За місяць : 133
статей : 1026
| Рубрики : | Бібліотеки |
Бібліотека Києво-Печерської лаври – одне з найдавніших на теренах України і Східної Європи книгосховищ, провідний центр просвітництва, книжності, культури та християнської духовності, що діє, з деякими перервами, від другої половини 11 ст. до сьогодення.
Чоловічий монастир на території сучасної лаври був заснований 1051 року і на той час перебував за межами Києва. Свою назву отримав від печер, де оселилися перші його мешканці, що прийняли чернечий постриг чи послух. Від початку існування монастиря в ньому жили й працювали відомі освічені ченці: його перший ігумен Феодосій Печерський, який вирізнявся великою любов’ю до книжок, літописці Іларіон (у схимі – Никон), який «дни и нощи писаше книги в келии у блаженнаго отца нашего Феодосия», та Нестор, згодом – Сильвестр, Полікарп, лікар Агапіт, живописець Аліпій та ін. До їхніх завдань входило, зокрема, поширення на теренах Київської держави християнського вчення, у т. ч. шляхом розповсюдження книжок як уособлення людських знань та мудрості.
У цій роботі ченці орієнтувалися на першу в державі бібліотеку, засновану великим князем Ярославом Мудрим при Софійському митрополичому соборі (перша згадка про неї датована 1037 роком). У монастирі книги користувалися великою пошаною, їх берегли як особливо коштовні речі, переписували у скрипторії, копії передавали до інших монастирів, скитів і церков. Тут велося літописання, церковне справочинство, навчання грамоти. Саме тут були написані видатні літературні твори – «Повість минулих літ» та «Києво-Печерський патерик». До шанобливого ставлення до книжок зобов’язувало й запровадження в монастирі Студійського статуту (1052), згідно з яким від ченців вимагали постійного читання (26-й припис), підвищення рівня богословської освіти. Ці настанови були запорукою високого рівня грамотності насельників обителі й утвердження монастиря як форпосту грамоти. За цим статутом монастир діяв до Батиєвої навали.
Відряджений до Константинополя Ярославом Мудрим та Феодосієм Печерським монах Єфрем, майбутній єпископ Переяславський, привіз із Візантії богослужбові книги, які стали ядром бібліотеки, що зароджувалася в обителі.
Створені в монастирі та завезені з інших країн рукописні книги перебували на зберіганні в окремому приміщенні, що мало кілька назв: «книжниця», «книгохранительниця», «книжкова палата». Згодом книжниця перетворилася на бібліотеку, що прославилася далеко за межі Києва своїм великим зібранням давньоруських і перекладних творів. Її справами упродовж століть опікувалися призначувані на посаду книгохранителя (кустоша) досвідчені ченці. До їхніх обов’язків, зокрема, належали нагляд за залученням братії монастиря до регулярного читання у вільний від щоденних служб і послухів час, перевірка рівня засвоєння текстів та своєчасного повернення книг у бібліотеку. Серед тогочасних ченців, які стали відомими як ревні шанувальники книги, – Даміан Цілитель, Григорій Чудотворець Печерський.
Книгозбірня монастиря невпинно зростала до середини 12 ст. Але будь-яких описів чи рукописних реєстрів книг не збереглося або ж вони не велися. Згодом через перманентні князівські розбрати у боротьбі за київський престол бібліотека зазнала кількох пограбувань і нищень. Після заволодіння Києва Батиєм у грудні 1240 р., монастир був повністю зруйнований, загинула і його бібліотека.
В золотоординський період, що тривав до початку 14 ст., Київ перебував у глибокому занепаді, його населення скоротилося до двох тисяч, про монастир згадок майже не було. Лише у другій половині 13 ст. в місті відродилося книгописання, проте воно залишалося незначним.
Монастир відродився в 14 ст. і відтоді швидко розвивався, хоча набіги кримчаків на чолі з ханами Едигеєм (1416) і Менглі-Гіреєм (1482) завдали йому суттєвої шкоди. Було відновлено й бібліотеку обителі. Нею опікувалися й деякі заможні особи, які дарували чимало книжок, зокрема київські князі Олельковичі і волинські князі Острозькі. Значний внесок у формування книжкового зібрання зробили управителі (архімандрити) Києво-Печерського монастиря Никифор (Тур), Єлисей (Плетенецький) і Захарія (Копистенський), які діяли і як меценати монастирської бібліотеки, розуміючи її значущість як осередку знань і духовності. Вони керували обителлю у важкі для православ’я часи в умовах складної ідеологічної боротьби проти насадження Люблінської (1569) та Берестейської (1596) церковних уній на Наддніпрянській Україні. Їм доводилося регулярно полемізувати зі своїми опонентами, а це вимагало глибоких історико-богословських знань, які вони черпали і з книжок лаврської бібліотеки. Багато в чому завдяки книгозбірні управителі Києво-Печерського монастиря ввійшли в історію православної церкви як високоосвічені полемісти, письменники, просвітителі, громадські та культурні діячі.
Станом на 1593 р. в бібліотеці обителі налічувалось понад 60 рукописних книг, без урахування коштовних богослужбових (євангелій).
Свідченням значущості монастиря в слов’янському світі стало набуття ним статусу ставропігії Вселенського патріархату Константинополя (1592), тобто певної автономії і спеціальних прав. За 100 років монастир став лаврою (1688) – першою з-поміж трьох нині чинних православних лавр на теренах України.
У 1615 р. сталась інша важлива подія в розвитку монастиря – створення дерев’яної одноповерхової власної друкарні (нині на цьому місці – будівля сучасного Музею книги та друкарства України). Обладнання й матеріали для неї архімандрит Єлисей (Плетенецький) придбав у нащадків львівського єпископа Гедеона Балабана і його сина Федора, які володіли друкарнею у Снятині. Папір для печерської друкарні надходив із першої в Центральній Україні папірні у Радомишлі, яку архімандрит Єлисей створив трьома роками раніше (1612). Щонайменше по одному примірнику церковних і світських (полемічних, філософських) книжок, що виходили з цієї друкарні трьома мовами – староруською, польською і латинською, передавали лаврській бібліотеці, у т. ч. й видання повчального характеру. Такий порядок став основою майбутньої системи обов’язкового примірника для комплектування бібліотек. Завдяки цьому фонди книгозбірні невпинно зростали, а дублетні примірники використовували для обміну на книжки з інших бібліотек та друкарень на теренах України та сусідніх земель.
Ще однією важливою заслугою Єлисея Плетенецького стало формування на базі Києво-Печерської лаври та її бібліотеки церковно-просвітницького й культурницького осередку. Йому вдалося на початку 17 ст. згуртувати навколо себе найвидатніших православних релігійних та освітніх діячів того часу: енциклопедиста і філолога, ієромонаха Павла (Памво) Беринду; богослова, протопопа Лаврентія Зизанія; свого наступника на архімандритстві ієромонаха Захарію Копистенського; музикознавця, коректора друкарні Тарасія Земку; майбутнього митрополита Київського і Галицького Йова Борецького; відомого згодом політичного, освітнього та церковного діяча Петра Могилу; колишнього викладача Острозької академії Йова Княгиницького та ін. Сфера знань, якими ці інтелектуали цікавилися, обговорювали у своєму колі та втілювали в конкретних справах, – християнське богослов’я, філософія, лінгвістика, географія, образотворче мистецтво, антична й ренесансна західноєвропейська література, літературний переклад – свідчить про те, що підґрунтям для них були передусім книжки з лаврської бібліотеки. Зокрема, відомо, що зусиллями Т. Земки лаврська книгозбірня поповнилася різноманітною, в т. ч. нотною, літературою.
Завдяки цьому високоосвіченому гуртові шанувальників книжності Київ повернув собі роль великого гуманітарного, наукового й політичного центру руської частини Речі Посполитої. Видані в лаврі книжки отримали розповсюдження не лише в Речі Посполитій, але й у Московському царстві, інших слов'янських землях (Болгарії, Сербії) – зокрема «Великий катехізис» за редакцією Лаврентія Зизанія, укладений Памвою Бериндою «Лексикон словенороський» – перший український словник, що витримав кілька перевидань, у т. ч. за межами Речі Посполитої.
Того ж 1615 року Єлисей Плетенецький за прикладом відомої львівської братської школи, в якій сам навчався в молоді роки, започаткував на Подолі школу Богоявленського братства, навчання в якій було безкоштовним. Восени 1631 р. архімандрит Петро Могила (через два роки він отримав сан митрополита Київського, Галицького і всієї Русі) заснував у лікарні монастиря «гімназіум» на кшталт європейських навчальних закладів. Наступного року відбулося злиття «гімназіума» (лаврської школи) і Богоявленської братської школи і навчальний заклад було перетворено на Києво-Могилянську колегію. Більшість викладачів у школі, «гімназіумі» і колегії, серед яких Є. Плетенецький, П. Беринда, Л. Зизаній, були ченцями Києво-Печерського монастиря. Навчальний процес забезпечували книжками з монастирської бібліотеки, бо лише в ній були видання з латини, богослов'я, риторики, географії, граматики. Значну кількість дублетів з її фонду було передано до книгозбірень при Луцькому, Острозькому, Львівському, Чернігівському братствах та до братських шкіл на Поділлі – у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Немирові. Відтак бібліотека Києво-Печерської лаври відіграла помітну роль і як осередок поширення знань і освіти, що мав вплив далеко поза межами Києва.
Важливе значення у зміцненні становища Києво-Печерського монастиря та його бібліотеки у 16 ст. мала матеріальна й моральна підтримка з боку тогочасних можновладців – князів Вишневецьких, Збаразьких, Корецьких, Сангушків, Чарторийських, шляхетських родин Балабанів, Боїнів, Горностаїв, Гулевичів, Єльців, Загоровських, Киселів, Кішок, Немировичів, Саковичів, Свірських, Солтанів, Тризн, Хребтовичів, Чапліїв, а також інших знатних родів, гетьманів і козацької старшини Запорозької Січі.
На детальному плані Києво-Печерського монастиря, наведеному у виданій у лаврській друкарні польською мовою книзі «Тератургіма» (1638) за авторством історика, письменника, поета, топографа Атанасія (Опанаса) Кальнофойського, вже зафіксовано як будівлю друкарні, так і інше спеціальне приміщення – «Бібліотеку для церковних руських і слов’янських книг». Її було розміщено в невеликому одноповерховому дерев’яному будинку на пагорбі за площею навколо Успенського собору (вірогідно, на місці сучасного корпусу № 30, де нині розміщена іконописна школа та майстерня), справа від сучасного Музею книги та друкарства України. В окремих місцях лаври, в церквах та інших спорудах, а також у приписаних до лаври Зміївському монастирі, Китаївській і Голосіївській пустинях зберігалися невеличкі збірки видань, що були своєрідними «філіями» загальної лаврської книгозбірні.
Лаврська бібліотека викликала захоплення в іноземців, які відвідували Києво-Печерський монастир. Так, архидиякон, арабський письменник Булос аль-Халябі Ібн аз-Заїм аль-Халябі, відомий під іменем Павло Алеппський, супроводжуючи свого батька, антіохійського патріарха Макарія в його подорожі з Дамаска через Стамбул і Україну до Московського царства (1654–1656), писав: «Тут є прекрасне приміщення для книгосховища, де знаходяться надзвичайно дорогі книги». Аналогічної думки дотримувався й невідомий автор історико-політичного трактату російською мовою «Історія Русів», написаного, ймовірно, наприкінці 18 чи на початку 19 ст.: «…багаточисельна й найдревніша бібліотека… У ній зберігалися тисячі книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, писаних на різних мовах, і багато між ними є таких, які і вченим тодішнім мужам не були відомі, а особливо усі записки і документи, що до історії правління слов’янських племен і царів, до їх законів та устрою стосувались».
У ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. в Києво-Печерському монастирі сталася велика пожежа. Майже повністю загинула у вогні й бібліотека, так само як і розташована поруч друкарня. Існує припущення, що це був умисний підпал, здійснений московськими посланцями, переодягненими ченцями, з метою позбутися численних документів 11–17 ст. – грамот і пожалувань литовських князів, польських королів і українських гетьманів, тобто задля знищення задокументованої пам’яті про незалежне українське політичне й духовне життя лаври. Це припущення спирається на збережені відомим українським істориком і києвознавцем 19 ст. протоієреєм П. Лебединцевим свідчення безпосередніх очевидців пожежі.
Бібліотеку розпочали формувати заново у 1720-х рр. за підтримки настоятеля лаври архімандрита Іоанникія (Сенютовича) на базі книжкових збірок приписаних до лаври монастирів, зокрема Микільського лікарняного (Больницького), церков та скитів, Китаївської та Голосіївської пустиней, а також особистих книжкових збірок померлих архімандритів і ченців, насельників Лаври. Чимало книжок відписували на користь бібліотеки у своїх заповітах та дарчих і вихідці з печерської братії. Тут були книги з книгозбірень Петра Могили (вважалася ядром фонду лаврської бібліотеки), Йосифа Тризни, Іларіона Негребецького, Антона Радивиловського, Івана Максимовича, Опанаса Миславського та інших церковних ієрархів і просвітників. Багато книжок за традицією надходило зі створеної заново лаврської друкарні. На придбання українських, російських та західноєвропейських видань для лаврської бібліотеки виділялися чималі кошти з різних джерел. Жертвували бібліотеці книжки із власних зібрань і світські особи, зокрема київський міщанин Дубровський.
Проте у 1732 р. бібліотека зазнала ще одного удару. За надрукований без дозволу російської духовної влади антипротестантський трактат митрополита Стефана Яворського «Камінь віри» Синод зобов’язав київського митрополита Рафаїла Заборовського зібрати всі примірники опальної книги і замкнути їх у бібліотеці, як і саму книгозбірню. Під замком вона перебувала 10 років, допоки в 1741 р. архімандрит лаври Тимофій (в миру Тихін Щербацький), відомий своїми видатними адміністративними здібностями, за сприяння члена Синоду, Новгородського архієпископа Амвросія Юшкевича виклопотав у імператриці Єлизавети дозвіл знову її «розпечатати» (відчинити) для монастирської братії.
Від середини 18 ст. в лаврі ввели штатну посаду бібліотекаря, що водночас була і послухом для деяких здібних освічених ченців (майже всі вони свого часу навчалися в Києво-Могилянській академії). Відомі прізвища й імена кількох осіб, які обіймали цю посаду, складали реєстри бібліотечних книжок і додержували порядку в книгозбірні. Серед них – високоосвічений Феофан (в миру Шиянов-Чернявський), який згодом став єпископом Чигиринським, єпископом Полтавським і Переяславським; монастирські землі поблизу Києва, де він заснував скит із церквою архістратига Михаїла, на його честь отримали назву «Феофанія» і цей топонім існує й дотепер; Іоїль (Іван Воскобойников), також випускник Києво-Могилянської академії, який у жовтні 1776 р. у зв’язку з від’їздом Феофана до Санкт-Петербурга прийняв від нього лаврську бібліотеку і залучив до її впорядкування ієродияконів Платона і Азарію, а в 1812 р. став архімандритом Києво-Видубицького монастиря; Антоній (Авраамій Смирницький), згодом архиєпископ Воронезький і Задонський, у 2003 р. причислений до лику місцевошанованих святих; Авксентій (Афанасій Галинський), згодом ректор Воронезької духовної семінарії й намісник Києво-Печерської лаври. Посаду бібліотекаря у різні часи обіймали також Феофілакт, ієромонах Микола (Ржаніцин) та ін.
Завдяки штатним бібліотекарям, починаючи з другої половини 18 ст. активізувалося комплектування лаврської книгозбірні. Воно не обмежувалось отриманням видань від сусідньої друкарні та з приписаних до лаври монастирів і обителей, а поширилося далеко за межі Києва та його околиць. Завдяки зміцненню впливовості лаври та її економічного становища як великого землевласника, щедрим фінансовим пожертвам від багатьох осіб, у т. ч. монархів, виділялися чималі кошти на закупівлю книжок українською, російською, західноєвропейськими мовами. Відомо, що ще в 1738 р. київський райця (член міського магістрату за магдебурзьким правом) Стефан Андріївський отримав від лаври на придбання латинських книг 160 руб. та на купівлю за кордоном паперу для друкування книжок 300 руб. Користуючись тим, що верхівка російської православної церкви вела політику постійного витіснення з лаври кращих культурних і наукових сил, здібної і досвідченої братії в Москву, Санкт-Петербург, Псков, Поволжя, Сибір та на інші території для розбудови церковного життя в місцевих єпархіях, їх кадрового зміцнення та поширення освіти на північ і схід від України, архімандрити Києво-Печерського монастиря, добре знаючи духовний патріотизм як своїх вихованців, так і випускників Києво-Могилянської академії та їхній сильний потяг до рідної обителі, уповноважували земляків усіляко надавати матеріальну підтримку лаврі. Багато з них цілеспрямовано займалися розшуком, закупівлею і пересиланням у лаврську бібліотеку видань інших друкарень на теренах імперії, тобто діяли як своєрідні «книжкові агенти». Відомо, що такі колишні лаврські ченці, переведені в інші єпархії, як бібліотекар, економ і намісник Олександро-Невського монастиря в Санкт-Петербурзі Сильвестр (в миру Семен Юницький), архімандрит Московського Златоустівського і Новгород-Сіверського Свято-Преображенського монастирів Йосиф (Тимошевич), Варлаам (Василь Баранович), архімандрит Московського Златоустівського монастиря та інші активно закуповували книжки для лаврської бібліотеки. Поряд із традиційною богословською літературою купували й перекладну, а також періодичні видання, що можна пояснити впливом ідей просвітництва, зростанням серед ченців попиту на світську та освітню книжку.
У 18 ст. в лаврській бібліотеці особливе місце посіла й колекція старовинних нот (здебільшого музичних творів, призначених для хорового співу), що надійшла з монастирів дунайських князівств Молдови та Валахії.
Бібліотека розміщувалася на хорах головного соборного храму лаври – Успенського собору, а після 1745 р., із завершенням будівництва за проєктом Й. Г. Шеделя чотириярусної Великої лаврської дзвіниці, значну частину її книжок перенесли на другий ярус цієї споруди – найвищої в Києві (до 1973 р.).
У 19 ст. обсяг фонду лаврської бібліотеки невпинно збільшувався. Значний внесок у розвиток книгозбірні зробили багато тогочасних церковних ієрархів і світських осіб, з-посеред яких такі духовні просвітителі, як митрополити Євгеній (Болховітінов) і святитель Філарет (Амфітеатров). Поряд із літературою духовного, гуманітарного змісту у фонді бібліотеки почали з’являтися й видання науково-природничої тематики. Для кращого орієнтування в лаврській книгозбірні протягом 1857-го та кількох наступних років М. Ржаніцин уклав рукописний систематичний каталог, що вирізнявся високим рівнем підготовки. 1889 року він був надрукований зі змінами та доповненнями.
Цікавою особливістю діяльності бібліотеки лаври було її постійне шефство над Київським університетом св. Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), що виявлялося в інформаційно-бібліографічному забезпеченні його викладачів і студентів відомостями про рукописи, що зберігалися в обителі.
Помітні зміни в бібліотеці відбулися під впливом високоосвіченого священноархімандрита Києво-Печерської лаври в 1903–1915 рр. Флавіана (в миру – Микола Городецький). Як досвідчений бібліофіл, власник особистої великої й цінної книгозбірні (налічувала майже 15 тис. т.), він розумів суспільну значущість цілісного зібрання видань богословської тематики в духовному просвітництві народних мас, і тому постійно опікувався лаврською бібліотекою. Водночас, поряд із перевагою – якісним каталогом – Флавіан усвідомлював і недоліки лаврської книгозбірні: відсутність власного приміщення, зокрема читальної зали, і належного контролю за погано впорядкованим фондом, що призводило до випадків продажу унікальних видань приватним особам (так, у 1889 р. колезькому асесору О. Галинському був проданий за 300 руб. примірник Острозької Біблії 1581 року видання), нерегулярність і несистематичність читання книжок ченцями та ін.
Обсяг тогочасного фонду лаврської книгозбірні становив майже 30 тис. томів. Серед них, за підрахунками книгознавця С. Петрова, були 415 цінних рукописів: 276 українською, російською та іншими слов’янськими мовами, 133 латинських, а також 4 польські і 2 грецькі. Майже 50 рукописів датовані 14–16 ст., їх ретельно досліджував церковний історик і бібліограф М. Петров. Фонди книгозбірні лаври вивчали також відомі вчені: історик, археограф, мистецтвознавець М. Істомін, фундатор і класик українського мистецтвознавства, музеєзнавець, діяч у галузі охорони пам’яток історії та культури України Ф. Ернст. Крім книжок, бібліотека мала мапи, плани, малюнки, періодичні видання, а також великі колекції старовинних нот. У книжковому фонді помітно переважали релігійно-богословські твори, водночас тут були видання з історії, філософії, економіки, мовознавства та літературознавства, математики та природничих наук, сільського господарства. Фонд було розміщено в книжкових шафах за своєрідною класифікаційною системою, застосованою і в каталозі: Святе Письмо, патрологія, богослов'я (основне, догматичне, викривальне), літургіка і церковна археологія, гомілетика та ін. (загалом 20 відділів). У 1908–1912 рр. на основі карткового каталогу було надруковано двотомний систематичний каталог лаврської книгозбірні, що вміщував 20 546 назв. Його упорядником став тогочасний бібліотекар ігумен Михайло (Тростянський).
Крім книгосховища, розміщеного на другому поверсі, у бібліотеці було облаштовано велику читальну залу з досить великим фондом періодичних видань, у т. ч. світських, яка мала назву «братська читальня» і знаходилася на першому поверсі. Освячення нового приміщення лаврської бібліотек відбулося 21 вересня 1909 р. У будівлі також були келії бібліотекаря, його помічника і служителя.
Наступного року в цю ж будівлю було переміщено й велику приватну бібліотеку митрополита Флавіана. Ієрарх заповів її Києво-Печерському монастиреві з трьома основними умовами: доступності для загального користування, фінансування власним коштом і цілковитого відокремлення її фондів від фондів власне лаврської бібліотеки. Перебування в одній будівлі двох великих, хоча і близьких за складом книжкових зібрань бібліотек є досить рідкісним випадком навіть у світовій практиці. Тому, починаючи з 1910-х рр., у писемних джерелах для розрізнення цих великих книгозбірень регулярно використовували два найменування – Старолаврська бібліотека і бібліотека митрополита Флавіана або Флавіанівська.
Обидві бібліотеки від початку 1920-х рр. привертали увагу багатьох радянських організацій – бібліотечних, музейних, академічних, ідеологічних тощо, які прагнули забрати собі цінні книжки як з науковою метою, так і для ведення антирелігійної пропаганди. Подальша доля цих бібліотек склалася по-різному. Флавіанівська перейшла в підпорядкування адміністрації Державного культурно-історичного заповідника «Всеукраїнський музейний городок» на території вже колишньої лаври. Директор заповідника Петро Курінний та його підлеглі багато років чинили впертий спротив намаганням різних організацій отримати доступ до фондів Флавіанівської бібліотеки і вона залишалася майже недоторканою і не змінювала своєї адреси. Старолаврська бібліотека, навпаки, зазнала відчутних втручань і переїздів.
На порубіжжі 1910–1920-х рр. Києво-Печерський монастир, як і велика територія лаври, не мали чіткого статусного визначення: тут селилися сторонні особи, розташовувалися різні організації, через відсутність належної охорони будівель почастішали випадки крадіжок, частина споруд у 1918–1919 рр. постраждала під час артилерійських обстрілів і спричинених ними пожеж. Тому Духовний собор Свято-Успенської Києво-Печерської лаври з власної ініціативи звернувся до Всеукраїнської академії наук (ВУАН) з проханням приєднати лаврську бібліотеку (як і Флавіанівську) до Всенародної бібліотеки України (ВБУ; нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Офіційно це передання у відання ВУАН на урядовому рівні відбулося 16 серпня 1922 р. згідно з актом № 424. Фактично відбулася націоналізація обох бібліотек на хвилі антирелігійної урядової політики. Старолаврська бібліотека набула статусу філії ВБУ, структурно складалася з чотирьох відділів і, залишаючись на старому місці, деякий час практично не використовувалась, тобто була законсервованою.
У 1924–1925 рр. фонди вже колишньої Старолаврської книгозбірні активно опрацьовував М. Сагарда – один із провідних фахівців ВБУ, який закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію, був висококваліфікованим теологом, знавцем відповідної літератури, автором багатьох богословських праць, професором академії. За його участю до Старолаврської книгозбірні було приєднано перевезені з Видубицького та Нікольського монастирів їхні невеликі бібліотеки. Він же був відповідальним за збереженість усіх бібліотечних фондів на території лаври.
У 1926 р. колишня Старолаврська книгозбірня за результатами неоголошеної міжвідомчої суперечки навколо її майна та намагань більш ефективного його використання формально перейшла в підпорядкування Державного культурно-історичного заповідника «Всеукраїнський музейний городок». Проте фактично вона залишилась у складі ВБУ і працівники заповідника до неї доступу не мали. У 1935–1936 рр. бібліотеку перевезли на Поділ і розмістили в Мазепинському (Староакадемічному) корпусі вже ліквідованої Київської духовної академії (КДА). Там вона, переживши нацистську окупацію, кілька десятиліть сусідила з колишньою бібліотекою Київської духовної академії, що також (з 1923 р.) перейшла в підпорядкування ВБУ як її філія № 1, та з іншими переміщеними сюди книжковими зібраннями як з монастирських бібліотек, так і від приватних осіб – церковних ієрархів, київської професури, колишніх викладачів КДА та ін.
Станом на початок 1930-х рр. у фонді Старолаврської бібліотеки налічувалася 1781 назва, майже 30 тис. друкованих книжок, 429 рукописів 14–19 ст., 16 стародруків 16 ст., 203 стародруки 17 ст. (здебільшого це були видання з лаврської та інших українських друкарень).
Наприкінці 1980-х рр., після перевезення основного багатомільйонного масиву фонду ЦНБ АН УРСР (нині – НБУВ) до її нового корпусу на просп. 40-річчя Жовтня (нині – Голосіївський), 3, до старого корпусу на вул. Володимирській, 62 перемістили весь фонд, зосереджений на Подолі, зокрема й колишню бібліотеку Києво-Печерської лаври, яка нині зберігається тут у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ як колекція «Бібліотека Києво-Печерської лаври». Нині вона налічує майже 14 тис. од. зб. Інша її частина зберігається також в Інституті рукопису НБУВ у фонді 306: Києво-Печерська Лавра: зібрання рукописних книг бібліотеки ХІV–XIX ст.
1988 року на частині території Києво-Печерської лаври було відновлено чернече життя. Тоді ж розпочалося й відновлення (утретє) монастирської бібліотеки. Комплектування її фонду відбувалося за рахунок дарів ченців, парафіян, добродійників, окремих організацій і установ, а також шляхом закупівлі видань у книгарнях, на книжкових аукціонах та ін. Поряд із сучасною літературою бібліотека поповнювалася й книгами 19 – початку 20 ст., а також репринтними й факсимільними виданнями з богослов’я. Після відновлення у 1995 р. лаврської друкарні за традицією, започаткованою ще в 17 ст., бібліотека лаври почала отримувати щонайменше по одному примірнику всіх надрукованих у ній видань.
У 2008 р. книгозбірня отримала окреме, більш зручне й просторе приміщення (лаврський корпус № 68, де до 1920-х років розміщувалася лікарня гостиного двору лаври (для прочан), збудована у 1849–1851 рр. у формах пізнього класицизму за проєктом єпархіального архітектора П. Спарро). Нині ця будівля є пам’яткою архітектури місцевого значення. Її частину займає храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість».
У 2023 р. комісія Міністерства культури та інформаційної політики України передала корпус № 68, як і 15 інших, у користування Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра». Проте представники УПЦ МП цього рішення не визнали, посилаючись на те, що вони не підписували акти приймання-передавання майна. До винесення судового рішення у цій справі доля лаврської бібліотеки залишається невизначеною. За деякими відомостями її переміщено в інший монастир поза Києвом.
Адреса: корп. 68, вул. Лаврська, 15, Київ, 01015
Телефон (довідковий): +38-044-255-11-74
електронна бібліотека: https://lavra.ua/uk/elektronna-biblioteka/
Систематический каталог книг Библиотеки Киево-Печерской лавры / [С введ. сост.-библиотекаря Лавры игум. Михаила]. Т. 1 : Богословие. – Киев : Типогр. Киево-Печерской Успенской лавры, 1908.
Систематический каталог книг Библиотеки Киево-Печерской лавры / [С введ. сост.-библиотекаря Лавры игум. Михаила]. Т. 2. – Киев : Типогр. Киево-Печерской Успенской лавры, 1912.
Титов Ф. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры г. Киева. – Изд. 2-е. – Киев, 1912. – Про бібліотеку лаври: с. 33–34.
Бібліотека Української академії наук при бувшій Києво-Печерській лаврі / Бібліол. вісті. – 1923. – № 4. – С. 89–91.
Васильєв М. Г. Бібліотеки Києво-Печерської лаври в контексті розвитку української культури / Васильєв М. Г., Васильєв О. В., Денисенко А. В. // Українська культурна спадщина XVII-XIX ст. – Київ, 1993. – С. 30–33.
Денисенко А. В. З історії бібліотечної справи в Києво-Печерській лаврі / Денисенко А. В., Васильєв М. Г., Васильєв О. В. // Роль бібліотек монастирів, соборів та інших установ у розвитку культури України : тези наук. конф. – Київ, 1993. – С. 38–41.
Васильєв М. Бібліотека Києво-Печерської лаври / Васильєв М. // Бібліотеки у розвитку історичної науки в Україні : тези наук.-практ. конф. / НАН України. Ін-т укр. археографії, М-во культури України, ДІБ України, ІПК ПК.– Київ, 1994. – С. 21–23.
Кагамлик С. Р. З історії формування бібліотеки Києво-Печерської лаври (на матеріалах архівних фондів) // Бібліотеки у розвитку історичної науки в Україні : тези наук.-практ. конф. / НАН України. Ін-т укр. археографії, М-во культури України, ДІБ України, ІПК ПК.– Київ, 1994. – С. 59–62.
Дегтярьов М. Чи згоріла Лаврська бібліотека? // Молодь України. –1999. – 4 черв.
Степовик Д. Історія Києво-Печерської лаври / Дмитро Степовик. – Київ : Вид. відділ укр. прав. церкви Київського патріархату, 2001. – 560 с
Кагамлик С. Києво-Печерська лавра : світ православної духовності і культури / Світлана Кагамлик ; Нац. Києво-Печерський іст.-культ. заповідник ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка ; Центр українознавства. – Київ. 2005. – 550 с.
Никодимов І. М. Спогад про Києво-Печерську лавру (1918–1943 рр.). – Київ : Києво-Печерська Успенська лавра, 2005. – 224 с
Виноградова О. Книгозбирання на теренах Києво-Печерської лаври / Олена Виноградова, Оксана Марченко // Студії з архів. справи та документознавства. – Київ, 2006. – Т. 14. – С. 71–74.
Селівачова (Нікольська) Н.С. Заповідник-музей «Києво-Печерська Лавра» (Спогади з передвоєнних років) / публікація С. Білоконя // Лаврський альманах : зб. наук. пр. / Нац. Києво-Печер. іст.-культ. заповідник. – Київ, 2006. – Вип. 15. – Про бібліотеку лаври: с. 157.
Марченко О. Збирання та збереження книг на теренах Києво-Печерської Лаври / Марченко Оксана // Українська писемність та мова в манускриптах і друкарстві : матеріали 1-ї і 2-ї наук.-практ. конф., 10–11 листоп. 2010 р., 9 листоп. 2011 р. : до Дня укр. писемності та мови / Голов. упр. культури Київ. міськдержадмін., Музей кн. і друкарства України ; [ред.-упоряд. Д. О. Палій]. – Київ : Музей кн. і друкарства України, 2012. – 258 с. : кольор. іл.
Прокоп'юк О. Б. Поповнення бібліотеки Києво-Печерської лаври новими виданнями впродовж 1770–1780-х рр.: ініціатори, реалізатори, потреби / Оксана Прокоп'юк // Київська Академія. – 2020. – Вип. 17. – С. 119–141.
____________________________________