Пошук статті
Кількість користувачів
Сьогодні : 12
За місяць : 820
Кількість
статей : 980
А
Б
В
Г
Д
Е
Є
Ж
З
И
І
Й
Ї
К
Л
М
Н
О
П
Р
С
Т
У
Ф
Х
Ц
Ч
Ш
Щ
Ю
Я
Національна бібліографія
Національна бібліографія

 Національна бібліографія – вид бібліографічної діяльності, що забезпечує підготовку універсальної бібліографічної інформації про національну друковану продукцію, а також про екстеріорику і використання відповідних бібліографічних ресурсів у суспільстві.

Термін «національна бібліографія» внаслідок багатозначності та різних підходів до його тлумачення має давню історію. Вперше він зустрічається у другій половині 18 ст. у працях Ґ. Дебюра (Франція, 1763–1782) і М. Деніса (Австрія, 1774), які використовували його стосовно бібліографічних праць – списків творів латинських та грецьких авторів, біобібліографічних словників, покажчиків творів авторів, об’єднаних за ознакою віросповідання, тощо.

 У 19 ст. термін набув більшого поширення в різних країнах завдяки працям Ж. Ш. Брюне (Франція, 1810), Р. Гуілда (США, 1858), Ю. Петцхольда (Німеччина, 1866), А. Стейна (Франція, 1897) та ін. Одну з перших спроб визначення терміну, наближену до його сучасного розуміння, зробив Ф. Кемпбелл (Велика Британія, 1896). Вагомий внесок у теоретичне обґрунтування цього поняття належить також Ш.-В. Ланглуа (Франція, 1901) та Г. Шнейдеру (Німеччина, 1923).

У 20 ст. визначенню терміна «національна бібліографія» приділяли велику увагу науковці багатьох країн: у першій половині століття – Г. Б. Ван Хозен, Ф. К. Волтер (США), Й. Форстіус, Г. Улендаль (Німеччина), Дж. Фумагаллі (Італія), Є. І. Шамурін (СРСР) та ін.; у другій половині – Р. Педді, Е. Коултер, Р. Бурн, М. Лайн (Велика Британія), М. Бодіке, Л.-Н. Мальклес (Франція), І. В. Гудовщикова, К. Р. Симон (СРСР), В. Тоток, Р. Вейтцель (ФРН), Т. Боров (Болгарія), К. Ларсен (Данія), Г. Вєцковська, Г. Пліщинська, М. Дембовська (Польща) та ін. Найвдалішими вважаються визначення, авторами яких є Х. Коновер та Л. Р. Ліндер із США. У 21 ст. роботу над зазначеною проблемою продовжують Б. Белл (США), М. Мадсен, І. Перент (Данія) та ін.

У деяких країнах замість терміна «національна бібліографія» набули поширення інші терміни, що зумовлено регіональними історичними і соціокультурними особливостями створення і розвитку Н. б. Зокрема, в СРСР застосовували термін «державна бібліографія», що було спричинено певними політичними й ідеологічними чинниками.

Співвідношення цих двох понять стало предметом багаторічних фахових дискусій. З кінця 1990-х рр. термін «державна бібліографія» на пострадянському просторі зник із фахової лексики, літератури та нормативно-правових документів, натомість повсюдно утвердився термін «національна бібліографія».

Визначальними принципами Н. б. є:

–  територіальний, згідно з яким у Н. б. відображають усі документи, видані на території держави; цей принцип використовують у більшості країн;

–  мовний, відповідно до якого беруть до уваги всі документи, надруковані державною мовою країни, незалежно від місця їх видання (в деяких країнах державними є дві та більше мов);

–  комплексний (предметно-етнічний), згідно з яким фіксують усі документи, видані на території країни, і екстеріорику.

Н. б. виконує такі основні функції: ідентифікаційну, пошукову, обліково-реєстраційну, статистичну, інформаційно-комунікаційну, культурно-історичну, меморіальну, довідкову, контрольну, документальну, моделювальну, рекламну, оцінювальну тощо.

За хронологічною ознакою об’єктів обліку виокремлюють такі види Н. б.:

поточну (ПНБ), яка забезпечує підготовку, поширення та використання максимально повної універсальної та оперативної бібліографічної інформації про нові документи, видані на території країни;

–   ретроспективну (РНБ), завданням якої є підготовка, поширення та використання універсальної бібліографічної інформації, що максимально повно відображає документи країни / нації, видані впродовж певного тривалого хронологічного періоду в минулому, найчастіше у формі національного бібліографічного репертуару;

–    перспективну, яка забезпечує підготовку, поширення та використання універсальної бібліографічної інформації про документи, заплановані до видання на території країни.

ПНБ і РНБ протягом тривалого часу розвивалися порівняно незалежно одна від одної.

Історично першими з’явилися ретроспективні покажчики Н  б. Їхня поява була спричинена кардинальними соціально-політичними змінами в Європі в 16 ст. Основними чинниками, що сприяли виникненню РНБ, стали: утворення і зміцнення національних держав; формування (становлення) націй і мов; формування національної самосвідомості, характерної для епохи Ренесансу, і зумовлені цим нагальні потреби в узагальненні вітчизняної історії, виявленні та фіксації національних досягнень у всіх сферах суспільного життя; прогрес науки і культури. Зокрема, винайдення й інтенсивний розвиток книгодрукування, активізація книжкової торгівлі, її потреби в бібліографічній інформації вимагали систематичного обліку друкованої продукції, інформування про неї. Розвиток книгодрукування живими народними мовами та поступове витіснення латини, яка домінувала в органах влади і науці, її секуляризація також були чинниками зростання інтересу до РНБ.

Перші РНБ з’явились у 16 ст. у Великій Британії. Це біобібліографічні праці Дж. Леленда-мол. (1545), Дж. Бейла (1548) і Е. Маунселла (1595). Пізніше – в Італії (А. Ф. Доні, 1550–1551), Франції (Делакруа дю Мен, 1584, та дю Вердьє, 1585), Польщі (Ш. Старовольський, 1627). У цих та інших працях уперше ознака національної приналежності автора була застосована як пріоритетний критерій у відборі документів.

У другій половині 17-го – 18 ст. РНБ започатковано в Данії (А. Бартолін, 1666, Е. Ворм, 1771–1784), Швеції (Й. Г. Шеффер, 1680, А. А. фон Стьєрнман, 1731), Іспанії (Н. Антоніо, 1672, 1696), Нідерландах (А. Парс, 1701), Португалії (Д. Б. Машаду, 1741–1759), Чехії (Б. Бальбін, 1777).

Теоретичні і методичні засади покажчиків РНБ мають у кожному окремому випадку своє індивідуальне обґрунтування (іноді – за аналогією), що пояснюється особливостями політичного та культурного розвитку тієї чи іншої країни. Зокрема, у країнах, де Н. б. розвивалася в умовах жорсткого національного гноблення, переслідування національної культури, мови і літератури, саме патріотичні почуття стали основним стимулом прагнень прогресивних діячів до укладання ретроспективних покажчиків Н. б., що демонструють внесок нації у розвиток світової науки і культури. Ці тенденції визначили розвиток як РНБ, так і Н. б. загалом, в національній бібліографії України, Чехії, Польщі, Болгарії, Греції, Сербії, Словаччині, Хорватії та інших країнах.

Об’єктом обліку РНБ у 16–19 ст. була друкована книга. Хоча трапляються випадки бібліографування й інших видів документів: нот («Бібліотека флорентійця Доні» А. Ф. Доні, Італія, 1550–1551), офіційних видань (Швеція, 1681, 1754), дисертацій (Швеція, 1765) тощо. Однак тенденція розширення об’єктів РНБ розвивалася повільними темпами. У тих небагатьох країнах, де такий облік застосовували, характерним було комплексне відображення різних видів документів у межах одного ретроспективного бібліографічного посібника. Для більшості покажчиків РНБ у зазначений період характерним було одноосібне авторство. Їх упорядниками переважно були видатні прогресивні представники національної культури і просвіти.

У 20 ст. в умовах суттєвого зростання обсягів друкованої продукції укладання фундаментальних покажчиків РНБ стало можливим завдяки об'єднанню зусиль і кооперації великих (національних, державних, наукових) бібліотек і бібліографічних установ певної країни.

У 19 ст. і до середини 20 ст. РНБ розвивалась у різних державах нерівномірно. Наприкінці 19 ст. у багатьох із них спостерігалося поступове зниження інтересу до РНБ, натомість зусилля зосередили на ПНБ.

Перші практичні спроби в царині ПНБ датуються другою половиною 17-го – 18 ст. Її прообразом стали «підсумовувальні» (за визначенням К. Симона) бібліографічні праці книготорговельного характеру, які вийшли у небагатьох, найпередовіших у культурному сенсі, країнах Західної Європи: у Франції – «Паризька бібліографія» (1645–1651) і «Загальна Галльська бібліографія» (1646) Л. Жакоба де Сен-Шарля, «Типографський і бібліографічний журнал» (1798–1810), «Бібліографія Французької імперії» (1811–1814), «Бібліографія Франції» (1814–1990); у Великій Британії – анонімні покажчики «Каталог більшої частини книг, які перебувають в Англії у продажу...» (1650–1660), покажчики Р. Клевелла (1668–1711), «каталоги Бентів» (В. та Р. Бенти, 1766–1814); у Нідерландах – покажчики Й. ван Абкоуде (1743–1756), Р. Арренберга (1763–1788); у Німеччині – «Загальний книжковий словник» В. Хейнзіуса (1793–1894), «Піврічний каталог книг, географічних карт…» Й. Хінріхса (1798–1915), «Повний книжковий словник» К. Г. Кайзера (1834–1911). Ці покажчики вміщували бібліографічну інформацію про видавничу продукцію декількох попередніх десятиліть і фактично були ретроспективними. Однак, після досягнення поточної дати обліку, вони стали виконувати функції ПНБ. Така форма була найкраще пристосована до умов книговидавничої і книжкової справи тогочасного періоду, зокрема, порівняно невеликого обсягу видавничої продукції та повільного книгообігу.

У 19 ст. збільшення обсягів книговидання і зростання потреби в оперативному інформуванні про нову літературу зумовили появу систематичного поточного бібліографічного обліку. Перший такий стабільний покажчик ПНБ щотижневої періодичності створили у Франції в 1811 р. з метою цензурного контролю за діяльністю друкарів і книготорговців відповідно до Амстердамського декрету Наполеона І (14 жовтня 1811  р.).

У 19 ст. ПНБ започатковано в більшості європейських країн: Швеції (1829), Нідерландах (1833), Німеччині (1834), Італії (1835), Росії і Великій Британії (1837), Данії (1843), Швейцарії (1871), Бельгії (1875), Польщі і Угорщині (1878), Болгарії (1897); на Американському континенті – у США (1872).

З активним поширенням ПНБ поступово змінилось її цільове призначення. Перші дві третини 19 ст. цілями ПНБ переважно були сприяння книговиданню і задоволення потреб книжкової торгівлі. Тому органами, які її створювали, стали переважно потужні книговидавничі та книготорговельні об'єднання, іноді окремі фірми. Спроби використання Н. б. в інтересах цензурної політики в деяких країнах (наприклад у Франції, Австрії) мали короткотерміновий характер.

Починаючи з останньої третини 19 ст. стрімке зростання обсягів видавничої продукції і відповідно надходжень до бібліотек призвели до зміни цільового призначення ПНБ та її організаційних засад. Хоча цей вид Н. б. не втратив своєї орієнтованості на сприяння книготоргівлі (в деяких країнах – до середини 20 ст.), національні бібліотеки, які в цей час активізували бібліографічну діяльність загалом, поступово взяли на себе і функції укладання ПНБ.

У другій половині 19 ст. у деяких країнах з'явились і поточні бібліографічні покажчики, створені за ініціативою вчених, бібліотекарів, бібліофілів та відповідних громадських організацій (товариств) з метою обліку та збереження національної друкованої продукції безвідносно до її реалізації через книжкову торгівлю та відсутності власної державності (Болгарія, Польща, Словаччина, Словенія). Кількість таких видань ПНБ (на відміну від РНБ) у порівнянні з книготорговельними покажчиками виявилась невеликою. ПНБ була переважно продуктом колективної діяльності установ. Це сприяло тому, що вона розвивалась ширше, систематичніше і на більш глибоких наукових засадах, ніж РНБ.

Прямим наслідком нових установок і змін цільового призначення стало поступове розширення об'єктів обліку ПНБ. Спочатку цим об'єктом була тільки т. зв. товарна продукція, переважно книги у продажу. Починаючи з 19 ст. дедалі частіше об’єктом ПНБ ставав й інший асортимент творів друку, що не становили інтересу для книготорговельної мережі, наприклад, дисертації, офіційні, аркушеві, вузьковідомчі видання, статті в наукових журналах тощо.

Поступово перед Н. б. виникали щоразу ширші завдання обліку всієї друкованої продукції тієї чи іншої країни за певний проміжок часу.

У 20 ст. за Н. б. було остаточно закріплено значення найважливішого виду бібліографії. До середини століття в більшості країн Європи й Америки було укладено достатньо повні фундаментальні РНБ і створено органи, що займались ПНБ. Однак багато з них мали характерний суттєвий недолік: бібліографічні покажчики не становили єдину систему внаслідок неузгодженості роботи з їх підготовки і видання, відсутності плановості та координації цієї діяльності, а також через розрізненість зусиль окремих бібліографів чи різних організацій і установ.

Інтенсивний розвиток Н. б. у 19–20 ст. сприяв появі Н. б. другого ступеня, або метабібліографії.

У першій половині 20 ст. первістками цього виду Н. б. стали праці Р. Педді (Велика Британія, 1912), Ю. Форстіуса (Німеччина, 1930), О. Пінто (Італія, 1930–1931), Л. Хейла (США, 1933), дещо пізніше – Х. Коновер (США, 1955).

У другій половині 20 ст. укладання ґрунтовних метабібліографічних покажчиків стало можливим завдяки підтримці ЮНЕСКО й ІФЛА. Впродовж 1955–1983 рр. у серії «Довідкові посібники ЮНЕСКО» (UNESCO bibliographical handbooks), пізніше перейменованій у «Документація, бібліотеки та архіви: бібліографічні покажчики та довідники» (Documentation, libraries and archives: bibliographies and reference works), вийшло 10 випусків покажчиків «Бібліографічні служби світу» (Les services bibliographiques dans le monde), виданих, відповідно, французькою і англійською мовами та укладених Л.-Н. Мальклес, Р. Л. Коллісоном, П. Авісеном, М. Бодіке. У 1980-х рр. Бібліографічна секція ІФЛА підготувала фундаментальні бібліографічні довідники, які вміщували інформацію про видання РНБ різних країн світу.

Розроблення теоретичних проблем розвитку Н. б. вийшло на міжнародний рівень наприкінці 19 ст. Зокрема, Н. б. приділяли увагу у створеному в 1895 р. Міжнародному бібліографічному інституті (МБІ). Його засновники П. Отле і А. Лафонтен розглядали ПНБ як одне із джерел отримання відомостей про нові видання різних країн для підготовки Універсального бібліографічного репертуару; наголошували на необхідності дотримання таких вимог до Н. б., як повнота, точність, оперативність (1895). На другій Міжнародній бібліографічній конференції МБІ (1897) ішлося про доцільність створення національних бібліографічних інституцій, однією з основних функцій яких мала бути організація Н. б. У резолюціях Міжнародного бібліографічного конгресу (1900), проведеного МБІ, вказано на важливість запровадження і використання системи обов’язкового примірника як основи функціонування Н. б.

Загалом наприкінці 19-го – на початку 20 ст. теоретичні питання Н. б. розроблялися недостатньо, увагу зосереджували переважно на практичних аспектах, бракувало одностайності в питаннях охоплення видавничого репертуару, його опису, структури, періодичності, кумуляції видань Н. б. тощо. Більшість ресурсів Н. б. створювали з опертям на національні традиції бібліографічної практики, сформовані впродовж багатьох століть.

Початок систематичних інтенсивних науково-практичних досліджень Н. б. у більшості країн світу припав на кінець 1940-х – початок 1950-х рр., адже швидкий розвиток міжнародного бібліографічного співробітництва після Другої світової війни вимагав вироблення єдиних підходів до Н. б. у кожній державі.

Вагомим внеском у теорію і практику Н. б. стали рекомендації міжнародних конференцій, організованих у другій половині 20 ст. ЮНЕСКО у співпраці з ІФЛА

Міжнародна конференція з поліпшення бібліографічних служб (Париж, 1950) визнала пріоритетним територіальний принцип організації Н. б., оскільки він: має надійне підґрунтя у передбаченому законом обов’язковому примірнику документів; уможливлює повноцінну статистику друку; створює базу для розвитку інших видів бібліографії, забезпечуючи первинність бібліографічного обліку національної друкованої продукції. Конференція рекомендувала оптимальну модель організаційної структури Н. б. як систему бібліографічних посібників, що відображає фактично всі види друкованої продукції та аудіовізуальні матеріали. Рекомендації стосувались і рівнів каталогізації в Н. б., особливостей видання покажчиків Н. б., питань обов'язкового примірника документів і умов його зберігання у національній бібліотеці; ідеї створення національних бібліографічних агентств.

У 1960–1970-х рр. відбулася інституалізація Н. б. на всіх континентах; запроваджувалась автоматизація процесів її підготовки і використання (вперше – у ФРН, 1966).

Починаючи з 1970-х рр. провідним осередком досліджень Н. б., результати яких суттєво вплинули на її розвиток в усьому світі, поступово стала ІФЛА. У 1972 р. ця організація започаткувала одну з основних своїх програм – «Універсальний бібліографічний облік» (УБО; Universal Bibliographic ControlUBC), яку в 1987 р. перейменували на «Універсальний бібліографічний облік та міжнародна програма MARC» (Universal Bibliographic Control and International MARC ProgrammeUBCIM). У ній Н. б. було розглянуто як базу, що забезпечує можливість міжнародного обміну і багаторазового використання бібліографічних даних про національний друк у прийнятій міжнародною практикою формі. Використання ПНБ як бази УБО сприяло уніфікації методів бібліографування, зокрема, стандартизації бібліографічних записів і створенню міжнародного комунікативного формату UNIMARC.

Важливою віхою в розвитку Н. б. став Міжнародний конгрес з національної бібліографії, організований ЮНЕСКО й ІФЛА в 1977 р. у Парижі. Його рекомендації стосувалися широкого кола питань організації і використання Н. б.: принципів відбору документів; законодавства про обов'язковий примірник; об’єктів і методів бібліографування; рівнів каталогізації; основ процедури бібліографічної реєстрації; форми, структури та оформлення видань ПНБ (як друкованих, так і в інших форматах) тощо.

На основі поглибленого вивчення практики організації Н. б. у багатьох країнах у рекомендаціях конгресу сутність Н. б. визначено як «сукупність офіційних повних бібліографічних записів про національні видання, що видається регулярно в друкованій формі (і/або в іншій матеріальній формі, зокрема, у вигляді карток для каталогів, машинозчитуваних записів) з мінімально можливою затримкою».

Було підтверджено пріоритет територіального принципу обліку документів у ПНБ. Країнам, які послуговувались у своїй політиці іншими принципами, запропоновано документи, що виходять за межами їх територій, тобто екстеріорику, бібліографувати окремо від масиву вітчизняної продукції. Це давало змогу запобігти дублюванню бібліографічної інформації, як було зазначено у програмі УБО, водночас екстеріорика визнається складовою Н. б.

На конгресі 1977 р. уперше конкретно і чітко визначено функції національних бібліографічних агентств (НБА) як установ, відповідальних за організацію і стабільне функціонування Н. б. Також акценти організаційних засад Н. б. змістилися від подальшого розроблення оптимальної моделі її видань до встановлення мінімуму видів національної друкованої продукції, які потрібно реєструвати – книг, перших номерів серіальних видань (і зміни їхніх назв), офіційних видань. Зазначалося, що інші види видань слід ураховувати з огляду на фінансові можливості НБА з оптимальною для задоволення потреб користувачів Н. б. періодичністю. На конгресі вперше заявлено про необхідність забезпечення основної базової процедури офіційної реєстрації видань країни, що охоплює авторитетний контроль імен індивідуальних авторів і назв організацій. У документах форуму зафіксовано і нове визначення поняття Н. б., квінтесенцією якого є бібліографічний запис; рекомендовано провадити реєстрацію документів відповідно до міжнародних правил каталогізації та класифікації, використовувати комунікативні формати бібліографічних записів, сумісні з міжнародними.

Також уперше на міжнародному рівні було запропоновано для впровадження програму «Каталогізація у виданні» (Cataloguing in Publication, CIP), яка передбачала створення бібліографічних записів на основі відомостей, отриманих НБА від видавців ще до виходу творів друку, і яка мала стати одним із ефективних шляхів удосконалення оперативності видання ПНБ. У разі впровадження CIP Н. б. могла виконувати функцію перспективного бібліографічного інформування. CIP, що веде свій початок від 1971 р., відколи Бібліотека Конгресу США започаткувала проєкт з метою надання допомоги бібліотекам у скороченні вартості каталогізації і прискоренні термінів бібліографічного опрацювання нових надходжень, є одним із ефективних шляхів удосконалення оперативності видання ПНБ. Проте програма CIP може бути успішною лише за умови тісної співпраці між видавцями та національним бібліографічним агентством НБА.

Рекомендації конгресу підтвердили статус Н. б. як основи міжнародного обміну бібліографічною інформацією та реалізації основних завдань УБО. В них складовою національного бібліографічного обліку визначено РНБ. Вперше в міжнародному масштабі важливість створення кожною країною власної РНБ стали розглядати не тільки з позицій культурно-історичного значення, а й як засіб ідентифікації видавничої продукції країни з метою виконання завдань УБО щодо забезпечення обміну бібліографічною інформацією. Також було рекомендовано здійснювати реєстрацію документів відповідно до міжнародних правил каталогізації та класифікації, використовувати комунікативні формати бібліографічних записів, сумісні з міжнародними.

Паризький конгрес 1977 р. суттєво вплинув на подальший розвиток Н. б. у різних країнах упродовж наступних років, а впровадження його рекомендацій значно поліпшило якість обміну бібліографічною інформацією між бібліотеками.

Кардинальні зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, які відбувалися, починаючи з 1980-х рр., призвели до суттєвих змін у Н. б. З огляду на це, Міжнародна конференція національних бібліографічних служб (ICNBS, Копенгаген, 1998), організована ІФЛА, запропонувала 23 нові рекомендації з удосконалення Н. б. й оптимізації діяльності НБА. Національний бібліографічний облік у рекомендаціях розглянуто як основу для подальшого розвитку і підтримки концепції UBCIM – довгострокової програми розвитку всесвітньої системи обліку та обміну бібліографічною інформацією.

Рекомендації 1998 р. мають більш узагальнений характер, ніж рекомендації попередніх років: у них введено поняття «поточна національна продукція», яке охоплює всі види документів, видані у країні, незалежно від їхньої форми та носія; визначено, що всі новітні види документів повинні мати той самий статус, що й традиційні, та відображатись у Н. б.

На сучасному етапі організація Н. б. базується на основі комплексу міжнародних і національних стандартів, правил, вимог і рекомендацій, які стосуються як її змісту, так і форм.

Світова практика діяльності у сфері Н. б. передбачає використання коштів державного бюджету. Фінансування зазвичай здійснюють за статтями витрат на потреби культури, освіти або науки. У більшості країн установи, відповідальні за підготовку Н. б., адміністративно підпорядковані міністерствам і відомствам саме цих галузей.

Для ПНБ залишається пріоритетним територіальний принцип відбору документів – як такий, що забезпечує первинність і надійність бібліографічного обліку.

Підготовка ПНБ переважно спирається на закон про обов’язковий примірник документів, який дає змогу охопити всю друковану продукцію в країні, вести повноцінний облік національного друку і забезпечити хронологічну впорядкованість національного бібліографічного обліку.

Важливою вимогою є відповідність закону актуальним викликам: необхідності максимально охопити різні види документних джерел (у т. ч. найсучасніших), передбачити наявність контрольних заходів щодо дотримання закону і забезпечити їх виконання тощо.

Закон є бажаною, але необов’язковою умовою повноцінного функціонування Н. б. на належному рівні. За відсутності закону взагалі або за умов його невисокої ефективності опосередковано функції закону про обов’язковий примірник документів щодо завдань ПНБ можуть виконувати інші законодавчі та нормативно-правові акти (зокрема, закони про інтелектуальну власність і охорону авторських прав, наприклад у США; угоди з видавцями, фірмами-виробниками та іншими суб’єктами видавничої справи, згідно з якими вони беруть на себе обов’язки, часто – добровільно, щодо надання примірників своєї продукції для потреб ПНБ, приміром у Нідерландах, Швейцарії).

Ефективне виконання закону про обов’язковий примірник забезпечує дотримання таких ключових вимог до Н. б., як універсальність, повнота, оперативність.

Відповідальність за формування політики Н. б., її організацію, функціонування і управління нею покладається на НБА. ІФЛА визначила його обов'язки у низці документів, створених за підсумками міжнародних заходів у Парижі (1977) і Копенгагені (1998).

У більшості країн функції НБА виконують національні бібліотеки. Проте в деяких країнах (Білорусь, Данія, Південно-Африканська Республіка, Уганда, Україна та ін.) історично склалися інші установи – книжкові палати, бібліографічні інститути, інститути книги, академії наук, приватні фірми. У підготовці Н. б. НБА може співпрацювати з іншими організаціями (здебільшого відповідальними за облік різних видів документів), однак основні обов’язки з координації бібліографічної діяльності та впровадження стандартів закріплено за агентством.

Ключовими завданнями НБА є вибір, обґрунтування і оприлюднення принципів відбору матеріалів у Н. б. Ці принципи залежать від багатьох юридичних, фінансових та організаційно-практичних чинників: вимог законодавства, належного фінансування, стану і можливостей матеріально-технічної бази НБА (технічні можливості інфраструктури, потужності сховищ тощо), потреб користувачів Н. б. тощо. Формальні й якісні критерії відбору визначають з урахуванням різних ознак документів (спосіб репродукування, наклад, обсяг, ціна видання та її співвідношення з вартістю каталогізації, зберігання, обслуговування і збереження, цінність змісту документа тощо).

Більшість країн дотримуються вичерпної повноти охоплення продукції національного друку в межах Н. б., незалежно від матеріальної форми, змісту і якості документів. Водночас вичерпність обліку не є абсолютною метою Н. б. Метою є відображення всього видового спектра документів, який демонструє сучасний рівень розвитку інформаційних джерел, забезпечуючи репрезентативність бібліографічного обліку національного документного потоку.

Найактуальнішими проблемами Н. б. кінця 20-го – початку 21 ст. є визначення кола різноманітних за своєю природою електронних ресурсів, які слід реєструвати в ПНБ в обов'язковому порядку, і вироблення адекватної та ефективної методики їх каталогізації.

Завданням НБА є визначення кола потенційних споживачів Н. б., вивчення їхніх потреб, що є підґрунтям для формування оптимальної політики управління бібліографічною інформацією, вирішення організаційних питань (наприклад, щодо розроблення бізнес-моделей Н. б., побудови систем пошуку в електронних Н. б. тощо). Традиційними групами користувачів Н. б. є бібліотеки, видавнича індустрія, книжкова торгівля, кінцеві користувачі (науковці, журналісти, літературні агенти та ін.). В останні десятиліття до цього кола додалися представники системи управління інтелектуальними правами, державних органів, розробників програмного забезпечення т  ін.

НБА є відповідальним за вичерпність і надійність бібліографічних даних у Н. б.: створення (або координацію) повних бібліографічних записів на документи, видані у країні; розроблення, прийняття і введення в дію національних стандартів, уніфікованої методики та принципів каталогізації, гармонізованих з міжнародними, наприклад, стандартами бібліографічного опису (ISBD); запровадження ідентифікаційних систем (таких, як ISBN та ISSN), класифікаційних систем (УДК, ДКД), комунікативних форматів, що дають змогу здійснювати міжнародний обмін бібліографічною інформацією, впроваджувати національні та міжнародні стандарти і принципи конвертації шрифтів, авторитетного контролю, метаданих та ідентифікаційних найменувань цифрових об'єктів тощо.

Починаючи з другої половини 20 ст. у розвитку Н. б. характерним є диференційований підхід до бібліографічного обліку документів: залежно від носія інформації, її знакової природи, періодичності випуску, структури і виду документа, а також форми представлення інформації. Облік в одному виданні різних видів документів здійснюють тільки у країнах з невеликим обсягом видавничої продукції та з економічних причин.

Більшість держав уже запровадили електронні формати Н. б. Сутність вимог щодо структури та оформлення ПНБ не змінилася: наводять ідентифікаційні дані покажчика ПНБ; бібліографічні записи розташовують так, щоби точки доступу задовольняли потреби різних категорій користувачів (у т. ч. з особливими потребами), форми ПНБ визначають відповідно до міжнародних стандартів; одна із форм повинна відповідати вимогам архівного збереження Н. б.

Обов’язковими складовими покажчика ПНБ є вступна частина; обґрунтування способу організації матеріалу; відомості про використовувану схему класифікації і системи транслітерації; інформація щодо ціни, місця і дати видання, авторських прав; допоміжні покажчики.

ПНБ видають регулярно, з певною періодичністю – не рідше одного разу на рік. Періодичність зумовлена обсягом видавничої продукції країни. Оперативність обліку досягають шляхом максимального скорочення інформаційного інтервалу, який повинен становити не більше року між часом видання документа і часом його відображення у ПНБ.

Теоретичні й організаційні засади РНБ не можуть бути так жорстко уніфіковані, як засади ПНБ. РНБ вимагає гнучкого підходу з урахуванням політичних і територіальних змін, які відбувалися в історії різних країн. Міжнародні правила і рекомендації щодо підготовки РНБ нечисленні. У 1981–1985 рр. Бібліографічна секція ІФЛА реалізувала проєкт, результатом якого стало обґрунтування принципів обліку РНБ, упорядкування відповідної термінології та визначення принципів укладання бібліографічних покажчиків.

На відміну від ПНБ, РНБ не спирається на законодавчі акти, подібні до закону про обов’язковий примірник документів.

РНБ з максимальною повнотою відображає бібліографічну інформацію про видання, випущені на сучасній території країни, і таким чином співвідноситься з пріоритетом територіального принципу ПНБ.

Нижню хронологічну межу РНБ датують роком видання першої друкованої книги на сучасній території країни; верхню – роком започаткування ПНБ, за умови наявності її кумуляції, за відсутності такої – до поточного моменту.

Найпоширенішими способами підготовки видань РНБ є укладання покажчиків у процесі ретроспективного бібліографування та кумуляція покажчиків ПНБ, яку реалізують на основі двох методик: поточної (або послідовної) чи диференційованої (або сумарної). Таким чином, РНБ може мати два рівні: власне ретроспективний і кумулятивний (як сумарність поточних бібліографічних покажчиків).

РНБ у більшості країн створюють національні бібліотеки, у т. ч. в тих випадках, коли національна бібліотека не виконує функцій НБА. Сучасне завдання багатьох національних бібліотек – ретроконверсія РНБ.

РНБ у різних країнах існує здебільшого у формі бібліографічних покажчиків різноманітних видів і жанрів та баз даних (біобібліографічні словники, бібліографічні репертуари, бібліографічні каталоги за певні хронологічні періоди, зведені каталоги, що відображають фонди найбільших у державі бібліотек або фондосховищ документів, кумулятивні бібліографічні посібники тощо).

Для позначення покажчиків РНБ часто використовують термін «репертуар», який зазвичай передбачає досить широкі хронологічні межі. Цей термін був використаний П. Отле і А. Лафонтеном у назві першої міжнародної бібліографічної програми «Універсальний бібліографічний репертуар», ініційованої МБІ. Метою програми стала підготовка каталогу всіх випущених в Європі видань з моменту виникнення друкарства. Впродовж двох наступних десятиліть за аналогією з МБІ в різних країнах почали створювати національні бібліографічні інститути, що мали на меті формування бібліографічного репертуару, але вже на національному рівні.

Нові умови зовнішнього середовища, в якому існує Н. б. сьогодні, потребують постійного перегляду організаційних, теоретичних і особливо технологічних аспектів створення Н. б., форм і методів обміну бібліографічними записами в міжнародному масштабі.

Н. б. є важливим практичним інструментом інформаційної та бібліотечно-бібліографічної діяльності, зокрема, цінним інформаційним ресурсом для комплектування бібліотек і аналогічних установ, каталогізації документів, верифікації авторства документів та історії публікацій. Її використовують як надійне джерело для статистики національного друку та необхідну базу для розвитку інших видів бібліографії як у межах країни, так і під час реалізації бібліографічних проєктів міжнародного масштабу.

Н. б. має суттєве історико-культурне та наукове значення, відображаючи бібліографічними засобами розвиток країни в усіх сферах суспільного, соціально-політичного, економічного, наукового і культурного життя, інтелектуальну еволюцію нації, демонструючи її внесок в історію світової цивілізації та здобутки, реалізовані у документній формі. Н. б. розглядають і як гаранта збереження інформації про культурну та інтелектуальну спадщину країни для сучасних і майбутніх поколінь та як ефективний і достовірний засіб інформування світової громадськості про її інтелектуальні досягнення, реалізовані у документній формі.

 

Джерела

 

Гудовщикова И. В. О понятии «национальная библиография» / И. В. Гудовщикова // Совет. библиогр. – 1959. – Вып. 5. – С. 78–83.

Гудовщикова И. В. Общая иностранная библиография : учеб. для библ. фак. ин-тов культуры и пед. вузов / И. В. Гудовщикова, К. В. Лютова. – Москва : Книга, 1978. – 223 с.

Рябова С. В. Эволюция объекта учета в национальной библиографии (опыт исторического анализа) / С. В. Рябова // Библиотековедение и библиогр. за рубежом. – Москва, 1983. – Вып. 92. – С. 18–31.

Гудовщикова И. В. Функции национальной библиографии и функциональная структура библиографии / И. В. Гудовщикова // Проблемы национальной библиографии : сб. науч. тр. / БАН СССР ; [отв. ред. И. В. Гудовщикова, К. В. Лютова]. – Ленинград, 1990. – С. 3–27.

Голобуцький П. «Державна» та «національна» бібліографія: визначення понять / П. Голобуцький, Е. Жлудько // Національна бібліографія: стан і тенденції розвитку : матеріали міжвідом. наук. конф., 13–14 квіт. 1994, м. Київ / М-во культури України, Нац. парлам. б-ка України ; [відп. ред. В. О. Кононенко]. – Київ, 1995. – С. 33–37.

Голобуцький П. В. Проблеми створення сучасної моделі національної бібліографії / П. В. Голобуцький // Рукописна і книжкова спадщина. – Київ, 1996. – Вип. 3. – С. 22–31.

Загуменна В. Сучасні проблеми теорії національної бібліографії / В. Загуменна // Вісн. Кн. палати. – 1996. – № 5. – С. 7–8.

Прокопенко Л. Стан національних бібліографій світу на межі тисячоліть / Л. Прокопенко // Вісн. Кн. палати. – 2003. – № 9. – С. 16–21.

Симон К. Р. История иностранной библиографии / К. Р. Симон ; под ред. С. А. Фейгиной. – 2-е изд., испр. – Москва, 2010. – 736 с.

General report of the Conference on the Improvement of Bibliographic Services, UNESCO House, Paris, 7–10 November, 1950. – Paris : [UNESCO], 1950. – 16 р.

Current national bibliographies / comp. by H. F. Conover ; The Library of Congress. – Washington : U.S. Government Printing Office, 1955. – VI, 132 p.

Linder L. H. The rise of current complete national bibliography / L. H. Linder. – New York : Scarecrow Press, 1959. – YII, 290 p.

Linder L. H. National bibliography / L. H. Linder // Essays on Bibliography / ed. V. J. Brenni. – Metuchen, N. Y. Scarecrow Press, 1975. – P. 216–229.

The International Congress on National Bibliographies, Paris, 12–15 Sept., 1977: Report and Recommendations // IFLA Journal. – 1978. – Vol. 4, N 1. – P. 10–16.

Guidelines for the National Bibliographic Agency and the National Bibliography / prep. by the IFLA International Office for UBC, UNESCO. – Paris : UNESCO, 1979. – 70 p. – (PGI.79/WS/18).

Beaudiquez M. Retrospective national bibliographies in the context of Universal Bibliographic Control / М. Beaudiquez // IFLA Journal. – 1983. – Vol. 9, N 4. – P. 309–316.

Inventaire général des bibliographies nationales rétrospectives = Retrospective national bibliographies : an international directory / ed. by M. Beaudiquez. – Munchen ; Paris : Saur, 1986. – 189 p. – (IFLA publications ; Vol. 35).

Beaudiquez М. National bibliography as witness of national memory / М. Beaudiquez // IFLA Journal. – 1992. – Vol. 18, N 2. – P. 119–123.

Jacobsen G. Coverage: what types of documents should the national bibliography include / G. Jacobsen // Proceedings of the International Conference on National Bibliographic Services, Copenhagen, 25–27 November 1998.

The Final Recommendations of the International Conference on National Bibliographic Services. Copenhagen, 25–27 Nov., 1998 // IFLA Journal. – 1999. – Vol. 25, N 2. – P. 119–121.

Madsen M. The national bibliography in the future: new recommendations / M. Madsen // Alexandria. – 2000. – Vol. 12, N 1. – P. 45–50.

Beaudiquez M. What will be the usefulness of national bibliographies in the future? / М. Beaudiquez // IFLA Journal. – 2002. – Vol. 28, N 1. – P. 28–30.

Parent I. The importance of national bibliographies in the digital age / I. Parent // International Cataloguing and Bibliographic Control. – 2008. – Vol. 37, N 1. – P. 9–12.

National bibliographies in the digital age : guidance and new directions / IFLA Working Group on Guidelines for National Bibliographies ; ed. Maja Žumer. – Berlin, New York : K. G. Saur, 2009. – 140 p. : ill. – (IFLA Series on Bibliographic Control ; vol. 39).

Common practices for national bibliographies in the digital age (2022) / edited by  Rebecca L. Lubas, Mathilde Koskas ; IFLA Bibliography Section Standing Committee

 

Прокопенко Лілія Сергіївна
Статтю створено : 22.03.2023
Останній раз редаговано : 13.04.2023