Пошук статті
Кількість користувачів
Сьогодні : 23
За місяць : 1291
Кількість
статей : 874
А
Б
В
Г
Д
Е
Є
Ж
З
И
І
Й
Ї
К
Л
М
Н
О
П
Р
С
Т
У
Ф
Х
Ц
Ч
Ш
Щ
Ю
Я
Екстеріорика
Екстеріорика

Екстеріорика (від лат. exterior – зовнішній, іноземний) – сукупність документів, пов’язаних із певною країною, але виданих за її межами. У бібліотечній справі Е. безпосередньо перетинається з формуванням фондів, використанням, бібліографуванням таких документів.

Термін Е. є багатозначним і охоплює групи документів, для яких визначальними є такі ознаки:

змістова (тематична) – зарубіжні документи про певну країну і народи, що її населяють;

авторська (етнічна, національна) – опубліковані за кордоном оригінальні твори і переклади авторів з певної країни і вихідців з неї, що пов’язані з країною державними, етнічними узами або самоідентифікують себе як представників конкретної нації;

мовна – документи національною мовою (мовами) певної країни, видані за кордоном, незалежно від національності і громадянства автора(ів).

На практиці подібні ознаки та їх групування мають багато інтерпретацій. Критерії відбору документів для Е. визначаються історичними, мовними, політичними та культурними реаліями країн і тому можуть мати певні відмінності.

Е. кожної країни має своє найменування, утворене, як правило, від її назви в латинській формі: білорусіка, богеміка, болгаріка, галліка, гельветіка, германіка, полоніка, росіка, словацікум, україніка, хунгаріка тощо.

Функції Е. залежно від установ, які займаються комплектуванням таких документів та їх опрацюванням, поділяються на інформаційні, науково-дослідні, документаційно-історичні тощо.

Комплектування і бібліографічний облік Е. в більшості країн розглядається як важливе державне завдання та є однією з головних типологічних функцій національної бібліотеки.

Історично виокремлення і цілеспрямоване формування фондів Е. в національних бібліотеках європейських країн, як і фондів іноземних видань загалом, ведуть відлік із часів Великої Французької революції. У деяких країнах, зокрема у Швейцарії, комплектування іноземними виданнями взагалі обмежувалося лише Е. Існувала й практика, коли Е. тривалий час розглядалася як частина вітчизняних, а не іноземних видань. Така розбіжність у трактуванні Е. обумовлювалася, зокрема, і змістом законодавства різних країн про обов’язковий примірник документів як основного джерела комплектування національної бібліотеки вітчизняними виданнями. У Бельгії, Болгарії, Швеції та деяких інших країнах обов’язковому депонуванню підлягали також документи, які були опубліковані за кордоном, але за тим чи іншим критерієм відносилися до Е. Унормування у другій половині 20 ст. на міжнародному рівні терміну «вітчизняне видання» (у розумінні документа, створеного на території країни), спричинене розробленням програм міжнародного обміну бібліографічними даними та потребою їх повсюдного запровадження, сприяло формуванню чіткішого уявлення про фонд Е. як складову фонду іноземних видань національної бібліотеки. Така позиція відображає не лише точку зору провідних фондознавців світу, а й ґрунтується на практиці національних бібліотеках різних країн.

Вичерпна повнота формування фонду Е. в сучасних умовах є нездійсненною, а максимально реальною – у межах можливостей та інтересів кожної держави. Як правило, найбільші у країні фонди Е. зосереджуються в національній бібліотеці.

Практика організації доступу до фондів Е. в національних бібліотеках будується по-різному. Деякі з них мають у своїй структурі спеціалізовані відділи, які обслуговують читачів на основі підфондів Е., спеціалізованих каталогів, баз даних тощо (у Литві, Чорногорії, інших порівняно невеликих країнах), водночас у багатьох країнах фонди Е. не виокремлюються і такі видання читачі отримують на загальних підставах.

Один із перших відділів Е. у світі – «Росіка» – був утворений у 1850 р. в Імператорській Публічній бібліотеці у Санкт-Петербурзі (нині – Російська національна бібліотека). У 1917 р. в цій колекції налічувалося майже 250 тис. пр.

Першу спробу комплектування книгозбірні документами із зарубіжної україніки, як чітко сформульованого завдання зі створення фонду Е., було здійснено в заснованій у 1892 р. бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

У 1929–1935 рр. у Книжковій палаті УСРР функціонував кабінет західноукраїнської літератури, на який покладалося завдання збирати українську друковану продукцію, що виходила за межами республіки, і вести картотеку на ці видання. На кінець 1935 р. фонд кабінету налічував майже 8 тис. книг і 5 тис. номерів журналів українською мовою, що вийшли за межами УСРР. Із перенесенням столиці республіки до Києва всі українські видання, які кабінет одержував із-за кордону, було доручено передавати до ЦК КП(б)У, тож із 1936 р. кабінет припинив свою діяльність.

Упродовж наступних років, до розпаду СРСР, цілеспрямованого і відкритого збирання і вивчення видань зарубіжної україніки не здійснювалося, насамперед з ідеологічних причин, оскільки майже все, що видавалося поза країнами соціалістичного табору, вважалося антирадянським. Значна частина видань української еміграції до бібліотек потрапляла випадково, унаслідок післявоєнних контрибуцій, як, наприклад, друки з «Празького українського архіву» до Державної наукової архівної бібліотеки, чи конфіскацій органами держбезпеки, у т. ч. на митницях. Ці видання підпадали під категорію обмеженого користування і читачам видавалися лише на підставі спеціальних дозволів ідеологічних і силових структур та зберігалися в особливих, ізольованих від загального фонду приміщеннях, т. зв. спецсховах, яких в Україні налічувалося 28. Загальнодоступними, з переведенням у загальний фонд, вони стали лише в 1990 р.

У 1991 р. в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського створено спеціалізований фонд документів відділу зарубіжної україніки. Це одне з найбільших в Україні зібрань Е., в ньому налічується понад 30 тис. документів, у т. ч. 12 тис. од. зберігання періодичних видань (280 назв). Фонд складається з творів українською та іншими мовами, праць авторів-українців, українських установ, організацій та об’єднань в оригіналі й перекладах, видань про Україну та українців різними мовами. Основне призначення фонду – дати користувачам якомога повнішу інформацію про суспільно-політичне, культурне, духовне, релігійне, мистецьке життя і творчість наших співвітчизників за кордоном, розкрити роль українства у світовій культурі, життя українського слова, української думки у світовому співтоваристві. У фонді відділу представлено літературу з різних галузей знань, переважно гуманітарного профілю. Видання, які мають особливе історико-культурне значення, виокремлені у фонді у вигляді колекцій та зібрань.

Ураховуючи, що бібліографія Е. охоплює документи, які виокремлюються як за змістовно-територіальною, так і за формальними ознаками (мова, автор), вона є і загальною (національною), і спеціальною (країнознавчою, науково-допоміжною) бібліографією.

Попри те, що Е. давно визнана невід’ємною складовою національної бібліографії, сфера її застосовності й дотепер залишається недостатньо унормованою, особливо коли йдеться про її національний або тематичний сегменти. Категоріально-поняттєвий апарат Е. також поки ще не розроблений з причини досить незначної кількості досліджень із цієї проблематики. Наукові студії наразі здебільшого обмежуються питаннями функціонування Е. в кожній конкретній країні, зважаючи на політичні умови розвитку, мінливі кордони держав протягом тривалого часу, поліетнічний характер населення багатьох територій тощо.

З огляду на те, що бібліографія Е. розглядається в контексті національної бібліографії, нині її укладачі в усіх країнах світу значною мірою орієнтуються на міжнародні рекомендації з її застосування, що є результатом консенсусу фахівців із багатьох країн.  

Питання бібліографування Е. час від часу порушувалися на міжнародних форумах, починаючи з 1950 р., коли відбулася Міжнародна конференція з удосконалення бібліографічних служб (Париж). Ця конференція мала велике значення для подальшого розвитку національної бібліографії, закріпивши пріоритет за територіальним принципом національного бібліографічного обліку, проте в її заключних рекомендаціях питання Е. відображені не були.

Термін Е. набув поширення після Міжнародної бібліографічної конференції 1957 р. (Варшава). В СРСР у той же період побутував тісно пов’язаний з Е. термін «патріотика», який, однак, не дістав однозначного тлумачення і в 1970-х рр. вийшов з ужитку.

Необхідність оновлення списку документів, які підлягають обліку в національній бібліографії, обговорювалася на 39-й сесії Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та установ (ІФЛА) в 1973 р. (Гренобль). До цього заходу один із провідних діячів бібліотечної справи і бібліотекознавства Великої Британії М. Лайн підготував документ, в якому Е. згадувалася у групі видань, «корисних для включення в національну бібліографію» (інші дві групи ним названі «необхідними» і «бажаними матеріалами»).

Питання Е. розглядалося і на Міжнародному конгресі з національної бібліографії (1977, Париж). У рекомендаціях цього форуму було визначено пріоритетні напрями розвитку національної бібліографії у світі в наступні десятиліття. Територіальний принцип обліку документів було встановлено як визначальний для національної бібліографії. Країнам, які керувалися іншими міркуваннями і спиралися на мовний, предметно-етнічний або комплексний принципи обліку документів у національній бібліографії, було рекомендовано документи, що виходять за межами країни, бібліографувати окремо від масиву вітчизняної продукції, аби уникнути дублювання інформації в межах Основної програми ІФЛА «Універсальний бібліографічний облік та міжнародна програма MARC» (Universal Bibliographic Control and International MARC, UBCIM). Таким чином Е. була винесена за межі цієї моделі національної бібліографії.

За формою організації бібліографічного обліку, змісту і призначення бібліографія Е. і поточна національна бібліографія є різними явищами. Бібліографічна інформація Е. не повинна включатися в систему органів первинного бібліографічного обліку національної бібліографії, оскільки за своєю природою має вторинний характер і створюється на основі даних інших бібліографій (як правило, національних зарубіжних країн або бібліографічних покажчиків інших видів).

У дослідженнях, проведених Бібліографічною секцією ІФЛА у межах підготовки до Міжнародної конференції з національних бібліографічних служб (1998, Копенгаген), зафіксовано, що станом на середину 1980-х рр. серед наявних у світі національних бібліографій 72% враховували Е.

Попри відсутність конкретних міжнародних рекомендацій з питання обліку документів у бібліографії Е., а також те, що в сучасних умовах інтенсивного зростання обсягів публікацій завдання збирання, опрацювання і включення в національну бібліографію всієї сукупності документів, пов’язаних з національною спадщиною, стає майже неможливим, практика більшості країн світу демонструє сталу тенденцію до обліку Е.

У багатьох країнах створення національного реєстру зарубіжних видань, що входять до Е., відбувалось одночасно із започаткуванням національної бібліографії. У розвинутих країнах Європи ця практика набула поширення ще у 19 ст. і нині здійснюється установами, які виконують функції національного бібліографічного агентства (найчастіше – національними бібліотеками).

У 2011 р. в Європі з-посеред 34 національних бібліографій 21 (62%) включала Е., а у 2018 р. із 46 – 30 (65%). І серед цих 30 країн у 13-ти Е. враховувалася на основі змістового й авторського принципів, в 11-ти – на основі змістового, авторського і мовного, у трьох – на основі лише змістового, та ще у трьох – на основі змістовного і мовного.

В 11 європейських країнах бібліографії Е. існують як самостійні продовжувані видання з власною назвою, в 17-ти – вміщені у видання поточної національної бібліографії, 2 країни враховують Е. в інших органах національної бібліографії. У тих випадках, коли бібліографія Е. вміщується у видання національної бібліографії, записи маркуються для полегшення візуальної ідентифікації користувачами зарубіжних видань у переважаючому масиві вітчизняних документів (так, у національній бібліографії  Мальти документи Е. позначені зірочкою, Швеції – крапкою, Швейцарії – спеціальним символом).

 У низці країн світу, зокрема Данії, Польщі, Швеції, останніми роками спостерігається значне зростання інтересу до теоретичних і практичних питань комплектування та обліку Е.

Початок бібліографуванню зарубіжної літератури про Україну поклав громадський діяч, історик, генеалог, військовик граф Г. Милорадович (1839–1905). Він уклав ретроспективний покажчик «Иностранные сочинения о Малороссии», який вийшов окремим виданням у 1858 р., а в 1859–1860 рр. друкувався частинами на сторінках «Черниговских губернских ведомостей».

У покажчику представлено праці з історії, географії, статистики, етнографії, біографічну і художню літературу (белетристику) польською, французькою, німецькою та іншими європейськими мовами.

Художні твори згруповано у трьох рубриках: «Стихотворения, похвальные оды и проповеди», «Переводы народных песен», «Изящная словесность». До останньої рубрики віднесено й літературно-художні твори історичної тематики. В окремих випадках укладач навів анотації.

Перша спроба організації ретроспективного і поточного бібліографування Е. на інституційному рівні належить Бібліографічній (Бібліологічній) комісії Наукового товариства імені Шевченка. Шляхом об’єднання зусиль бібліографів з України та країн, де зосереджена українська діаспора, передбачалося укладати бібліографічні видання з україніки. Впродовж трьох років реєструвалися документи Е., проте лише незначну кількість бібліографічних матеріалів було опубліковано в «Літературно-науковому вістнику» (1910–1912).

Систематичне бібліографування Е. в Україні здійснювалося впродовж 1956–1990 рр. у покажчику Книжкової палати УРСР «Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн» (у 1956–1966 рр. – «Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу», у 1967–1978 рр. – «Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності»). У 1956–1965 рр. він виходив двічі на рік, а з 1966-го – щорічно.

У 1956 р. покажчик вийшов як додаток до «Літопису книг»; добір матеріалів здійснювався з «Літописів» Всесоюзної книжкової палати, з 1957 р. це було самостійне видання. Основним джерелом добору матеріалів стали відомості, які надсилалися з республіканських книжкових палат.

На практику бібліографування Е. в УРСР суттєвий вплив мало «Типове положення про укладання бібліографії “Республіка у друці СРСР і зарубіжних соціалістичних країн”» (1966). Цей документ став результатом виконання рішення 13-ї Наради директорів книжкових палат союзних республік (1962, Харків), розроблявся Книжковою палатою Литовської РСР у взаємодії із Всесоюзною книжковою палатою і був прийнятий на Всесоюзній нараді-семінарі з питань ретроспективної бібліографії (1965, Москва). Керуючись цим Типовим положенням, Книжкова палата УРСР розробила відповідну методику бібліографування матеріалів про республіку.

Окрім матеріалів краєзнавчого характеру, які вміщувалися в покажчику у перші роки його укладання, додалися й інструктивні посібники з експлуатації, догляду і обслуговування машин і механізмів, що виготовлялися на підприємствах України й експлуатувалися в союзних республіках, а також підручники, інструкції та стандарти.

У 1967 р. додався ще один розділ – «Українська РСР у виданнях країн соціалістичної співдружності», через що було змінено назву покажчика. Основним джерелом добору матеріалів до цього розділу стали видання поточної національної бібліографії Болгарії, Польщі, Чехословаччини, а з 1969 р. – Німецької Демократичної Республіки, Румунії, Угорщини та Югославії. З 1972 р., з огляду на необхідність розширення джерел добору матеріалу до цього розділу за рахунок зарубіжних періодичних видань, його підготовку здійснювала Державна республіканська бібліотека УРСР ім. КПРС (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого).

Із змінами суспільно-політичної та економічної ситуації у країнах Центральної Європи, посиленням відцентрових тенденцій у республіках СРСР інформаційні зв’язки між ними ускладнилися, тому випуск видання було припинено.

На міжнародному рівні інформацію про іншомовні переклади творів, написаних українською мовою, містять щорічники ЮНЕСКО Index Translationum. International Bibliography of Translations (vol. 1–39, 1948–1986), які від 1987 р. видавалися на компакт-дисках, а з 2004-го існують у режимі онлайн на сайті ЮНЕСКО (http://portal.unesco.org/culture/en/ev.php-URL_ID=7810&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html). Проте в них відображено лише незначну частину таких перекладів.

На думку видатного польського історика, бібліографа, директора бібліотеки Яґеллонського університету К. Естрейхера (старшого), бібліографія Е. є важливим свідченням інтелектуальної життєздатності народу і багатства його літератури і культурної традиції.

Бібліографія Е. слугує інструментом для широкого кола вчених та інформаційного забезпечення багатьох наукових напрямів, важливим засобом консолідації національної науки і культури, особливо для тих народів, які історично впродовж певних періодів перебували в умовах розділеності між країнами (імперіями), відсутності власної державності.

Така бібліографічна інформація є авторитетним джерелом для вивчення культурних і наукових зв’язків між країнами і народами, їхніх взаємовпливів і визнання внеску емігрантів у розвиток інших країн і культур.

Е. об’єктивно відображає наявність і обшир культурного, наукового простору тієї чи іншої нації на територіях, що перебувають поза межами їх постійного оселення (держави), національний вплив на інтелектуальне життя, культуру, літературу і книговидання в інших країнах.

 

Джерела

 

Милорадович Г. А. Иностранные сочинения о Малороссии : [библиогр. указ.] / Г. А. Милорадович. – [Чернигов] : Губ. тип., [1859]. – 38 с.

Лиров В. П. Национальная библиография и библиография «патриотики» / В. П. Лиров // Совет. библиогр. – 1961. – № 3. – С. 41–50.

Типовое положение о составлении библиографии «Республика в печати СССР и зарубежных социалистических стран» // Совет. библиогр. – 1966. – № 2. – С. 46–51.

Тюлина Н. И. О некоторых аспектах культурной миссии национальных библиотек / Наталья Ивановна Тюлина // Совет. библиотековедение. – 1990. – № 4. – С. 19–27.

Омельчук В. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розробки / Володимир Омельчук // Бібл. вісн. – 1995. – № 5. – С. 1–13.

Погорєлов В. Сторінки історії бібліографування «патріотики» в Україні (1923–1975 рр.) / Віталій Погорєлов // Вісн. Кн. палати. – 1998. –  № 7. – С. 5–7.

Бібліографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909–1939): напрями діяльності та постаті: зб. наук. пр. / за ред. Л. І. Ільницької. – Львів, 2010. – 496 с.

Мечковска Х. «Полоника»: дефиниция, критерии отбора, применение в польской библиографии / Халина Мечковска, авториз. пер. с пол. И. С. Трояк // Библиосфера. – 2016. – № 2. – С. 63–67.

Holley R. P. Results of a «Survey on bibliographic control and national bibliography, IFLA Section on Bibliography» / Robert P. Holley // International cataloguing and bibliographic control. – 1998. – Vol. 27, no. 1. – P. 3–7.

International Congress on national bibliographies, UNESCO, September 1977 : Recommendations : Appendix B // Guidelines for the national bibliographic agency and the national bibliography / prep. by the IFLA International Office for UBC. – Paris, 1979. – P. 64–68.

Jacobsen G. Coverage: what types of documents should the national bibliography include / Grethe Jacobsen // ICNBS Copenhagen 25–27 November 1998. Proceedings of the International Conference on National Bibliographic Services. – Copenhagen, 1998. – P. 33–42.

Line M. B. Inclusion materials in current national bibliographies / Maurice B. Line // Libri. – 1974. – Vol. 24, iss. 1. – S. 84–86.

Ryllowa L. Exteriorica. Z problemów bibliografii narodowych / Ludomirę Ryllowa // Rocznik Biblioteki Narodowej. – Warszawa, 1971. – T. 7. – S. 161–178.

Siwecka D. Bibliografia polonikow zagranicznych na tle europejskich bibliografii eksteriorikow / Dorota Siwecka // Bibliografie specjalne: rozwój i otwartość / redakcja naukowa Bartłomiej Włodarczyk, Jadwiga Woźniak-Kasperek ; Uniwersytet Warszawski ; Wydział dziennikarstwa, informacji i bibliologii ; katedra bibliografii i dokumentacji. – Warszawa : Oficyna Wydawnicza ASPRA-JR, 2018. – S. 55–75. – (Seria : Media Początku. XXI Wieku ; t. 35).

Skalska-Zlat M. Eksteriorika w badaniach naukoznawczych / Marta Skalska-Zlat // Biuletyn Informacyjny Biblioteki Narodowej. – 2003. – № 1 (164). – S. 29–32.

 

___________________

 

Best Practice for National Bibliographic Agencies in a Digital Age (IFLA Working Group on Guidelines for National Bibliographies)

Прокопенко Лілія Сергіївна
Статтю створено : 30.12.2020
Останній раз редаговано : 14.01.2021