Фонд (відділ) спеціального зберігання – назва окремого книгосховища та / або структурного підрозділу з обмеженим доступом, що існували в радянських бібліотеках і призначалися для концентрування частини видань, заборонених із ідеологічних та політичних міркувань для вільного використання читачами згідно з офіційними розпорядженнями органів цензури (переважно таємними).

У бібліотечній літературі поряд із терміном «фонд (або відділ) спеціального зберігання» (скорочено – «спецфонд») застосовуються також синонімічні терміни «закритий фонд», «спецсхов». В історичній літературі поширений і термін «спецхран», що є калькою з російської мови.

У ширшому, не лише бібліотечному, розумінні термін «спецфонд» вживають на позначення повсюдної практики, що існувала в умовах радянської тоталітарної системи державного управління як прояв заборонних (цензурних) заходів стосовно певних рукописних, друкованих та інших документів у межах бібліотечної, архівної та музейної галузей.

Бібліотечні Ф. (в.) с. з. призначалися для зберігання видань, зміст яких з ідеологічних мотивів оцінювався владними структурами як «контрреволюційний», «шкідливий», «небажаний», «ворожий», «сумнівний», «ідеологічно шкідливий», «ідеологічно невитриманий», «антирадянський» тощо. В СРСР до категорії таких друків зараховували:

• видану в країні літературу, яка згодом потрапляла до проскрипційних (заборонних) списків союзного та республіканських органів політичної цензури;

• книги та часописи з ознаками «політичних помилок», тобто такі, що на думку контрольних органів містили небажану, хибну, ідеологічно невитриману та шкідливу для суспільного ладу інформацію;

• еміграційні та діаспорні видання;

• інші зарубіжні видання, що повністю чи частково суперечили офіційним ідеологемам радянської влади, містили критику її зовнішньої і внутрішньої політики.

Ф. (в.) с. з. перебували під безпосереднім контролем органів цензури та державної безпеки. Доступ до них уможливлювався лише для дуже обмеженого кола «ідеологічно перевірених» осіб і на підставі спеціально оформленого в цих органах дозволу – тільки з науковою чи контрпропагандистською метою. Недоступні для пересічних громадян спецфонди створювали також при музеях та архівах, де їх функціонування мало свої особливості.

У різні часи і в різних державах у бібліотечних фондах існували певні видання, які при змінах панівної верхівки і коливаннях політичного курсу чи релігійних учень розглядалися чинною владою як шкідливі й небажані. Ці видання вилучались із загального фонду та переводилися в режим окремого і таємного зберігання, у гіршому випадку – знищувалися. Така практика була поширеною, зокрема, в монастирських бібліотеках.

Римо-католицька церква понад чотири століття, з 1529 р. до середини 20 ст., періодично видавала списки заборонених книг (лат. – Index Librorum Prohibitorum), якими мали керуватись і бібліотеки. У Російській імперії заборонені цензурою видання також беззастережно вилучались із бібліотечних фондів, винуватці в ігноруванні заборон зазнавали покарань, деякі бібліотеки ліквідовували. Забаронені видання або піддавались бібліокластії, або переводились у режим таємного зберігання.

Загалом такі заборони і передавання частини видань на окреме зберігання є характерними для тоталітарних режимів та диктатур, де відсутній плюралізм думок і політичних поглядів. Радянська влада запозичила і поглибила цю практику та ввела в обіг термін «спецфонд». Вакуум затребуваних частиною суспільства інформації і знань зазвичай заповнювався нелегальними бібліотеками і самвидавом, що діяли поза законом.

На теренах постімперської Росії прототипи спецфондів почали виникати в РСФРР у 1918–1922 рр. як окремі таємні відділи при бібліотеках та архівах, що зберігали інформацію, доступну лише для представників вищих партійних та державних органів – Ради народних комісарів (РНК), Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК, рос. – ВЧК) та Центрального комітету Російської комуністичної партії (більшовиків). Вперше такі відділи були створені на основі таємної постанови РНК РРФСР від 12 грудня 1921 р.

Одним із головних завдань ВНК, створеної 20 грудня 1917 р., була боротьба саме з контрреволюційними видавництвами і виданнями, насамперед з пресою. Перші три закриті фонди («спецсхови») були створені в найбільших центрах акумулювання друків – у Російській центральній книжковій палаті та бібліотеці Рум’янцевського музею (нині – Російська державна бібліотека) в Москві та Петроградській Публічній бібліотеці (нині – Російська національна бібліотека).

У перші роки радянської влади було створено орган державного управління, що здійснював попередню політичну цензуру друкованих творів і захист державних таємниць у засобах масової інформації, – Головне управління у справах літератури та видавництв при Народному комісаріаті освіти РСФРР (скорочено – Головліт, діяв з червня 1922 р., у 1933-му набув статусу всесоюзного). У 1922 р. був створений аналог Головліту в УСРР – Центральне управління у справах друку при Народному комісаріаті освіти УСРР, яке контролювало видану літературу. У 1925-му перетворено на Головне управління в справах літератури та видавництва УСРР (Укрголовліт), що здійснювало цензурний нагляд за літературою, яка мала вийти у світ.

Спільно із союзним Головлітом цензурну політику проводили державно-партійні органи – Державне політичне управління (згодом – Комітет державної безпеки, КДБ), союзний та республіканські наркомати освіти, які своїми наказами, інструкціями та директивами щодо вилучення «шкідливої» літератури визначали практичні засади утворення спецфондів при найбільших бібліотеках УСРР («Інструкція з перегляду книжкового складу бібліотек», 1923; «Звернення до всіх бібліотек про відокремлення й опечатування книг контрреволюційного та релігійного характеру», 1924; «Про порядок перегляду літератури на предмет її ідеологічного спрямування та вилучення шкідливої літератури з книгозбірень й читалень, книгарень та кіосків ринку», 1925 тощо).

В умовах остаточного переходу в СРСР на однопартійну політичну систему Ф. (в.) с. з. почали створювати повсюдно вже в першій половині 1920-х рр., одночасно з поширеною практикою «чисток» бібліотечних фондів, з яких за списками політосвітніх органів вилучали багато дореволюційних видань, праці видатних філософів, представників багатьох політичних партій і течій, несумісних з марксистсько-ленінським вченням, і навіть твори класичної художньої літератури лише через те, що їхні автори сповідували «дрібнобуржуазні погляди» чи мали «класово чуже» походження. Так, ідеолог радянського бібліотечного будівництва, очільниця Головполітпросвіти Наркомосу РСФРР Н. Крупська наполягала на вилученні з фондів бібліотек творів Платона, І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Достоєвського, М. Лєскова, К. Ушинського, К. Чуковського, В. Скотта, А. Дюма-батька, Ф. Купера та багатьох інших авторів.

Кампанії «чисток» бібліотечних фондів тривали і в наступні роки з утворенням та організаційним оформленням централізованих радянських органів цензури – за проскрипційними списками Головліту. Водночас, зважаючи на наукову, пізнавальну цінність багатьох видань, що вилучались із загального фонду, у великих бібліотеках вони переводились у фонд спеціального зберігання, до якого висувалися певні умови: ізольоване приміщення поза зоною доступності для читачів, секретний режим роботи, відсутність розпізнавальної таблички на дверях, маскування стелажів, книжкових шаф, полиць тканинними завісами тощо. На посади працівників спецфонду призначали «перевірених» осіб: партійців, «апаратників», осіб, які співпрацювали з органами держбезпеки.

Критерії, за якими здійснювалося вилучення бібліотечних книжок, з їх подальшим передаванням у Ф. (в.) с. з., час від часу змінювалися відповідно до мінливої політичної ситуації в СРСР. Історія функціонування спецфондів в УРСР мала свою специфіку і загалом поділяється на сім періодів.

Перший із них – 1920-і рр. – характеризується тим, що до Ф. (в.) с. з. потрапляли видання політичного змісту, створені неприхованими опонентами більшовицького режиму, а з утвердженням комуністичної влади та утворенням СРСР – будь-яка література, що суперечила марксистсько-ленінській ідеології, включно з виданнями релігійної тематики. В цей час до Ф. (в.) с. з. передавались: література, видана до 1917 р.; білогвардійські та білоемігрантські видання; друкована продукція релігійної тематики; друки «контрреволюційного» змісту, що побачили світ за часів Української  Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату П. Скоропадського), Директорії УНР, а також пов’язані, на думку цензорів, з «петлюрівщиною», «махновщиною», «отаманщиною»; агітаційні видання «контрреволюційних» партій і течій (меншовиків, кадетів, есерів, анархістів); філософська, психологічна, етична, окультна, езотерична, еротична, порнографічна, економічна, історична, антисемітська, шовіністична, педагогічна, природознавча, дитяча література та белетристика, що за своїм змістом суперечила завданням соціалістичного будівництва; радянська «ідейно і політично невитримана» література.

Другий період – від 1930-х до початку 1940-х рр. У цей час спостерігалися різкі загострення внутрішньополітичної боротьби, переслідування представників національної інтелігенції та культури, масові сталінські репресії (доба «великого терору»), викорінення куркульства, виселення частини селян, колишніх мешканців Західної України і Західної Білорусі, Литви, Латвії, Естонії у Сибір, Голодомор 1932–1933 рр., створення системи ГУТАБ (рос. – ГУЛАГ), боротьба проти «ворогів народу», «націоналістів», «шкідників», «троцькістів» тощо.

В зазначені роки інтенсивно створювалися Ф. (в.) с. з., що супроводжувалося їх кількісним розширенням в бібліотеках різних типів. До  спецфондів передавали видану в СРСР літературу згідно з регулярно оновлюваним Головлітом «Списком книжок, які підлягають вилученню з бібліотек та книготорговельної мережі» й аналогічними проскрипційними списками, укладеними за вказівками ВНК та її наступників, ідеологічних та інших державних органів. До Ф. (в.) с. з. переправляли друковані джерела, що містили інформацію про репресованих осіб та «незручні» для більшовицької влади факти. Поряд зі спецфондами, створеними у 1920-х роках, згодом стали масово виникати Ф. (в.) с. з. в обласних, наукових, спеціальних та інших бібліотеках. Зокрема, 25 жовтня 1938 р. був виданий спільний наказ РНК СРСР та Головліту про організацію спеціальних фондів у бібліотеках загальносоюзного і республіканського значення, в республіканських книжкових палатах, в обласних книгозбірнях, провідних книгозбірнях міст крайового та союзного підпорядкування. До наказу додавалась інструкція про порядок обліку, зберігання та використання літератури у спецфондах. У цей період основним орієнтиром у вилученні «шкідливої» літератури стали проскрипційні списки Головліту двох видів: «Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та навчальних закладів» та «Списки осіб, твори яких підлягають конфіскації». До бібліотек надсилались інструкції та правила щодо роботи зі спецфондами: Правила як опрацьовувати, перераховувати та видавати ідеологічно шкідливу літературу (1931), Інструкція з вилучення літератури та карток із загального каталогу (1933). До Ф. (в.) с. з. передавалися праці: колишніх соратників Й. Сталіна, які програли політичну боротьбу – Л. Троцького, Г. Зінов’єва, Л. Каменєва, М. Бухаріна, О. Рикова, К. Радека, Х. Раковського та ін., а також про цих «ворогів народу» та публікації, де згадуються їхні імена чи цитати з їхніх творів; представників українського літературно-мистецького покоління 1920-х – початку 1930-х рр. («Розстріляного відродження») – В. Підмогильного, В. Поліщука, М. Вороного, М. Куліша, М. Хвильового, Є. Плужника, М. Зерова та ін.; осіб, репресованих за сфабрикованими справами «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» тощо; переклади праць В. Леніна українською мовою, що були здійснені «ворогами народу».

У 1939–1941 рр. у новоприєднаних до УРСР західних областях при великих бібліотеках також створювали Ф. (в.) с. з., куди передавали заборонену літературу за списками Головліту СРСР та УРСР, а також «шкідливу» для радянського режиму україномовну книжкову продукцію: белетристику, публіцистику, художню, церковно-релігійну, наукову та історичну літературу, видрукувану в Західній Україні та в діаспорі.

Зарубіжні й емігрантські книги та періодичні видання, значну частину яких конфісковували на митницях під час перевіряння багажу пасажирів та поштових відправлень, також передавали до Ф. (в.) с. з. найбільших бібліотек. Ця практика тривала до кінця 1980-х рр.

Третій період – час німецько-радянської війни, коли спецфонди зазнали значних втрат. Частину з них, яку не встигли вивезти в тил, знищували під час відступу Червоної армії. Також цю літературу переправляли до Німеччини спеціальні нацистські підрозділи, зокрема зондеркоманда СС «Кюнсберг». У дистрикті «Галичина» окупанти розформовували спецфонди, а книжки з них повертали до тих бібліотек, звідки вони перед війною були вилучені співробітниками Головліту.

Четвертий період припав на повоєнний час, коли Ф. (в.) с. з. було відроджено. Продовжувалась практика чистки бібліотечних фондів від «шкідливої» та «застарілої» літератури на підставі оновлюваних проскрипційних списків  Головліту – «Списків застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній мережі» та «Списків книг, що мають зберігатися у спецфондах бібліотек». До них входила вся література, видана на окупованій території з дозволу німецької адміністрації; твори осіб, що співпрацювали з німцями; трофейна іноземна література; «застарілі» радянські друки (брошури агітаційно-пропагандистського спрямування 1920–1930-х рр.). У зазначений період уперше у спецфондах здійснено офіційні перевірки. В актах обстежень містилась інформація про кількість примірників забороненої літератури, методи її вилучення та умови зберігання у спецфонді, відомості про контингент і кількість осіб, яким дозволялося користуватися забороненими виданнями.

Друга половина 1950-х – початок 1960-х рр. – часи «хрущовської відлиги», розвінчання «культу особи» Сталіна, стали п’ятим періодом діяльності Ф. (в.) с. з., що супроводжувався частковою «лібералізацією» їх функціонування, поверненням з них до загальних фондів бібліотек книжок офіційно реабілітованих авторів – жертв «великого терору» 1930-х рр. та повоєнних ідеологічних кампаній. Нормативна база функціонування Ф. (в.) с. з. у бібліотеках визначалась новими інструкціями: «Про порядок зберігання та використання в спецфондах бібліотек Радянського Союзу літератури, обмеженої органами цензури для загального користування», «Про порядок виписки, зберігання й використання літератури капіталістичних країн» (обидві – 1959) та «Про порядок зберігання, бібліографування й видачі читачам видань обмеженого розповсюдження» (1962). Поповнення Ф. (в.) с. з. у цей час відбувалось традиційним шляхом: очищенням бібліотечних фондів від застарілої літератури та за проскрипційними списками («Список післявоєнних видань, які необхідно вилучити з бібліотек громадського користування на підставі наказів та списків Головліту СРСР та Головліту УРСР», «Зведений список книг, які підлягають вилученню з бібліотек та книготорговельної мережі», «Список осіб, всі твори яких підлягають вилученню») тощо. В ці роки до спецфондів передавались: праці Л. Берії, членів «антипартійної групи» – М. Булганіна, Д. Шепілова, В. Молотова, Г. Маленкова, Л. Кагановича та публікації минулих років про них, написані в «позитивному світлі»; видання періоду гострого радянсько-югославського політичного конфлікту та інформаційної антиюгославської війни (1948–1954), які містили негативні оцінки щодо політичного й економічного курсу Югославії та її керівництва; іноземна література і зарубіжні україномовні видання, що надходили поштою до великих бібліотек та Академії наук УРСР.

Під час шостого періоду – років поступової деградаціїї політичної та економічної систем в СРСР (брежнєвського «застою», 1964–1986 рр.), спостерігалось посилення цензури, державної протидії різним формам інакомислення в радянському суспільстві. Діяльність Ф. (в.) с. з. у цих умовах визначалась інструкціями «Про порядок зберігання та використання іноземної літератури» (1981) та «Про порядок зберігання та використання в спецфондах бібліотек вилученої літератури, виданої в СРСР» (1983). Поповнення спецфондів відбувалось, як і в попередні періоди, шляхом очищення фондів бібліотек від політично та ідеологічно небажаної літератури на основі проскрипційних списків («Список осіб, всі твори яких підлягають вилученню з бібліотек загального користування та книготорговельної мережі» та «Зведений список книг, які підлягають вилученню»). У цей час до Ф. (в.) с. з  бібліотек України потрапляли: іноземні україномовні видання діаспори та еміграції, що надходили поштою з Австралії, Великої Британії, Аргентини, Бразилії, Італії, Канади, США, ФРН, Франції; іноземні видання, в яких містилась критика радянського ладу; праці М. Грушевського, «шістдесятників»; дисидентів (представників Української Гельсінської спілки та ін.), осіб, які виїхали з СРСР на постійне місце проживання за кордон; іноземна преса (крім країн соцтабору).

Завершальний, сьомий, період існування спецфондів (1987–1990), що припав на час «перебудовчих» процесів у СРСР, тісно пов’язаний із запровадженням т. зв. політики гласності, що полягала у знятті інформаційних, ідеологічних (з окремими обмеженнями) заборон, істотному ослабленні цензури, плюралізмі думок, вільному поширенні інформації. На той час (1988 р.) лише в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна (нині – Російська державна бібліотека) у відділі спеціального зберігання налічувалось понад 300 тис. назв книжок, понад 560 тис. журналів, не менше мільйона газет. Розпочалось повернення зі спецфондів до загальних фондів бібліотек раніше заборонених видань. Упродовж 1987–1989 рр. у спецфондах залишались: відверто антирадянська література; нацистські трофейні видання; друки, спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі; порнографічні видання (загалом 462 видання).

Процедура вилучення книг із загального фонду та їх передання до Ф. (в.) с. з. упродовж десятиліть відбувалася за усталеними алгоритмами. Спершу працівник спецфонду переглядав генеральний каталог бібліотеки та вилучав з нього картки видань, що ввійшли до проскрипційних списків Головліту. Далі ці видання вилучали з полиць та за внутрішнім актом бібліотеки передавали у спецфонд. Якщо книга не входила до офіційних списків, але викликала сумніви, то її відправляли до спецфонду для наскрізного перегляду (посторінкового виявлення забороненої і шкідливої інформації в тексті) й рецензування, за підсумками яких ухвалювали рішення – повернути книгу до загального фонду чи залишити у спецфонді та вилучити всі каталожні картки на неї. Процес вилучення «шкідливої» літератури супроводжувався й помилками. Так, до Ф. (в.) с. з. потрапляли праці однофамільців осіб, які входили до списків авторів, твори яких підлягали вилученню, а також книги, текст яких містив поодинокі імена та побіжні згадки про сталінських «ворогів народу» – Л. Троцького, Г. Зінов’єва, Л. Каменєва, М. Бухаріна, «зрадників Батьківщини», дисидентів, правозахисників, членів ОУН, вояків УПА, «політично неблагонадійних осіб» та інших у позитивному чи нейтральному світлі.

До Ф. (в.) с. з. відбирали два-три примірники забороненої книги, а решту дублетів знищували або списували в макулатуру. Водночас і потрапляння книг до спецфондів не гарантувало збереженості видань, адже і в спецсховах відбувалися чистки. Вилученню підлягали: 1) випадкові дублети; 2) видання, що не відповідали профілю комплектування бібліотеки; 3) друки, що «втратили наукову цінність». Такі книги отримували статус «спецмакулатури» та знищувались. Копії актів про їх ліквідацію передавали в Головліт. Через це нині збереглись лічені примірники багатьох українських видань 20 ст., що були заборонені в СРСР (у кращому випадку – до 10–20 пр., у гіршому – одиничні).

Поряд зі «збереженням» заборонених видань, працівники Ф. (в.) с. з. виконували й завдання відстеження «політичних дефектів» книг: у тих з них, що залишались у відкритому доступі, вони видаляли чи зафарбовували тушшю портретні зображення «ворогів народу»; вирізали написані ними передмови, післямови, бібліографії, статті; так само замазували тушшю, вискрібали або заклеювали цитати з їхніх праць та прізвища. Через те, що така практика стала масовою і призводила до швидкого псування книжок, Головліт у 1951 р. був змушений видати спеціальний циркуляр, за яким працівникам Ф. (в.) с. з. бібліотек було заборонено здійснювати будь-які втручання в основний текст видання, водночас залишивши їм право повного видалення (вирізання) передмов, післямов, окремих статей або їх частин.

При союзних, республіканських, великих наукових бібліотеках  існували невеликі читальні зали у Ф. (в.) с. з. Книжки для користування в цих залах (із суворою забороною самовільно виносити їх) передавались у способи, що робили неможливим навіть випадкове потрапляння цих видань на очі звичайним читачам. Для отримання доступу до них на ім’я директора бібліотеки подавався пакет документів від організації, в якій працював або навчався читач (зазвичай це були науковці, аспіранти, інколи – працівники партійних комітетів різного рівня, студенти-дипломники, інженери, журналісти, штатні контрпропагандисти). Щоб замовити видання, читач мав знати, які конкретні джерела йому потрібні, оскільки до картотеки спецфонду доступ мали лише його фахівці.

Працівники органів державної безпеки здійснювали нагляд за діяльністю Ф. (в.) с. з., періодично перевіряючи дотримання правил зберігання та видачі літератури, а також тримали на контролі теми, над якими працювали читачі, та використовувані ними видання.

Згортання діяльності Ф. (в.) с. з. пов’язане з двома наказами Головліту СРСР, виданими 15 листопада та 3 грудня 1989 р., за якими скасовувались усі накази і списки цієї організації (крім частини 2-ї «Зведеного списку книг, всі твори яких підлягають вилученню з бібліотек загального користування та книготорговельної мережі» від 27 грудня 1988 р. за № 104). Всі дореволюційні видання підлягали переведенню до загальних фондів бібліотек. Ф. (в.) с. з.  почали ліквідовувати з 10 січня 1990 р. згідно з наказом Головліту СРСР про повернення до загальних фондів усіх видань, що були заборонені за списками Головліту; ці списки визнано такими, що втратили силу. 17 січня 1990 р. Головліт УРСР видав аналогічний наказ про повернення зі спецфондів до загальних фондів бібліотек усіх видань, що підлягали вилученню за списками і наказами Головліту УРСР. Остаточно спустілі Ф. (в.) с. з. припинили існування з 9 липня 1990 р., згідно з наказом Головного управління з охорони таємниць у пресі СРСР «Про ліквідацію відділів спеціального зберігання».

Спецфонди в радянських бібліотеках були однією з форм обмеження інтелектуальної свободи суспільства, знищення історичної пам’яті про ідейно та політично небажаних осіб і «незручні» для тогочасної влади події та суспільні явища. Тому на їх означення історики застосовують такі емоційно забарвлені терміни-поняття, як «бібліоцид», «книжковий геноцид», «книжковий ГУТАБ», «концтабір творів друку» та ін.

У незалежній Україні обмеження в доступі до певних джерел, згідно із Зводом відомостей, що становлять державну таємницю, стосуються документів із грифами «особливої важливості», «цілком таємно» або «таємно», тобто тих, що містять державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю і поширюються на користувачів деяких спеціальних бібліотек, зокрема військових, окремих науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, технічних бібліотек підприємств військово-промислового комплексу тощо. Такі обмеження, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, врегульовані Законом України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 № 3855-XII. У публічних бібліотеках обмеження у доступі до видань з причин ідеологічного, політичного характеру не допускаються.

До питань діяльності фондів спеціального зберігання в УРСР зверталися багато вчених, серед них: С. Білокінь, Т. Боряк, Л. Дубровіна, О. Каракоз, Т. Кароєва, Ю. Левченко, О. Онищенко, В. Очеретянко, О. Федотова, О. Шилюк та ін.

 

Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки / С. Білокінь // Слово і час. – 1990. – № 1. – С. 69–76.

Джимбинов С. Эпитафия спецхрану? / С. Джимбинов // Новый мир. – 1990. – № 5. – С. 243–252.

История советской политической цензуры : док. и коммент. / [отв. сост. и рук. твор. коллектива Т. М. Горяева]. – Москва : РОССПЭН, 1997. – 672 с.

Федотова О. Спецфонд Книжкової палати України: передумови створення, шляхи еволюції та характеристика з позицій сьогодення / О. Федотова // Вісн. Кн. палати. – 1999. – № 11. – С. 28–32.

Очеретянко В. І. Заґратована думка / В. І. Очеретянко ; Ін-т історії України НАН України, Голов. редкол. наук.-докум. серії кн. «Реабілітовані історією». – Київ : Рідний край, 2000. – 150 с.

Бур’ян Л. М. Бібліотека і репресії у 1930-х роках / Л. Бур’ян // Скарбниця культури : зб. ст. до 175-річчя Одес. держ. наук. б-ки ім. М. Горького. – Одеса : Негоціант, 2004. – Вип. 3. – С. 102–116.

Федотова О. Спецфонди друкованих видань як форма обмеження інтелектуальної свободи суспільства: до історії створення у 20-х рр. XX ст. / Федотова О. // Людина і політика. – 2004. – № 3. – С. 83–92.

Білокінь С. Боротьба проти історії. Спецфонди / С. Білокінь // Укр. культура. – 2009. – № 1. – С. 34–35.

Боряк Т. Історія колишнього спецфонду Державної наукової архівної бібліотеки як депозитарію бібліотечних колекцій «Празького архіву» / Т. Боряк // Бібл. вісн. – 2009. – № 2. – С. 14–19.

Дубровіна, Л. А. Бібліотечна справа в Україні в ХХ столітті / Л. А. Дубровіна, О. С. Онищенко ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2009. – 530 с.

Федотова О. О. Політична цензура друкованих видань в УСРР–УРСР (1917–1990 рр.) / Федотова О. О. ; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. – Київ : Парлам. вид-во, 2009. – 350 с.

Борисенко Н. П. Заґратовані книги, або Книжковий геноцид / Н. П. Борисенко // Бібліотека в історичному просторі трьох епох : до 125-річчя Харків. держ. наук. б-ки  ім. В. Г. Короленка : нариси.  – Харків, 2011. – С. 138–145.

Кусий Л. Відділ спецфондів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР у період перебудови (1986–1989), його реорганізація та розформування (1990–1995) / Л. Кусий // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника . – 2013. – № 5. – С. 328–353. 

Шилюк О. Цензурування бібліотечних фондів у західноукраїнських областях (1939–1991 рр.) / О. Шилюк // Наук. вісн. Чернівец. ун-ту. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – 2013. – Вип. 676–677. – С. 143–147.

Кусий Л. Історія відділу спецфондів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР : док. нарис / Леся Кусий ; [відп. ред. Л. В. Сніцарчук] ; НАН України, Львів. нац. наук. б-ка України ім. В. Стефаника. – Львів, 2015. – 200 с.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. : джерелознавче дослідж. / Сергій Білокінь ; пер. сл. І. М. Дзюби. – Вид. 2-е, випр., допов. – Київ : Пенмен, 2017. – 768 с.

Каракоз О. О. Цензура в публічних бібліотеках України 1917–1939 рр. : монографія / О. Каракоз ; М-во освіти і наукиУкраїни, Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ : Ліра-К, 2017. – 200 с.

Кароєва Т. Р. Вінницька ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва у радянській репресивній системі 1920–30-х років / Т. Р. Кароєва // Бібліотека в умовах сучасності і конструювання майбутнього : матеріали наук.-практ. конф. до 110-ї річниці заснування ВОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, 12 верес. 2017 р., м. Вінниця

Борисенко Н. Дозоване читання: історія спецфонду Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка / Н. Борисенко // Бібліотечний форум: історія, теорія і практика. – 2018. – № 2. – С. 48–54.

Дояр Л. Спецфонд Книжкової палати України (1917–1921 рр.): заборонені книгодруки з історичної галузі / Л. Дояр // Вісн. Кн. палати. – 2018. – № 7. – С. 49–52.

Зворський С. Л. Що комуністична влада намагалася приховати від народу? (із практики засекречування архівних документів за доби тоталітаризму) / С. Л. Зворський // Архіви України. – 2019. – № 3. – C. 7–17.

Левченко Ю. Книжковий спецфонд як історичне явище / Ю. Левченко // Наук. зап. Тернопіл. нац. пед. ун-ту ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – 2019. – Вип. 2. – С. 171–184.

 

———————————————

 

Бібліотека Стефаника у Львові знайомить із забороненими колись фондами / zaxid.net