БІБЛІОФІЛЬСТВО, бібліофілíя (від грец. biblion – книга, philia – любов) – потяг до книжок, до збирання й глибокого вивчення рідкісних і цінних видань.

Б. не належить до якоїсь галузі бібліології (книгознавства). Воно охоплює різні прояви любові до книги – від створення «бібліофільської» книжки й колекціонування до психологічних і суспільних причин та наслідків цього феномену. Бібліофіл, бібліофіли – елітний прошарок книголюбів, люди, які розуміються в питаннях історії книги, вміють оцінити її як пам’ятку книжкової культури тієї чи іншої епохи, володіють звичайно книжковою колекцією, зібраною за певним принципом, заохочують до бібліофільства інших. Поняття «філобібл» («любитель книг») трапляється вже в давньогрецьких творах 1–3 ст. Сучасне написання «бібліофіл» з’явилося в кін. 17 ст., з кін. 19 ст. – закріплюється як термін.

Любов до збирання властива вже для періоду існування рукописної книги. Перші бібліотеки папірусних згортків (сувоїв) були при палацах фараонів і храмах у Стародавньому Єгипті. Найбільше сховище клинописних глиняних табличок належало ассирійському царю Ашшурбаніпалу (до н.е.). Найдавніша бібліотека Київської Русі, як свідчить літопис «Повість временних літ», заснована Ярославом Мудрим (1037): «Ярослав... любим бе книгам и многы написав положи в святей Софьи церкви». Бібліофілом був і його син Святослав, за замовленням якого «из многих книг княжих» уклали новий «Ізборник» (1076). Серед інших князів-книголюбів – Всеволод, його син Володимир Мономах, Роман Ростиславич (12 ст.), Костянтин Всеволодович (13 ст.), у Галицько-Волинському князівстві – Володимир Василькович (13 ст.) та ін. Коло «книжників», як називали книголюбів тоді, з часом ширшає, серед бібліофілів з’являються боярські та купецькі імена. Після винаходу й розповсюдження друкарства в Європі (сер. 15 ст.) рукописні книги ще лишаються цінним об’єктом для збирання, але поступово все більше місця в колекціях бібліофілів займають друковані видання, зокрема інкунабули – друки 15 ст. Коли кількість книжок почала швидко зростати, стало неможливим поповнення приватної бібліотеки всіма виданнями, що виходили; почалася спеціалізація зібрань, виник потяг збирати не все, а книжки рідкісні.

Серед західних бібліофілів минулого відомі кардинал Дж. Мазаріні, радник австрійського імператора Карла VІ П. М. Гареллі, польський державний діяч та бібліограф Ю. Залуський, французький письменник, філософ-просвітник Д. Дідро та багато ін.; серед російських – Я. Брюс, який заповідав свою наукову бібліотеку Петербурзькій АН, державний діяч та вчений В. Татіщев; в кін. 18 – на поч. 19 ст. найцінніші зібрання книг і рукописів мали О. Мусін-Пушкін (містило єдиний відомий список рукопису «Слова о полку Ігоревім»), іноземних книжок – граф Д. Бутурлін, західних рукописів – П. Дубровський. Серед відомих бібліофілів 19 ст. – граф М. Румянцев, чиє зібрання стало основою Румянцевського музею в Москві (нині – Російська державна бібліотека), поет і бібліограф С. Соболевський, історик, ч.-к. Петербурзької АН О. Чертков, колекціонер О. Бахрушин, бібліограф і історик літератури П. Єфремов, бібліограф Я. Березин-Ширяєв.

Інтерес до власне бібліофільських видань намітився спочатку у Франції ще у 18 ст., що пов’язано з багатьма факторами: з розквітом мистецтва гравюри, з винаходом особливих сортів паперу, з виникненням вишуканого кола досвідчених цінителів і кристалізацією принципів колекціонування. Частина тиражу могла друкуватися з деякими змінами, що робило дані примірники бажаними для знавців. У 19 ст. для таких видань починають застосовувати японський та китайський папір. Головним же було вироблення системи сертифікації – всі примірники суворо обмеженого тиражу обов’язково нумеруються, для окремих замовників випускають іменні примірники, «підносні».

Елементи теоретичного осмислення Б. зароджуються одночасно з книгозбиранням, починаючи з античних висловлювань, серед яких афоризм давньоримського оратора і філософа М. Т. Цицерона: «Будинок, де немає книжок, подібний до тіла, позбавленого душі», і продовжуючи невеличкими середньовічними  панегіриками «Laus libro» («Похвала книзі»). В цьому ж ряду – перша стаття Ізборника 1076 р. – «Слово некоего калугера о почитании книжном». Найдавнішим твором, котрий присвячено безпосередньо Б., був трактат англійського державного діяча та бібліофіла Р. де Бері «Філобіблон» (Philobiblon) 1345 р., уперше опубліковано 1473 р. у Кельні. Проте справжня бібліофільська література постає в епоху Просвітництва. Це, насамперед, описи приватних бібліотек різних бібліофілів, укладені власниками або, найчастіше, спеціально запрошеними бібліотекарями. Бібліофільські каталоги приватних бібліотек, що передували державним книгосховищам, інколи єдине джерело інформації про існування тієї чи іншої книжкової пам’ятки. У середовищі бібліофілів, переважно серед аристократів, які мали можливість купувати книжки, насамперед цінні, дорогі, були зроблені перші спроби впорядкувати знання про рідкісну книгу, науково їх осмислити. У Росії теорією бібліофільства починають займатися з сер. 19 ст. М. Лонгінов, М. Губерті, особливо Г. Геннаді, пізніше М. Березін, Д. Ульянінський, яким належать спроби осмислити склад зібрань т. зв. рідкісних книжок. Вони вважали необхідним збирати й особливо дбайливо зберігати всі книжки, що існують в абсолютно малій кількості примірників. Відомості про рідкісні та цінні книги Західної Європи містяться в бібліографічних працях: Г. Ф. Дебюра молодшого «Керівництво з бібліографії або Трактат про пізнання рідкісних і незвичайних книг, що містить тлумачний каталог більшої частини цих цінних книжок…» у 7 т. (De Bure G. F. Bibliographie instructive ou Traité de la connaissance des livres rares et singuliers, contenant un catalogue raisonné de la plus graude partie de ces livres précieux… – Paris, 1763–1768. – 7 t.), який і сьогодні є не лише унікальним джерелом бібліофільських відомостей, але й прикладом ідеального зібрання раритетів тих часів; Ж. Ш. Брюне «Керівництво книготорговця та любителя книг» («Mаnuel du libraire et de l’amateur de livres», v. 1–3, 1810, 5 ed., v. 1–6, 1860–65, suppl. 1–2, 1878–80); І. Г. Т. Грессе «Скарбниця рідкісних і цінних книг» (Trésor de livres…, t. 1–7, 1859–69). Аналогічні праці стосовно російських книжок – Г. Геннаді «Русскія книжныя редкости: Библиограф. список русских редких книг» (СПб, 1872), П. Шибанова «Список редких русских книг со ссылками на библиограф. источники» (1881), М. Березіна «Русские книжные редкости: Опыт библиографического описания редких книг с указанием их ценности» (М., 1902–1903), С. Мінцлова «Редчайшие книги, напечатанные в России на русском языке» (СПб., 1904). З 1895 по 1916 р. П. Шибанов видав друком укладені ним 168 вип. каталогу «Антикварная книжная торговля П. Шибанова», друкуються також каталоги приватних бібліотек: «Библиотека Д. Ульянинского» (т. 1–3, 1912–1915); «Моя библиотека. Библиографическое описание» М. Смірнова-Сокольского (т. 1–2, М., 1969) та ін. Історії Б. присвячені видання Ж. і Л. Tешне «Історія бібліофілії» (Jaques et Léon Techener. Histoire le la bibliophile. Livraison 1–10. – Paris, 1861–1864), Г. А. Е. Богенга «Видатні бібліофіли. Історія книгозбирачів та їхніх зібрань» (G. A. E. Bogeng. Die grossen Bibliophilen. Geschichte der Büchersammler und ihrer Sammlungen. – Leipzig, 1922) та його ж «Введення у бібліофілію» (Einleitung in die Bibliophilie. – Leipzig, 1923), П. Н. Бєркова «Русские книголюбы» (1967) та «История сов. Библиофильства» (1983), В. В. Куніна «Библиофилы пушкинской поры» (1979).

З поч. 19 ст. у загальних, а згодом і в спеціальних бібліофільських журналах (франц. «Bulletin du bibliophile et du bibliothécaire», бельг. «Bulletin du bibliophile belge») друкуються описи окремих видань, цікавих із точки зору суспільного значення, своєї долі, біографії їх авторів чи друкарів, художнього оформлення чи поліграфічного виконання; публікуються відомості про книжкові аукціони, повідомляються ціни на рідкісні книжки. В Росії таку інформацію подавали журнали М. Соловйова «Антиквар» (1902–1903) і «Русский библиофил»  (1911–1916). У др. пол. 19 ст. у бібліофільській літературі з’являється нова тема – історія окремих бібліофілів і їхніх зібрань, розвивається діяльність бібліофільських товариств (найдавніші – «Роксбургський клуб», «Товариство друзів книги» у Франції, «Товариство бельгійських бібліофілів і іконофілів», «Товариство бібліофілів у Веймарі»).

Особливо активізувалася бібліофільська діяльність на поч. 20 ст. У цей час в Росії найбільш відомими бібліофілами були Г. Юдін, Д. Ульянінський, У. Іваск [його праця «Частные библиотеки России» (ч. 1–2, 1911–1912) є першим зведенням відомостей про бібліофільство в Росії], М. Ліхачов, І. Шляпкін, В. Верещагін, О. Бурцев та ін. Функціонують науково-бібліофільські об’єднання: моск. «Русское об-во друзей книги» (1920–1929), «Ленинградское об-во библиофилов» (1923–1931) та ін. Серед найвідоміших бібліофілів – Б. Боднарський, В. Адарюков, Е. Голлербах, І. Розанов, М. Смирнов-Сокольський, О. Сидоров, О. Маркушевич, В. Лідін та ін. Вийшли дослідження М. Куфаєва «Библиофилия и библиомания. (Психофизиология библиофильства)» (1927), «Рассказы о книгах» М. Смірнова-Сокольського (1959), праці П. Бєркова.

Сплеск суспільного інтересу до Б. в Радянському Союзі спостерігається на межі 1950–1960-х рр. Виникають численні бібліофільські клуби, гуртки, секції любителів книги. Помітним явищем став вихід «Альманаха библиофила» (від 1973). З 1974 р. діяло Всесоюзне добровільне товариство любителів книги (ВТК), нині – Міжнародне Товариство книголюбів (МТК). Створено Всеросійську асоціацію бібліофілів, організовувалися щорічні зустрічі її членів, видавалися регіональні «Альманахи бібліофіла». Стали відомими імена видатних бібліофілів-емігрантів: С. Дягілева, С. Ліфаря, М. Осоргіна та ін. Можна відзначити певну диференціацію інтересів бібліофілів: колекціонерів мініатюрних видань, книг як предметів розкоші  – «les editions de luxe», географічних та ботанічних атласів. У кінці 20 ст. в Росії найбільш активно пропагують Б. О. Ласунський, В. Петрицький, а також Ю. Шульц, А. Толстяков, М. Рац. Серед дослідників усе більше зростає інтерес до вивчення теорії та практики книгозбирання.

Ці етапи розвитку Б. з деяким хронологічним відставанням, притаманні й українській землі, хоча й мають власні національні особливості. Найбагатшою в 16 – на поч. 17 ст. була бібліотека князів Острозьких. Найдавніші фрагментарні звістки про приватні міщанські бібліотеки в Україні датуються 16 ст.: тільки у Львові за це час відомо 62 власники книгозбірень, в 17 ст. – 182, в т. ч. 146 були міщанами. Приватні бібліотеки за своїм складом не були національними, бо в основному в них збиралися західноєвропейські видання. Є відомості, що бібліофілами були П. Беринда, С. і Л. Зизанії, Є. Плетенецький, Д. Ростовський, М. Смотрицький, К.-Т. Ставровецький, Й. Борецький, Є. Славинецький. Особливо цінну збірку, що складалася з 3,5 тис. книжок, мав Петро Могила. Майже такою за кількістю видань була бібліотека вихованця Київської академії Ф. Прокоповича. Першою формою книжкових власницьких знаків були записи на форзаці, титулі чи берегах книги про її належність, купівлю чи отримання в дарунок певній особі. З часом з’явилися суперекслібриси – штампи з гербами власників чи їхніми монограмами на верхній палітурці. Укладалися рукописні описи-каталоги, найбільш відомий  – «Catalogus librorum» бібліотеки С. Яворського, на початку якого, при передачі бібліотеки Ніжинському монастирю, він розмістив «Прощальну елегію». У 18 ст. найкрупнішими були бібліотеки магнатів Правобережної України Ю. О. Яблоновського, князів Вишневецьких (успадкована родиною Мнішків), Тульчинська бібліотека Потоцьких, а також бібліотеки гетьманів І. Мазепи, К. Разумовського. В 19 ст. великі приватні зібрання мали митрополит Є. Болховітінов, М. Костомаров, Я. Головацький, І. Левицький. Наприкінці 19 ст. стали відомі приватні зібрання музейного типу М. Рєпніна, В. Тарновського, барона Ф. Штейнгеля, О. Лазаревського, митрополита А. Шептицького, А. Петрушевича, І. Свєнціцького, Д. Яворницького, родин Терещенків і Ханенків, П. Потоцького (найкрупніша). Серед бібліофілів поч. 20 ст., які мали великі бібліотеки – А. Кримський, родини Грінченків, Косачів, Старицьких, В. Науменко, І. Франко, С. Єфремов, В. Перетц, Д. Багалій, Г. Житецький, В. Іконніков, В. Антонович, І. Каманін, В. Модзалевський, Д. Дорошенко, І. Стешенко, І. Сікорський, М. Дашкевич, М. Петров, С. Голубєв, Г. Тисяченко (Саливон), В. Барвінок, О.Попельницький.

В роки революційних подій початку 20 ст. не вдалося уникнути випадків знищення певних бібліотек, Б. було втягнуте у вир нової дійсності. Теоретичними питаннями Б. тоді не займалися. У широких масштабах відбувається перерозподіл загальнонаціонального книжкового фонду, за рахунок приватних колекцій збагатилися рідкісними, цінними виданнями й рукописами, а також цілими колекціями державні сховища. Не зважаючи на важкий стан книжкової галузі, Б. не зникло, хоча багато раритетів загинуло; до нього приєдналися художники книги. 1928–1929 рр. у Києві створюється Українське бібліологічне Товариство (УБТ), що мало явно бібліофільський характер. Найкрупніші бібліофільські осередки – Одеса, Київ, Харків. У зв’язку з появою на антикварному ринку великої кількості книжок з приватних колекцій, активізується збирання екслібрисів (пізніше були видані збірки українських екслібрисів, упорядник однієї А. В’юник, іншої – Я. Бердичевський). У першій пол. 20 ст. серед відомих бібліофілів С. Маслов, П. Попов, Ю. Меженко, М. Макаренко та ін., більшість бібліотек яких зараз перебуває в державних сховищах. Так, найбільша в світі колекція шевченкіани, зібрана Ю. Меженком, зберігається в Інституті літератури НАНУ. Він же в 1920-х рр. розробив анкету і збирав мартиролог приватних колекцій України, матеріали якого опубліковані Є. Рукавіциною в «Наукових працях НБУВ», вип. 2. Зібрана Я. Бердичевським колекція пушкініани передана до Музею О. С. Пушкіна в Києві, колекції україніки та книгознавчих видань історика книги Г. Коляди – до Музею книги і друкарства, туди ж і колекція видань періоду Другої світової війни бібліографа Ф. Сарани, а зібрана ним шевченкіана – до Державного музею Т. Шевченка, літературознавчі та бібліографічні видання – до Києво-Могилянської академії.

Серед сучасних бібліофілів своєю активною діяльністю з популяризації Б. та значними приватними бібліотеками відомі С. Білокінь, М. Грузов, Є. Попович, В. Шевчук, В Яременко, М. Шудря; серед найкрупніших бібліотек діаспори – зібрання Ю. Шевельова, Б. Кравціва, І. Гриневича, А. Григоровича.