освітніх товариств «Просвіта», яких у період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. налічувалося кілька тисяч (у 1921 р. їх залишалось 4 007). Паралельно з Х.-ч. ті самі функції виконували сельбуди (селянські будинки, вживався і термін «сільбуди»), проте ієрархічно вони вважалися установами вищого рівня, оскільки їх головними завданнями були охоплення селян політосвітою та участь у реалізації численних ідеологічних та економічних кампаній, включно з колективізацією сільського господарства. Фактично сельбуди були своєрідними кооперативними товариствами, що створювалися владою для культурно-просвітницьких, освітніх та ідеологічних цілей і водночас мали право також займатися господарською діяльністю. Так, наприклад, на початку 1920-х рр. на Київщині діяло приблизно 400 Х.-ч. та сельбудів, а у 1926–1927 рр. – 480, які регулярно забезпечувалися книгами та періодикою. Зокрема, міська влада Києва регулярно допомагала культосвітнім закладам прилеглих сільських районів, яким у середині 1920-х рр. було відправлено 32 246 видань, із них 25 961 – для поповнення стаціонарних бібліотек та 6 285 – для пересувок.

Якщо у 1925 р. в Україні діяло 6 939 Х.-ч. і 3 161 сельбуд, то у 1928–1929 рр. – відповідно 5 707 і 4 550, у 1932–1933 рр. – приблизно 4 000 і 7 400. Однією з причин зменшення кількості Х.-ч. і зворотного процесу стосовно сельбудів стала постанова РНК УСРР від 7 грудня 1925 р. про реорганізацію народних будинків і Х.-ч. у селянські будинки з метою створення єдиного центру політосвітньої і культурно-освітньої роботи на селі. Тому різноманітність типів політосвітніх закладів культури в селах (Х.-ч., народні будинки, червоні кутки, лікнепи та ін.), що спостерігалась у перші роки НЕПу, поступово заміщувалась однотипною мережею сельбудів, які продовжували діяти одночасно з Х.-ч. Зниження кількості Х.-ч. відбувалося досить повільно і переважно за рахунок їх реорганізації (перейменування) в інші установи – сельбуди, сільські клуби, бібліотеки, будинки культури та ін.

image
Хата-читальня 1920-х–1930-х рр. с. Савулівка
На початку 1920-х рр. Х.-ч. та сельбуди фінансувалися з державного бюджету, однак із запровадженням НЕПу їх було переведено на самоокупність, що згодом негативно позначилося на їх діяльності та кількості. В умовах НЕПу Х.-ч. кошти отримували частково з місцевого бюджету, за рахунок кооперативних організацій, надходжень від членських внесків, грошової підтримки найактивніших постійних відвідувачів, прибутків від аматорських вистав, доходів від майна, громадських субсидій, пожертв, заповітів на користь осередку, платних лекцій та з інших джерел. Характерною особливістю діяльності Х.-ч. був їх сезонний характер: у розпал літніх сільськогосподарських робіт та в зимовий час унаслідок відсутності коштів на опалення вони переважно не працювали, в інші ж пори року були відчинені щодня, здебільшого протягом 2–4 год.

Напрям і зміст роботи Х.-ч. визначалися рішеннями VІІІ–XIII з’їздів РКП(б) (1919–1924), наступних форумів ВКП(б), Першого Всеросійського з’їзду з питань позашкільної освіти (1919), «Положенням про хати-читальні», розробленим Народним комісаріатом освіти (Наркомосом) УСРР (1920), іншими постановами та рішеннями партії й уряду. Формування мережі Х.-ч. в Україні здійснювалося відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу. Існували повітові (районні), волосні, сільські, приміські, т. зв. куткові (у різних кутках великих сіл) Х.-ч.

Завідувачі Х.-ч. (хатники, рос. – «избачи») та їх добровільні помічники проводили лекції, бесіди, колективні читання книжок і газет, антирелігійні кампанії, здійснювали бібліотечну, навчально-освітню та культурно-просвітницьку роботу. Багато Х.-ч. діяли за принципом членства (з обов’язковими щомісячними грошовими внесками), в них обирали колективний орган управління (раду), найважливіші рішення ухвалювали на загальних зборах, а також створювали інші організаційні структури, зокрема ревізійну комісію. Однією з основних особливостей Х.-ч. в Україні, на відміну від РРФСР, було те, що вони діяли як добровільні товариства.

Для поліпшення культурно-просвітницької роботи в селах Наркомос УСРР у середині 1920-х рр. виділив кошти для придбання культосвітніми закладами приблизно 25 тис. пр. видань. Окрім того, діючим на засадах членства Х.-ч. для покращення своєї матеріальної бази дозволялося, згідно з їх статутом, мати різні господарські підприємства (ремонтні майстерні, присадибну ділянку, насіннєву крамницю, амбулаторію тощо), прибуток від яких можна було використовувати на розвиток культосвітньої роботи. Траплялося й навпаки – підприємства при Х.-ч. розвивалися за рахунок нехтування просвітницькою роботою.

Х.-ч. насамперед створювали в тих селах, де не існувало клубу, сельбуду, будинку культури, окремої бібліотеки та інших культурно-просвітницьких установ. Якщо не вистачало матеріальних можливостей створити Х.-ч., організовували червоні кутки.

Основною формою діяльності Х.-ч. була культурно-масова і просвітницька робота, що велася за такими напрямами: політична освіта, антирелігійна, виробнича й агротехнічна пропаганда, ведення відповідних агіткампаній, відзначення революційних свят, влаштовування лекцій, бесід, читань уголос, вечорів запитань та відповідей, виступів самодіяльних колективів, демонстрування «живих» і «світлових» газет тощо. За наявності у фонді бібліотеки Х.-ч. видань за тематикою заходів, вони активно використовувались у масових заходах та пропонувались для читання.

Досвід роботи Х.-ч. активно поширювався засобами друку. З травня 1924 р. почали видавати журнал «Хата-читальня», у період 1924–1930 рр. раз на місяць виходив журнал «Селянський будинок» (з 1931 р. – «За масову комуністичну освіту», з 1936 р – «Колбуд», з 1937 р. – «Соціалістична культура»). Для завідувачів Х.-ч. було чимало опубліковано методичних посібників, брошюр та інструктивних матеріалів.

При Х.-ч. функціонували також своєрідні довідкові столи, де надавалася допомога в оформленні різного роду заяв до державних установ, пояснювався зміст законів і постанов, задовольнялися інформаційні запити селян з різних питань сільськогосподарського виробництва, медицини, права, соціально-політичного та господарського життя країни. Також відвідувачі могли отримати консультацію з проблем раціонального ведення присадибного господарства, боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур чи з інших питань, які їх хвилювали. Наприклад, лише за три місяці 1929 р. в Артемівській (Бахмутській) окрузі, що на Донеччині, довідкові столи Х.-ч. та сельбудів надали майже 2 тис. довідок і консультацій з питань сільськогосподарського виробництва.

Бібліотечній справі у культурно-просвітницькій діяльності Х.-ч. приділялася доволі значна увага. Книгозбірні в їхньому складі комплектувалися за рахунок державного і місцевого фінансування, переважно пресою союзного, республіканського і місцевого рівнів, політичною та сільськогосподарською літературою. Щоб не допустити потрапляння в книгозбірні «ідеологічно шкідливої» літератури, органи цензури пильно контролювали нові надходження. Також періодично проводилися «чистки» книжкового фонду від видань, що були заборонені для публічного використання.

image
Мобільна хата-читальня 1920-х–1930-х рр. Верхньоудинськ, Забайкальска обл.(з 1934 р. – м. Улан-Уде, столиця Бурятії)
Про зростання кількості бібліотек при Х.-ч. і сельбудах свідчать офіційні статистичні дані: якщо в 1924 р. діяли 1 464 стаціонарні районні бібліотеки і книгозбірні при сельбудах, 2 431 – при Х.-ч. (книжковий фонд кожної з них становив щонайменше 250 пр.), а також 198 пересувок, то в 1927-му їх було вже відповідно 2 144, 3 948, 3 913. Типовою для більшості тогочасних Х.-ч. була невелика кількість книжок в їхніх бібліотеках – у середньому до 300 пр.

Серед тогочасних бібліотечних фахівців поширеною була думка, що Х.-ч. вже не потрібні, натомість мають діяти колгоспні або державні бібліотеки. Так, Н. Фрідьєва на початку 1930-х рр. зазначала, що «…карликові бібліотеки нікого не задовольняють… вони неекономічні». Однак, попри те, що на Першій Всеросійській нараді з масової культурно-просвітницької роботи (1930) було ухвалено рішення про поступову реорганізацію Х.-ч. з перетворенням їх в окремі самостійні сільські бібліотеки або клуби, повністю втілити це рішення не вдалося, оскільки: 1) бракувало відповідних матеріальних ресурсів; 2) на той час мережа самостійних сільських державних бібліотек і клубів, які могли б взяти на себе функції Х.-ч., лише починала формуватись; 3) Х.-ч. були ще досить популярними серед селян і багато з них діяли при різних відомствах, організаціях та підприємствах, зокрема радгоспах, колгоспах, артілях, машинно-тракторних станціях (МТС), цукроварнях тощо. Так, наприклад, у 1928–1929 рр. в Україні на кошти, зібрані селянами, було збудовано 422 сельбуди і Х.-ч. та розпочато будівництво ще 1 120. Тому зазначене рішення невдовзі визнали недоцільним і передчасним, Х.-ч. продовжували залишатися центрами культури і політичної пропаганди, домінуючи в культосвітній сфері сіл України до початку 1950-х рр.

Складною проблемою у діяльності Х.-ч. було їх кадрове забезпечення. У 1920-х рр. для роботи в культурній сфері у селах призначали фактично випадкових осіб, оскільки праця завідувачів культосвітніх установ або не оплачувалася, або оцінювалася дуже низько, навіть порівняно з некваліфікованими робітниками у промисловості. На господарські витрати завідувачам видавали невеликі суми (від 5 до 15 крб. на місяць). Нерідко завідувачами в наказному порядку, розглядаючи це як партійне доручення, призначали осіб з кола комуністів, комсомольців або ж осіб, за станом здоров’я нездатних до важкої фізичної праці. Відсутність достатнього матеріального забезпечення змушувало завідувачів Х.-ч. працювати на цій посаді фактично за сумісництвом, маючи основний заробіток в іншому місці.

Після виходу постанови ЦК ВКП(б) «Про хати-читальні» від 11 листопада 1929 р., згідно з якою було передбачено підвищення соціального статусу завідувачів Х.-ч. до рівня вчителів першого ступеня, їхнє матеріальне становище покращилось, але не набагато. Наприкінці 1930-х рр. завідувач Х.-ч. отримував приблизно 80–110 крб. на місяць, тоді як мінімальна заробітна плата некваліфікованого робітника становила 115 крб., а середня зарплата в СРСР була трохи більше як 200 крб. Тому плинність кадрів у Х.-ч. була дуже високою, їхні працівники, особливо до початку 1930-х рр., звільнялися майже щоквартально. Як наслідок, серед завідувачів Х.-ч. відчутно (до 90%) переважали особи зі стажем політосвітньої (культосвітньої) роботи менше одного року. Більшість із них не відповідали кваліфікаційним вимогам, що висувалися до завідувачів Х.-ч. (певний рівень грамотності, культури і політичної підготовки тощо). Середню освіту мали приблизно 10 % осіб, неповну середню – 15–20%, решта – лише початкову. Випадковий кадровий склад культосвітніх працівників, їхня незацікавленість у результатах своєї праці призводили до масових ухилень від виконання своїх обов’язків. У багатьох селах Х.-ч. залишалися зачиненими через відсутність охочих у них працювати. Зокрема, на Поділлі в середині 1920-х рр. лише 40% Х.-ч. та сельбудів були життєздатними.

Від початку 1930-х рр. помітно посилилася увага до зростання кількості бібліотек при Х.-ч. в колгоспах, радгоспах, МТС. На підставі постанови ЦВК СРСР від 27 березня 1934 р. при МТС створювались «опорні бібліотеки», які стали розглядатись як складові мережі загальнодоступних бібліотек. Основним їхніми завданням було обслуговування літературою керівного складу МТС, колгоспників та одноосібників через мережу власних Х.-ч. та пересувних бібліотек. Фінансування цих бібліотек здійснювалося з коштів районного бюджету, МТС і колгоспів. До того ж кількість МТС в Україні стрімко зростала: у 1932 р. їх було 2 446, у 1937-му – 5 818, і при багатьох з них діяли Х.-ч., бібліотеки та клуби.

З лютого 1933 р. почали створювати «будинки колективіста» (колбуди), з розрахунком на те, що вони пов’язуватимуться з колективізмом та колективною формою ведення господарства. Фактично це відбувалося шляхом перейменування Х.-ч. та сельбудів (табл. 1).

 

Таблиця 1

Кількість хат-читалень та сельбудів в Україні у 1920-х – першій половині 1930-х рр.

 

Роки

1923/24

1924/25

1925/26

1926/27

1927/28

1929

1933

1934

Кількість

 Х.-ч.

3770

6339

6929

6186

6055

10920*

5402

3429

Кількість сельбудів

2435

2519

3152

3436

3856

7165**

Примітки: * Разом із сельбудами. ** Разом із колбудами.

 

У 1935 р. діяло вже 8 825 колбудів, у 1937-му – 12 344.

У 1920–1930-х рр. Х.-ч. в радянській Україні формувалась як своєрідна бібліотека-клуб, що поєднувала форми і методи роботи невеликої книгозбірні, клубу та навчально-освітньої установи. Такий симбіоз різних напрямів культурно-освітньої діяльності відбувався в умовах недостатньо розвинутої матеріально-технічної бази та державного фінансування закладів культури та освіти. Брак коштів і відсутність мережі ефективно діючих публічних сільських бібліотек, клубів та початкових навчальних закладів зумовлювали появу нових синкретичних форм культурно-просвітницьких установ та формування відповідної специфіки організації їхньої діяльності. Попри те, що книгозбірні Х.-ч. зазвичай були невеликими, комплектувались хаотично, без урахування реальних читацьких інтересів селян, вони брали активну участь у пропагуванні читання, книги та знань. У ці роки культурно-освітня робота характеризувалася значною ідеологізацією та політичною заангажованістю.

Велику відвідуваність у Х.-ч. забезпечували художньо-видовищні форми діяльності та різні види гурткової роботи за такими основними напрямами, як: суспільно-політичний (гуртки політграмоти, кооперативні, сількорівські, антирелігійні та ін.); виробничо-технічний (гуртки рукоділля, домашнього господарства, сільськогосподарські, ремісничі та ін.); загальноосвітній (гуртки самоосвіти, заочного навчання, природно-наукові тощо); естетично-художній (драматичні, музичні, образотворчі, співочі гуртки, «жива газета» та ін.); військово-спортивний (гуртки військових знань, червоних медсестер, стрілецькі, фізкультурні тощо). Ставши частиною державної ідеологічної системи, Х.-ч. здійснювали як загальні соціальні функції, так і деякі спеціальні, насамперед агітаційно-пропагандистську.

Багато Х.-ч. на початку 1930-х рр. в Україні діяли в місцях компактного проживання національних меншин (зокрема, у 25 особливих адміністративно-територіальних одиницях, що мали назву національних районів) і були орієнтовані на етнокультурні потреби представників тих чи інших народів. За офіційними даними, наведеними у доповіді наркома освіти УСРР М. Скрипника, у 1930 р. в Україні за національною ознакою діяло загалом 1 410 Х.-ч., сельбудів, бібліотек і клубів (табл. 2).

 

Таблиця 2

 

Установи за мовною ознакою

Хати-читальні

Сельбуди

Бібліотеки

Клуби

Російські

71

94

144

7

Єврейські

93

27

152

66

Польські

71

14

79

5

Німецькі

1

4

3

2

Болгарські

12

20

22

Молдавські

2

52

43

4

Грецькі

4

19

20

Інші

60

136

171

12

Загалом

314

366

634

96

 

Наприкінці 1930-х рр. розпочалася доволі активна реорганізація Х.-ч. у колгоспні та державні сільські клуби і бібліотеки, зокрема, у 1937 р. з-посеред 17,5 тис. закладів культури на селі 15 492 стали вже клубами. Однією з причин таких дій стало те, що невеличкі книжкові фонди Х.-ч. уже не могли задовольняти  читацькі та культурні потреби селян, що постійно зростали. Однак цей процес був перерваний німецько-радянською війною, після закінчення якої трансформація Х.-ч. у сільські бібліотеки і клуби, у зв’язку з повоєнною важкою ситуацією (Україна втратила майже 8 000 сільських осередків культури), з об’єктивних причин на кілька років призупинилася. Наприкінці 1940-х рр. цей процес поновився та тривав до середини 1960-х рр. Як і до війни, діяльність Х.-ч. продовжувала залишатися під пильним контролем влади.

На відтворення мережі установ культури, у т. ч. Х.-ч., була спрямована постанова РНК УРСР від 21 листопада 1945 р. за № 1792 «Про затвердження плану розвитку культосвітніх установ». Того ж року при РНК УРСР було створено Комітет у справах культурно-просвітних установ на правах республіканського наркомату (з квітня 1953 р. – Міністерства культури Української РСР), а в областях при виконкомах облрад – відділи з культурно-просвітницької роботи. При Наркомосі УРСР (існував до березня 1946 р., надалі – Міністерство освіти) діяло спеціальне Управління хатами-читальнями, будинками культури і колгоспними клубами. В офіційній класифікації книгозбірень ще на початку 1960-х рр. виокремлювали бібліотеки Х.-ч. у віданні Міністерства культури УРСР та Х.-ч. колгоспів. Виділялись також Х.-ч. та їхні бібліотеки, що існували при МТС (до кінця 1950-х рр.), сільськогосподарських артілях, радгоспах; діяли також пересувні книгозбірні Х.-ч. та ін. У статистичних звітах, інших офіційних документах Х.-ч. і в довоєнний період, і пізніше відносили зазвичай до категорії клубних закладів.

Процес відновлення культосвітніх закладів на селі тривав фактично впродовж двох повоєнних п’ятирічок. Наприклад, на Миколаївщині повністю відновити мережу закладів культури вдалося лише у 1952 р., де в цей час діяло понад 900 Х.-ч., клубних та інших бібліотек, які мали у своїх фондах від 200 до 2 000 пр. книжок, журналів та інших видань. Проте відбудова мережі культурно-освітніх закладів на Лівобережній Україні розпочалася ще на початку 1944 р. Станом на 1 липня 1944 р. у звільнених областях працювало 4 580 Х.-ч. та 1 884 червоні кутки (до війни їх було 9 197). У 1947 р. в УРСР на селі діяло вже 22 692 сільські і колгоспні Х.-ч. та клуби. Наприкінці 1940-х рр. працювало вже понад 25 тис. клубів, майже 28 тис. сільських бібліотек.

Процес відновлення роботи Х.-ч., сільських клубів та бібліотек у різних регіонах України мав свої особливості. Зокрема, у західних областях створення Х.-ч. значною мірою базувалося на матеріальній базі, що залишилася від осередків (читалень) товариств «Просвіта». Книжкові фонди колишніх «просвітянських» бібліотек ретельно перевірялись цензорами та «очищались» від видань, які влада вважала націоналістичними і буржуазними. Часто Х.-ч. розміщували у будівлях, що залишилися від місцевих репресованих, виселених у Сибір і на Північ селян. Зокрема, у Чернівецькій області, де за неповний рік (з вересня 1940-го по червень 1941 р.) було створено 240 клубів і Х.-ч. та 10 сільських бібліотек, на початок 1945 р. відновили роботу 149 Х.-ч. У 1946 р. в області функціонувало вже 377 клубів та Х.-ч., 15 районних будинків культури, 74 бібліотеки. У книгозбірнях Х.-ч. налічувалось у середньому 500 книжок, для них передплачувалось 12 назв газет і 8 назв журналів.

На початку 1950-х рр. у Волинській області діяло майже 300 Х.-ч., 208 сільських бібліотек, 580 сільських клубів, 542 колгоспні книгозбірні, 30 районних бібліотек, 30 районних будинків культури, дві обласні бібліотеки, на Закарпатті – 17 окремих бібліотек, 505 сільських клубів та Х.-ч.

Відродження в Україні у повоєнні роки старих або будівництво нових Х.-ч., клубів, бібліотек, будинків культури у зв’язку з невідповідністю обсягів робіт рівню державного фінансування відбувалося нерідко шляхом народного будівництва завдяки організації громадських робіт. Водночас тотальний товарний дефіцит призводив до невикористання державних коштів, виділених за залишковим принципом на потреби Х.-ч., тому 50–60% цих сум не освоювались. У великих селах, заможних колгоспах, де активно йшло будівництво нових бібліотек і клубів, Х.-ч. закривалися, оскільки не було потреби в їх самостійному існуванні. У віддалених, малих селах, які не мали перспектив будівництва власних клубів і бібліотек, навпаки, відкривалися нові Х.-ч. Поступово вирішувалася проблема з паливом, меблями для Х.-ч. Деякі з них мали власні приміщення, навіть із залами для глядачів, проте більшість усе ж продовжували діяти в одній-двох непристосованих, позбавлених меблів, опалення, радіоточок, телефонного зв’язку та електропостачання кімнатах. Як і раніше, Х.-ч. найчастіше розміщувались у будівлях сільської ради або в одній із кімнат школи, клубу, правління колгоспу чи у приватних будинках.

У березні 1947 р. Рада Міністрів УРСР у постанові «Про заходи до зміцнення районних і сільських бібліотек» окреслила шляхи зміцнення матеріально-технічної бази сільських бібліотек, розширення їх мережі, підвищення професійного та освітнього рівня їхніх працівників. Зокрема, було передбачено відкриття низки нових сільських книгозбірень з фондом не менше 500 книг у кожній, значна кількість яких утворювалася шляхом реорганізації Х.-ч.

image
Хата-читальня у с. Болотківці Острозького р-ну Рівненської обл.(1947, сучасне фото)
У жовтні 1947 р. ЦК ВКП(б) та Рада Міністрів України ухвалили спільну постанову «Про заходи щодо покращення роботи сільських і колгоспних клубів», згідно з якою в усіх клубах, у т. ч. Х.-ч., було запроваджено обов’язкове членство зі сплатою грошових внесків, у такий спосіб планувалося дещо поліпшити їхній матеріальний стан. З-посеред 27 420 клубів та Х.-ч. за три роки членство було запроваджено у 14 128. Однак платне членство не знайшло підтримки серед селян, і через кілька років держава скасувала цю плату.

Багатогранність функцій, виконуваних Х.-ч., вимагала придбання нових книжок з різної тематики (художньої, суспільно-політичної літератури, видань з питань сільського господарства, природознавства, гігієни та санітарії, кооперації тощо), а також формування умінь співпрацювати з іншими установами та організаціями села. Основним методом роботи Х.-ч. у перший час після війни була політична агітація, хоча її дедалі більше витісняла пропаганда та поглиблена робота з населенням, переважно через різні форми гурткової діяльності. Окрім традиційних гуртків, у повоєнний час у Х.-ч. почали виникати гуртки радіоаматорів, автолюбителів, крою та шиття, агрозоотехнічні, шанувальників прикладного мистецтва, також діяли секції з різних видів фізичної культури тощо. Х.-ч. охоплювали десятки й сотні тисяч селян, ставши частиною державної ідеологічної системи.

Широко використовувались форми наочності: стінні газети, карти, плакати, виставки, муляжі і скелети тварин, різні макети, деталі та пристрої з різних сільськогосподарських машин тощо. У культурно-освітній діяльності Х.-ч. сільськогосподарська пропаганда посідала одне із провідних місць. Як і раніше, у сільськогосподарських гуртках розглядалися питання земельного кодексу, агрономії, агропропаганди, ефективної роботи колгоспів тощо. Нерідко керівником такого гуртка був місцевий агроном. Для забезпечення належного рівня знань слухачів активісти Х.-ч. залучали до лекційної роботи фахівців з місцевої інтелігенції (лікарів, учителів, працівників культурно-освітніх установ), подекуди – партійний актив, голів колгоспів, директорів радгоспів та ін.).

У повоєнні роки зросла увага до бібліотечної роботи у Х.-ч. Досить часто Х.-ч. брали на себе обов’язки нестаціонарного обслуговування населення, по суті, стаючи філіями масових бібліотек на селі. Члени рад та активісти Х.-ч. дбали про поповнення та облік книжкових фондів Х.-ч.

У 1950-х рр. фонди книгозбірень Х.-ч. зросли в середньому з 500 до 1 000 пр., тобто вдвічі-втричі порівняно з довоєнним періодом. Так, наприклад, книгозбірня Х.-ч. с. Займище Щорського (нині – Корюківського) району на Чернігівщині на момент створення у 1920 р. мала 40 книжок, у 1948-му – вже 400, на початку 1950-х рр. – 1 242 книжки, якими користувалися 237 читачів (у 1952 р. її було реорганізовано в бібліотеку при клубі). Багато бібліотек уже вели окремі «Книги інвентарного обліку», «Книги брошурного фонду» та ін.

У повоєнний час Х.-ч. і надалі брали активну участь у кампанії з ліквідації неписьменності (лікнепі), яку влада продовжила до 1954 р. У Х.-ч. розміщували школи для малограмотних і неписьменних, в яких проводили читання вголос, працювали різні гуртки грамотності та самоосвіти, організовували бесіди, книжкові виставки та інші заходи. Зі зростанням рівня освіти та суттєвим зниженням кількості неписьменних селян поширене раніше читання вголос газет, журналів, художньої літератури поступово замінювалося лекціями, бесідами, вечорами запитань та відповідей, які на той час були найдієвішими засобами пропаганди. Найчастіше практикували бесіди-дискусії з питань санітарії, гігієни, природознавства. Популярними були вечори запитань та відповідей, що стосувалися останніх подій місцевого життя. Охоче селяни відвідували драмгуртки, гуртки виразного читання, хорового співу, заняття з природознавства, де вивчали основи світобудови. Вся культурно-освітня робота провадилася завідувачами Х.-ч. за календарним планом. Звітність про виконану роботу надсилалася до районних органів влади.

У повоєнний період робота мережі Х.-ч. була стабільнішою, ніж у 1920–1930-х рр. У цей час до Х.-ч. висувалися вимоги мати залу для глядачів зі сценою, бібліотеку, кімнату для гуртків, спортивно-культурного інвентаря, а на вулиці – спортивний майданчик. Великого значення надавалося охайному зовнішньому і внутрішньому вигляду Х.-ч., усуненню занедбаності деяких з них. Для виконання довідкової роботи завідувач Х.-ч. мав володіти необхідними для селян відомостями (знати адреси районних установ, орієнтуватися в юридичних питаннях про податки, розлучення, усиновлення тощо). Довідкова робота з питань правового, побутового, господарського і політичного життя посідала одне з важливих місць у культурно-масовій діяльності Х.-ч. У них також практикувалися, за певним графіком, чергування (приймальні години) членів сільради, агронома, лісничого, місцевих керівних осіб, у т. ч. з райцентру.

На початку 1950-х рр. діяльність більшості Х.-ч. значно поліпшилася. Вони почали повніше задовольняти культурні запити населення, побільшало гуртків, систематично читалися лекції, набагато змістовніше і на більш високому рівні відбувалися різні масові заходи. Основними завданнями Х.-ч., як і раніше, залишалися: роз’яснення політичних подій, здійснення науково-просвітницької роботи, поширення агротехнічних знань, розвиток фізкультурних секцій, організація художньої самодіяльності та естетичного дозвілля громадян.

У 1950-х рр. більше уваги приділялося добору кадрів для Х.-ч. Їхніми завідувачами призначали переважно партійних, комсомольських активістів за направленням партійних органів та районних комітетів ЛКСМУ. Обов’язково враховувався рівень освіти завідувачів Х.-ч., їх зобов’язували без відриву від роботи здобувати повну середню освіту, навчатися в культосвітніх технікумах. Посилювалась і їхня матеріальна відповідальність за майно Х.-ч., зокрема, за бібліотечний фонд.

У другій половині 1950-х рр. з відновленням народного господарства, розбудовою мережі сільських клубів, будинків культури, самостійних бібліотек, підвищенням рівня освіти та культури селян кількість Х.-ч. почала стрімко скорочуватися. Якщо у 1948 р. в СРСР функціонувало приблизно 48 тис. Х.-ч.,  то у 1952-му – вже 30 тис., а у 1963-му – лише 5,6 тис., з них в Україні – 72. Посиленню таких тенденцій великою мірою сприяв 5-й п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР (1951–1955), розроблений на підставі директив XIX з’їзду КПРС, схвалених у жовтні 1952 р., яким передбачалося збільшення в СРСР кількості будинків культури, клубів (на 15%) саме шляхом реорганізації Х.-ч. Проте водночас багато уваги приділялося розвитку культурно-просвітницької роботи та покращенню матеріального становища Х.-ч. Зокрема, у 1957 р. вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР № 1283 «Про поліпшення роботи культурно-освітніх установ на селі», що передбачала посилення матеріальної бази Х.-ч., які, так само як і раніше, повинні були активно допомагати клубам, бібліотекам сприяти розширенню світогляду мешканців села, підвищувати їхній ідейно-політичний рівень, організовувати дозвілля колгоспників, зокрема засобами гурткової роботи.

На зменшенні кількості Х.-ч. та приклубних бібліотек у цей час істотно позначились і процеси укрупнення численних дрібних сільських книгозбірень, оскільки вони поступово ліквідовувались, а їхні книжкові фонди передавалися до більш великих державних бібліотек, на базі яких створювалася мережа масових книгозбірень. Протягом 1950-х – першої половини 1960-х рр. кількість сільських бібліотек в Україні скоротилася приблизно на 30% (з 29,4 тис. до 19, 7 тис.), у т. ч. за рахунок книгозбірень Х.-ч. За статистичними даними, на початку 1960-х рр. мережа Х.-ч. в УРСР була фактично ліквідована: у 1964 р. їх залишалося 66, у 1965-му – 44 (табл. 3).

Таблиця 3

 

Кількість хат-читалень та приклубних бібліотек

в УРСР у 1950-х – першій половині 1960-х рр.

 

Роки

1950

1955

1956

1957

1958

1959

1960

1963

1964

1965

Кількість Х.-ч.

1862

756

597

569

534

440

72

66

44

Кількість приклубних бібліотек

13630

7963

6740

6060

5843

5665

5462

2589

 

Загалом Х.-ч. у другій половині 1940-х – на початку 1960-х рр. продовжували вдосконалювати свої форми роботи, розвивати й розширювати власні соціальні функції. Ставши частиною державної ідеологічної системи, вони здійснювали виховну, інформаційну, культурно-освітню, просвітницьку, духовно-світоглядну та інші функції. Як опорні пункти культосвітньої роботи серед селян Х.-ч. працювали задля організації культурних форм їхнього дозвілля та творчої самодіяльності. Впродовж усіх періодів діяльності Х.-ч. їхніми основними завданнями завжди були: залучення населення до систематичного читання газет, журналів і книжок; надання допомоги в ліквідації неписьменності; проведення різноманітних культурно-просвітницьких заходів, у т. ч. бібліотечними методами.

 

Джерела  

Волобуєв М. Про хати-читальні / М. Волобуєв // Селян. будинок. – 1925. – № 1. – С. 9–10.

Довженко Д. Як упорядкувати бібліотеку в хаті-читальні / Д. Довженко // Селян. будинок. – 1925. – № 3. – С. 26–31.

Клочко А. П’ятиріччя сельбудів / А. Клочко // Політосвіта : журн. Одес.  губполітосвіти. – 1925. – Ч. 2–3. – С. 11–16.

Павлов Ф. Наши лучшие избы-читальни (Итоги конкурса на лучшую избу-читальню) / Ф. Павлов. – Изд. 2-е, доп. – Москва : Долой неграмотность, 1925. – 112 с.

Рябчич П. Сільськогосподарський гурток Драбівської хати-читальні / П. Рябчич // Селян. будинок. – 1926. – № 4. – С. 51–52.

Галущинський М. Українські народні бібліотеки і праця над поширенням книжки / М. Галущинський. – Львів : Просвіта, 1926. – 15 с.

Коган Л. Досягнення та перспективи бібліотечної справи на Україні / Л. Коган // Політосвіта: матеріали й статті з питань політосвітньої роботи. Збірник шостий. – Харків : Рад. селянин, 1927. – С. 35–45.

Радченко І. З нотаток політосвітробітника (стан та робота сельбудів та хат-читалень) / І. Радченко // Рад. школа. – 1927. – Ч. 3 (17). – С. 61–67.

Пилипенко Ю. Робота сельбудів та хат-читалень улітку / Ю. Пилипенко // Селян. будинок. – 1928. – № 4–5. – С. 24–36.

Палагута Л. Київський селянський будинок / Л. Палагута // Селян. будинок. – 1929. – № 15–16. – С. 47–52.

Константинівський М. Десять років селянських будинків / М. Костянтинівський // Селян. будинок. – 1930. – № 7. – С. 1–7.

Мотанюк. Народжена в культпоході : (з досвіду переїзної хати-читальні) / Мотанюк // За мас. комуніст. освіту. – 1931. – № 4/5. – С. 52–53.

Валько І. Клуби і бібліотеки Радянської України / І. Валько, І. Міневич. – Київ : Держ. вид-во політ. літ. УРСР, 1960. – 223 с.

Афанасьєв В. В. Нариси історії культурно-освітньої роботи на Україні (1917–1941 роки) / В. В. Афанасьєв, В. А. Вєтров, С. А. Канавенко. – Харків : Прапор, 1968. – 262 с.

Гімальдінова З. В. З історії організації бібліотечного обслуговування сільського населення України (1921–1959 рр.) / З. В. Гімальдінова // Бібліотекознавство та бібліогр. – Харків, 1972. – Вип. 13. – С. 71–81.

Юрченко А. В. Розвиток мережі сільбудів і хат-читалень на Україні (1921–1925 рр.) / А. В. Юрченко // Укр. іст. журн. – 1978. – № 11. – С. 95–100.

Скрипник М. О. Перебудовними шляхами: (Проблеми культурного будівництва національностей України) : доп. на І Всеукр. конф. культ.-освіт. робітників нацменшостей, 20 трав. 1931 р. / М. О. Скрипник // Укр. іст. журн. – 1989. – № 12. – С. 129–135.

Маркова В. А. Формування системи бібліотечного обслуговування національних меншостей в Україні (1920–1930 рр.) / В. А. Маркова // Культура України : зб. ст. – Харків, 1996. – С. 204–212.

Малиновська Н. Л. Бібліотечна мережа Миколаївщини / Н. Л. Малиновська, Т. О. Хлань // Історія бібліотеки : зб. ст. до 120-річчя Миколаїв. держ. обл. універс. наук. б-ки ім. О. Гмирьова / Миколаїв. держ. обл. універс. наук. б-ка ім. О. Гмирьова. – Миколаїв, 2001. – С. 19–25.

Мандрик Я. І. Становище сільських культурно-освітніх закладів УРСР в період сталінізму (кін. 20-х – 30-ті роки ХХ ст.) / Я. І. Мандрик // Вісн. Харків. держ. акад. культури. – Харків, 2001. – Вип. 5. – С. 39–44.

Терещенко Т. В. Відбудова сільських культурно-освітніх установ у 1943–1950-х рр. (на матеріалах Центральної України) / Т. В. Терещенко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – 2004. – Вип. 26. – С. 353–366.

Земзюліна Н. І. Діяльність сільбуду з формування комуністичної свідомості українських селян (1921–1929 рр. ) / Н. І. Земзюліна // Укр. селянин. – 2006. – Вип. 10. – С. 145–148.

Шилюк О. Бібліотечна справа на Буковині в 40-х роках ХХ століття / Олег Шилюк  // Вісн. Львів. ун-ту. Сер.: Книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. – 2010. – Вип. 4. – С. 104–111.

Соколов В. Ю. Становлення та розвиток діяльності хат-читалень і сельбудів нацменшин в Україні у 1920–1930-х рр. / Віктор Юрійович Соколов // Бібл. Меркурій. – 2020. – Вип. 1 (23). – С. 21–57.

Соколов В. Формування мережі хат-читалень і сельбудів в Україні (1920–1930-ті рр.) / В. Соколов // Бібл. вісн. – 2020. – № 4. – С. 33–44.

Соколов В. Ю. Діяльність сільськогосподарських гуртків хат-читалень та сільбудів в Україні у 1920–1930-х рр. / В. Ю. Соколов // Бібл. форум. – 2021. – № 2. – С. 47–55 ; № 3. – С. 52–59.

Соколов В. Ю. Трансформація хат-читалень в Україні у другій половині 1940-х – першій половині 1960-х рр. / В. Ю. Соколов // Бібл. вісн. – 2020. – № 6. – С. 20–33.


__________________

Андрейкова хата-читальня у Довгому-Калуському: тут вирувало просвітянське життя

"Хата Читальня": в Сингапурі відкрили українську бібліотеку

 

Соколов Віктор Юрійович
Статтю створено : 01.12.2021
Останній раз редаговано : 03.12.2021