За місяць : 1107
статей : 1008
Монастирські бібліотеки – спеціалізовані зібрання книжок і рукописів, акумульовані винятково в середовищі ченців і призначені для створення (копіювання), зберігання, використання богослужбової, агіографічної, філософсько-полемічної, наукової, довідкової літератури, літописів, інших рукописних і друкованих документів, переважно пов’язаних з діяльністю церкви, тобто теологічного та проповідницького змісту.
Водночас у М. б. частково репрезентовані видання і з інших галузей знань, зокрема, філософії, церковної та світської історії, права, природознавчих та медичних наук тощо, залежно від читацьких зацікавлень ченців.
У світовому цивілізаційному розвитку М. б. є одними з найдавніших і сталих осередків накопичення й використання писемних виявів людської думки, що відображують ідеали духовного і світського життя суспільства, його моральні та світоглядні орієнтири. Ці книгозбірні виконують релігійну, інформаційну, освітню, виховну, культурницьку функції.
У давні часи М. б. мали не лише освітнє та культурне, а й певне економічне значення, бо їхня діяльність була тісно пов’язана з переписуванням книг у скрипторіях, їх обміном з іншими бібліотеками – монастирськими, церковними, світськими, університетськими, а починаючи із середини 15 ст., – з друкарнями, оскільки монастирі замовляли в них передрук певних богослужбових книжок чи купували їх у друкарів. Часто М. б. виконували чи поєднували й інші функції: архіву, освітнього закладу, книжкової майстерні, взаємодіяли з друкарнями і книжковою торгівлею.
М. б., як і самі монастирі, стали результатом поширенням та укоріненням тих чи інших релігійних учень на різних землях та домовленостей про делегування повноважень, впливу на людність між світською і церковною владами, зокрема в Західній Європі – з 5–6 ст., у Східній Європі – з 8–11 ст. Перші монастирські книгозбірні найчастіше були невеликими за обсягом зібраннями (часто всі книги і рукописи вміщалися в одній-двох скринях).
Найвідомішою в Європі в давні часи була бібліотека заснованого у другій половині 6 ст. монастиря Віварій на півдні Апеннінського півострова, неподалік від Неаполя, що мала унікальну збірку документів і фактично виконувала функції книжкового центру зі зберігання і переписування античної літературної спадщини. Інша велика книгозбірня (у 10 ст. вміщувала майже 700 т.) зберігалась у бенедиктинському монастирі Боббіо в Ломбардії, заснованому близько 612–614 рр. Цей монастир значно впливав на духовне життя середньовічної Італії. Існували й інші М. б., але їхні фонди були значно меншими за обсягом.
Від 13 ст. чернечі ордени францисканців та домініканців розпочали активну працю серед мирян, подеколи перебираючи на себе обов’язки парафіяльного духовенства. Окрім того, активний розвиток університетів у Західній Європі, в якому брали участь і ченці, сприяв зміні інтелектуального підґрунтя для чернечого життя. Ці чинники вплинули й на розвиток М. б., які стали поповнюватися працями із проповідництва, трактатами із практичної теології. Дедалі більше М. б. приділяли увагу і книгам античних авторів, тобто світській літературі. Насамперед ідеться про твори Аристотеля та його послідовників, на вчення яких опиралися християнська теологія та філософія.
Значний вплив на М. б. мали Реформація та подальші зміни в західній церкві, пов’язані із Тридентським собором 1545–1563 рр. У цей час бібліотеки монастирів стали своєрідним віддзеркаленням внутрішніх церковних гострих протиріч, Контрреформації, спричиненої рішеннями Тридентського собору, розриву католицизму з протестантизмом, у т. ч. за рахунок відповідного добору видань та цензурних заборон у користуванні частиною книжок, що вважалися єретичними і шкідливими. М. б. поповнилися новими працями з теології, насамперед полемічної, спрямованої на захист католицького віровчення, розвінчання численних єресей.
На теренах України монастирі завжди суттєво впливали як на громадське, соціально-політичне, так і на національно-культурне життя. Це, зокрема, найбільші чоловічі монастирі – лаври: Києво-Печерська (1051), Святогірська (перша згадка датована 1526 р.), Почаївська (заснована у 1597 р.).
Від 11 ст. монастирі, що мали значний прошарок освічених ченців, відігравали важливу роль у розповсюдженні грамоти й освіти. Студійський устав, запроваджений на Русі у другій половині 11 ст., передбачав наявність у монастирях бібліотек, скрипторіїв, шкіл, іконописних майстерень, посаду книгозберігача (бібліотекаря) і зобов’язував ченців читати книги та поширювати почерпнуті з них знання серед вірян. До татаро-монгольської навали 1230–1240-х рр. у Київській Русі існувало майже 70 монастирів із власними бібліотеками, у фондах яких, за оцінками деяких фахівців, лише богослужбової літератури зберігалося сумарно понад 90 тис. назв. Збираючи і розповсюджуючи передусім релігійну літературу, М. б. одночасно були і центрами нагромадження світської літератури. В їхніх фондах зберігалися рукописні твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники, література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, життєписні повісті про великих князів, історичні хроніки міст і монастирів тощо. Книжкові фонди М. б. поповнювалися шляхом обміну з бібліотеками інших монастирів, дарів князів, бояр, духовенства, купців. Задля поповнення фондів М. б., насамперед новостворених, книжки постійно переписувалися, окремі з них привозилися з-за кордону і розповсюджувались у списках. Переписуванням книжок займалося й приходське духовенство, пономарі, дияки та інші особи, як чоловічої, так і жіночої статі.
Численні князівські міжусобиці і монголо-татарська навала призвели до руйнації й цілковитої загибелі бібліотечних зібрань у більшості монастирів. Їх повільне відродження розпочалося лише через досить тривалий час.
Найбільшим центром духовного і культурного життя Київської Русі з кінця 11 ст. став Києво-Печерський монастир, який був центром літописання, місцем переписування й виготовлення богослужбових книг та їх поширення теренами Русі, у т. ч. завдяки книгоношам. В основі фонду його бібліотеки, за окремими відомостями, були книги, що вийшли з майстерень Софійського собору. Книгозбірня складалася переважно з творів іноземних авторів, перекладених давньоруською мовою. З часом дедалі більшої ваги почали набувати оригінальні твори церковнослов’янською мовою. Станом на 1593 р. у бібліотеці Києво-Печерського монастиря, крім Євангелій, було понад 60 рукописних книг. За часів архімандрита Є. Плетенецького (бл. 1554–1624) кількість книг у цій М. б. постійно зростала. У 17 ст. бібліотека вже мала спеціальне приміщення і досить великий книжковий фонд. Під час великої пожежі в лаврі в 1718 р. це зібрання майже вщент згоріло. Оскільки Нижня лавра постраждала набагато менше, порівняно з Верхньою, залишилися невеличкі книгосховища у церквах Ближніх і Дальніх печер із цінними рукописами 15 ст.
Крім загальної лаврської бібліотеки у 18 ст. існували невеликі бібліотеки у Зміївському монастирі, Китаївській і Голосіївській пустинях та в деяких церквах на території великих за площею лаврських вотчин.
У 1772 р. в лаврі трапилась нова спустошлива пожежа. Для відновлення книгозбірні доклали багато зусиль і коштів, проте велика кількість давніх документів все ж безповоротно втрачена.
Відомою була також бібліотека Києво-Михайлівського монастиря. Її рукописний каталог містив відомості про 70 стародруків, зокрема: «Часословець», випущений у Кракові Ш. Фіолем (1491), «Служебник» з друкарні Мамоничів (1583), «Євангеліє учительне», видане у друкарні Києво-Печерської лаври (1637) та інші книжки.
М. б. також активно розвивалися на теренах Західної України.
Визначну роль в історії вітчизняної культури, зокрема писемної, відіграв Почаївський монастир, в бібліотеці якого було налагоджено переписування книжок, а друкарня була найпотужнішим, після Києво-Печерського монастиря, видавничим центром на українських землях. Найдавніший із збережених майнових описів монастиря за 1617 р. містить у т. ч. реєстр книг, що зберігалися в ньому. Він налічує 17 назв книг.
Одним із найінформативніших історичних джерел про книгозбірню Почаївського монастиря є візитаційні описи (акти ревізії єпархії). У 1714 р., коли монастир належав до греко-католицької церкви (1713–1832), відбулася перша уніатська візитація і здійснено опис монастиря єпископом Виговським. У ньому окремо подано «Реєстр книг Монастиря Почаївського руських в бібліотеці». Згадуються книги острозького друку, зокрема тільки знаменитої Острозької Біблії 3 пр., крім того, зазначені львівські видання (Анфологіонів – 2, Октоїхів – 2, Часословів – 3) та московські книги (9 друкованих, 8 писаних Міней). Київські видання представлені Патериком, Часословом (великим) «Мир с Богом...» (очевидно, твір І. Гізеля 1661 р.) та ін. У монастирській збірці були твори Л. Барановича, І. Галятовського. Наведено також реєстр польських і латинських книг (64 пр.), довгий список відомих творів давньогрецьких і римських авторів – Аристотеля, Плутарха та н.
Візитаційні описи Почаївського монастиря дають змогу реконструювати склад його бібліотеки в різні роки, починаючи з 1714-го і по 1831 р., коли монастир перейшов під юрисдикцію російської церкви. Аналіз цих документів свідчить про те, що бібліотека поповнювалася постійно, як друкованими, так і рукописними книгами різними мовами.
Існувала бібліотека і в Дерманському монастирі, заснованому в 15 ст. князем Василем Острозьким, прозваним Красним (?–1461). Його управителем протягом 1575–1576 рр. був першодрукар І. Федоров. У 1602 р. князь Костянтин Острозький заснував у монастирі культурно-освітній осередок з бібліотекою рукописних і друкованих книг. Перлинами дерманського зібрання були стародавні слов’янські рукописи: «Поученія» та Євангеліє, рукопис московського походження «Бесіди Іоанна Златоуста на Євангеліє від Матфея» (1524) у перекладі Силуяна, подаровані монастирю князем К. Острозьким. Зберігалися тут і примірники книг, виданих у монастирі. В рукописному каталозі бібліотеки 1791 р. вміщено описи 381 книги. Тут також зберігалися книги, що належали М. Смотрицькому, який у 1627 р. посів місце настоятеля Дерманського монастиря. У 16–17 ст. монастир та його бібліотека були важливим осередком української культури на Волині.
М. б. 14–17 ст. з теренів Львівської архідієцезії та Перемишльського єпископства Католицької церкви хоч і мало постраждали внаслідок воєн та стихійних лих, однак фактично не збереглися до нашого часу як цілісні комплекси книжкових і рукописних колекцій, оскільки внаслідок реформ кінця 19 ст. були розпорошені між численними установами Австрійської монархії і опинилися передусім у бібліотеці Львівського університету (нині – Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка) та в Імператорській бібліотеці у Відні (нині – Австрійська національна бібліотека).
Одну з найбільших бібліотек у Галичині мав Унівський Свято-Успенський монастир (нині – Свято-Успенська Унівська лавра Студійського уставу УГКЦ), перша письмова згадка про який датована 1395 р. Богослужбові та інші книги тут переписували та закуповували, а з 1648 р. додатково друкували у власній друкарні. Чимало книг М. б. отримувала як дарунки від ченців, архимандритів та заможних парафіян навколишніх сіл і містечок. Найдавнішою пам’яткою рукописної книжності бібліотеки цього монастиря є пергаментне Євангеліє з дорогоцінною оправою, а також слов’янські, грецькі, латинські і польські книги. З числа друкованих видань бібліотеці Унівського монастиря належали примірник Острозької Біблії та Служебник 1629 р. київського друку, які нині зберігаються в Бібліотеці Народовій у Варшаві.
На момент закриття монастиря в 1790 р. тут було 108 стародруків і 20 рукописів. Частина їх залишилася при Успенській церкві; решта була передана до бібліотеки Львівського університету, перемишльському владиці, а частина потрапила до приватних осіб. У 20 ст. в міжвоєнний час виникла практично нова М. б., яка швидко поповнювалась, у т. ч. давніми рукописними книгами і стародруками. Книги дарували митрополит Андрей Шептицький, галицькі єпископи, священники і ченці, автори нових видань.
Монастирі та інші релігійні осередки упродовж століть виступали в Україні етнокультурними центрами, що тривалий час забезпечували сталість і спадкоємність духовної та матеріальної культури. Завдяки накопиченню і збереженню фондів у М. б. до нашого часу дійшла значна частка книжок і рукописів, що є визнаними пам’ятками давньоруської й середньовічної писемної культури.
М. б. часто нищилися чи розграбовувалися під час лихоліть і відроджувалися в умовах відносної стабільності громадського життя. Попри певну «непомітність» своєї діяльності, «замкнутість» у корпорації ченців згідно з вимогами монастирських статутів, вони виконували важливу соціальну функцію акумуляції і примноження духовних здобутків людства. Ці книгозбірні сприяли створенню інтелектуального середовища, що уможливило подальше зростання попиту на книгу як джерело різноманітних знань та формування приватних бібліотек заможних осіб, а згодом і загальнодоступних бібліотечних закладів. Завдяки М. б., можливості користуватися їхніми фондами з-посеред духовенства свого часу сформувалася плеяда діячів українського ренесансу, визначних філософів, полемістів, просвітян, педагогів, церковних письменників, серед яких: І. Вишенський, П. Беринда, З. Копистянський, П. Могила, Є. Плетенецький, Л. Зизаній, Д. Наливайко, К. Лукаріс, М. Смотрицький та ін.
До початку 19 ст. М. б. в Україні були найбільш стабільними і фактично основними книжковими осередками, оскільки книгозбірень при навчальних закладах та приватних існувало обмаль. Відомі бібліотеки Видубицького, Микільського монастирів у Києві, Благовіщенського в Ніжині, Жидичинського, Загорівського, Мелецького, Любарського, Кременецького, Тригірського на Волині, Кристинопільського, Лаврівського, Львівського Свято-Онуфріївського в Галичині, Курязького Спасо-Преображенського на Слобожанщині та багатьох ін.
З поступовим розвитком бібліотечної справи, появою дедалі більшої кількості книгозбірень у навчальних закладах, публічних, академічних, спеціальних та інших бібліотек, починаючи з 19 ст. значення М. б. у житті суспільства, їхній вплив на загальний розвиток культури в усьому світі почали відчутно зменшуватися. Вони продовжували існувати, проте коло їх читачів обмежується духовенством та науковцями (релігієзнавцями, культурологами, книгознавцями тощо).
Масштаби діяльності кожного монастиря, його місце в ієрархії монастирів того чи іншого ордену в межах регіону, матеріальне становище, взаємозв’язок з меценатами та інші чинники віддзеркалювались упродовж століть у складі і змісті бібліотечного фонду, внутрішніх правилах користування ним, особливостях обліку і зберігання книжок та рукописів тощо.
За сотні років у М. б. емпіричним шляхом виробилися загальні принципи організації обліку і розстановки бібліотечних фондів, їх систематизації, ведення каталогів, міжбібліотечного книгообміну, цензурних обмежень, вимог до боржників, рівня кваліфікації бібліотекаря, дотримання режиму тиші тощо, які згодом були запозичені світськими книгозбірнями.
Бібліотеки монастирів різних конфесій як своєрідні осередки духовності водночас були індикаторами суспільно-політичного та духовного розвитку регіону, здійснюючи через вище духовенство, ченців та наближених мирян постійний прямий чи опосередкований вплив на події і процеси, що відбувалися в соціумі. Попри декларування статусу ізольованої інституції, недоступність для мирян, М. б. задавали тон у відродженні та формуванні національної пам’яті, в еволюційних змінах соціально-комунікаційних складових суспільства – освіти, перекладацької справи, літописання, письменництва, книгодрукування тощо. Саме при книгозбірнях монастирів упродовж багатьох століть формувався інтелектуальний потенціал нації, що складався із церковних, громадських та культурних діячів.
Історія і особливості організації та діяльності М. б. знайшли відображення в наукових студіях багатьох вітчизняних дослідників: О. Дзюби, Я. Ісаєвича, Н. Кунанець, Н. Лоштина, Н. Солонської, І. Ціборовської-Римарович, Ю. Ясіновського та ін., у мемуарній літературі, художніх творах, зокрема у відомому романі У. Еко «Ім’я рози».
Монастирі в усі часи були причетними до творення культурного та інтелектуального духу відповідних історичних епох. Чимало стародруків, що зберігаються у фондах сучасних бібліотек і є цінними джерелами для багатогалузевих наукових досліджень, у т. ч. з історії культури та релігії, свого часу накопичувалися саме в М. б.
Горбаченко Т. «Мудрість книжния»: Монастирські бібліотеки й особисті книгозбірні православних церковних діячів / Т. Горбаченко // Людина і світ. – 2001. –№ 5. – С. 51–54.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.
Ціборовська-Римарович І. О. Бібліотеки римо-католицьких монастирів Волині XVI–XVIII ст.: історична доля, роль у монастирській діяльності, сучасний стан фондів (за фондами Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського) / І. О. Ціборовська-Римарович // Актуальні питання культурології. – Рівне, 2010. – Вип. 9. – С. 9–14.
Костюк С. Стародруки Свято-Успенської Почаївської лаври у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї / С. Костюк // Актуальні питання культурології. – Рівне, 2010. – Вип. 9. – С. 35–37.
Лоштин Н. Інвентарі та каталоги бібліотек католицьких монастирів XVI–XVIII ст. у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка / Назарій Лоштин // Вісн. Львів. ун-ту. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. –2015. – Вип. 10. – С. 78–90.
Лоштин Н. Заборонені книги у бібліотеці монастиря домініканців у Ярославі / Назарій Лоштин // Історія релігій в Україні : наук. щорічник. – Львів : Логос, 2016. – Кн. 1. – С. 182–187.
Лоштин Н. Полемічна література у бібліотеці кармелітів у Дрогобичі (за рукописним інвентарем бібліотеки 1772 р.) / Назарій Лоштин // Історія релігій в Україні : наук. щорічник. – Львів : Логос, 2017. – Вип. 27. – С. 174–183.
Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської Лаври: Стародруки, рідкісні видання і рукописи : каталог / Юрій Ясіновський. – Львів : ЛПТ, 2017. – 295 с.
—————————————————