За місяць : 1110
статей : 1008
Бібліотечні курси – форма цілеспрямованої короткоcтрокової (від кількох тижнів до шести місяців) підготовки працівників для професійної роботи в книгозбірнях або ж підвищення їх кваліфікаційного рівня.
Історично Б. к. є однією з перших форм організованого навчання основ бібліотечної професії за спеціально розробленими програмами, які з плином часу зазнавали трансформацій. Починаючи з 1930-х років Б. к. стали складовою системи підвищення кваліфікації бібліотечних працівників, що вже мають профільну освіту. Завдання, що ставляться перед Б. к. – порівняно швидке усунення нестачі навчених кадрів бібліотекарів, або ж набуття бібліотекарями-практиками нових, поглиблених знань, відповідно до актуальних вимог, що постають перед книгозбірнями на тому чи іншому етапі їхнього розвитку.
На території Російської імперії перші Б. к. виникли на початку 20 ст., коли у зв’язку з відкриттям значної кількості нових бібліотек (публічних, громадських, народних, міських, повітових, земських, комерційних, академічних, при навчальних закладах тощо), постало питання про підготовку для них достатньо кваліфікованих осіб, здатних самостійно провадити бібліотечну роботу, що невпинно ускладнювалася. Ініціатором запровадження фахової освіти для бібліотекарів була Л. Хавкіна. Вона започаткувала курсове навчання бібліотекарів на базі першого в Російській імперії кабінету бібліотекознавства (КБ) в Харківській громадській бібліотеці (ХГБ, нині – Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка), відкритого у 1903 р. (кабінет бібліотекознавства існує й дотепер, вже як КБ ім. Л. Хавкіної). На Третьому з’їзді російських діячів з технічної та професійної освіти (1904) у доповіді «Про професійну підготовку бібліотекарів» Л. Хавкіна оприлюднила ідею про створення спеціальних Б. к. і обґрунтувала значення набуття бібліотечними працівниками комплексних фахових знань як запоруки досконалішої організації бібліотечної роботи. Ініціативу Л. Хавкіної підтримував К. Рубинський і водночас наполягав на більш широкій (університетській) освіті бібліотекарів. Проте в 1900-ті роки започаткувати повсюдну фахову підготовку бібліотекарів не вдалося через відсутність підтримки уряду, який взагалі не цікавився цим питанням, обмежуючись лише адміністративним наглядом за діяльністю бібліотек і читалень.
Започаткування бібліотечної освіти стало можливим після ухвалення резолюції Першого Всеросійського з’їзду із бібліотечної справи (1911), яка стала наслідком гострої полеміки про підготовку кадрів для бібліотек, зміст і рівень освіти бібліотечних фахівців. Навчання бібліотекарів в університетах відстоювали К. Рубинський (Харків), М. Сафронєєв (Київ), О. Войнич-Сяноженцький (Санкт-Петербург), Л. Брюхатов (Москва) та інші, які наполягали на підготовці широкоосвічених бібліотекарів-універсалів. Їм опонували москвич А. Калішевський, петербуржці Є. Доброжинський, С. Масловський та інші, які наголошували на потребі професійної підготовки бібліотекарів у форматі Б. к. різного терміну навчання. Більшістю голосів (28 проти 17) було ухвалено резолюцію про організацію окремих Б. к., з обмеженням їхніх програм винятково циклом спеціальних бібліотечних дисциплін. Рішення з’їзду були реалізовані у 1913 р., з відкриттям, за ініціативою члена Товариства бібліотекознавства Л. Хавкіної, Б. к. при Московському міському народному університеті ім. А. Л. Шанявського. За дорученням Л. Хавкіної з КБ ХГБ до Москви було передано колекцію ретельно підібраних та систематизованих наочних посібників (в 90 папках). Загалом на московських Б. к., де за помірну плату навчалися як особи з певним досвідом роботи в книгозбірнях, так і ті, хто мав мету в них працювати, спиралися на досвід підготовки бібліотекарів в КБ ХГБ, до того ж і на московських, і на харківських Б. к., що діяли під егідою Харківського товариства грамотності, окремі дисципліни читали одні й ті ж викладачі – Л. Хавкіна, О. Покровський, О. Дідріхсон. На московських Б. к. Б. Боднарський читав цикл лекцій з бібліографії, С. Сірополко – з питань технології комплектування бібліотек книгами, системи книговидавничих та книготорговельних фірм Росії, а на Б. к., відкритих у 1918 р. на базі Київського педагогічного інституту при Фребелівському товаристві – курс з бібліотекознавства.
Навчальні програми цих та інших Б. к. були орієнтовані на фахову підготовку працівників для громадських, народних, дитячих і шкільних бібліотек. Спершу навчання на курсах тривало три тижні обсягом в 72 години. Надалі тривалість навчання і кількість годин для практичних занять збільшувалися. У 1917 р. основний чотиритижневий курс було збільшено на додаткові два тижні практичних занять в бібліотеках для закріплення набутих знань і навичок. Слухачам курсів читались лекції з основних процесів бібліотечної роботи – комплектування, каталогізування, класифікування й організації книжкових фондів. Бібліографічна підготовка забезпечувалася читанням лекцій з бібліографії природознавства, бібліографії російської художньої літератури і бібліографії історії Росії. Стисла програма навчання на Б. к. не дозволяла слухачам набувати достатнього обсягу знань з теорії та практики бібліотечної справи, проте забезпечувала їх необхідним рівнем навичок для самостійної роботи в бібліотеках.
У другій половині 1910-х років Б. к. діяли вже в багатьох містах, зокрема в Києві, Одесі, Житомирі. Оскільки Б. к., що існували за ініціативою і зусиллями прогресивною інтелігенції, не входили до системи Міністерства освіти і перебували, здебільшого, у віданні міських дум, їхнім випускникам не видавалися документи державного зразка, проте вони, як навчені фахівці, мали певні переваги при конкурсному працевлаштуванні в бібліотеках. Так, Н. Незабитовська, яка закінчила Б. к. при Університеті ім. А. Л. Шанявського, у 1918 р. обійняла вакантну посаду в Київській міській публічній бібліотеці (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого), а згодом у бібліотеці київського культурно-освітнього товариства «Просвіта», працювала і в інших книгозбірнях.
У 1919 р. у Києві при позашкільному відділі Наркомосу України короткий час діяли Б. к. у формі циклу семінарів. Техніка бібліотечної роботи викладалася на цих курсах за програмою, що використовувалася в Університеті ім. А. Л. Шанявського, а серед лекцій з літератури та окремих галузей знань, увагу слухачів привертали виступи харківського професора Д. Багалія з питань української історіографії.
Якщо до 1920-х років питання набуття фахових знань бібліотечних працівників вирішувалися шляхом громадських ініціатив і не мали ознак системності, то у подальшому вони вирішувалися на державному рівні. Так, започатковану в другій половині 1920-х років вищу бібліотечну освіту здобували у відповідних навчальних закладах, у т. ч. в книжково-бібліотечній секції факультету політичної освіти в Харківському інституті народної освіти (згодом Всеукраїнський інститут комуністичної освіти (ВУІКО), нині – Харківська державна академія культури), середню спеціальну – у кількох школах і технікумах політосвіти. Водночас збереглися й Б. к., які, згідно з наказом Народного комісаріату освіти (НКО) УСРР від 26 червня 1934 р. № 350 «Про курсову підготовку та перепідготовку бібліотечних кадрів» стали складовою системи підвищення кваліфікації. За цим наказом Бібліотечне управління НКО протягом червня-вересня 1934 р. мало організувати одномісячні курси-семінари з перепідготовки бібліотекарів районних та МТСівських бібліотек. ВУІКО на базі бібліотечного факультету мав організувати двомісячні курси перепідготовки завідувачів районних бібліотек з набором зі 100 осіб, а також провести для викладачів бібліотечних дисциплін дводекадний семінар з метою підвищення їхньої кваліфікації. Також влаштовувалися тримісячні курси підвищення кваліфікації бібліотекарів для дитячих книгозбірень (у Харкові, Києві, Дніпропетровську). 5 квітня 1935 р. НКО УСРР видав аналогічний наказ за № 320 («Про курсову підготовку та перепідготовку бібліотечних кадрів у 1935 році»), за яким обласним відділам народної освіти доручалося організувати більш масові заходи з підвищення кваліфікації у форматі одномісячних курсів-семінарів перепідготовки бібліотекарів.
Б. к. залишалися короткостроковими, тривалістю від двох тижнів до трьох місяців. Їхня програма зазвичай складалася з двох частин, майже рівноцінних за обсягом: спеціальні (фахові) дисципліни і загальнополітична підготовка. Попри термін «курси підвищення кваліфікації» фактично на них велося навчання основ бібліотечної професії, оскільки багато слухачів не мали досвіду практичної роботи.
Існували також курси перепідготовки, зокрема бібліотечно-інструкторські, програмами яких, окрім спеціальних дисциплін, передбачалися й заняття з суспільно-політичних і загальноосвітніх предметів (до 70% навчального часу). Викладачі Б. к. прагнули дати слухачам не лише теоретичні знання, а й навчити практичним навичкам, поєднували спеціальну, суспільно-політичну та загальноосвітню підготовку бібліотечних кадрів.
При школах і технікумах політосвіти також діяли одно- та шестимісячні курси перепідготовки бібліотечних кадрів. Однак через нестачу викладачів, підручників, приміщень для занять, піврічне навчання фактично тривало 1,5–3 місяці, так само як і на обласних шестимісячних курсах з підготовки бібліотекарів для системи НКО УРСР, унаслідок чого страждала якість навчання. Одно- та двомісячні курси були, переважно, орієнтовані на перепідготовку бібліотекарів провідних бібліотек (обласних і районних). Існували також міжрайонні курси для перепідготовки бібліотекарів сільських книгозбірень. При Українському бібліотечному інституті (колишній ВУІКО), діяли двомісячні курси перепідготовки завідувачів районних бібліотек, працівників дитячих бібліотек, бібліографів-консультантів (у 1935 р. їх закінчили 55 осіб). З середини 1930-х рр. подібні курси діяли також у Києві, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі.
У 1939 і до середини 1941 рр. в Західній Україні, Південній Бессарабії, на Буковині, зі встановленням там радянської влади, у межах розгортання культурного будівництва існувала гостра потреба у кваліфікованих та ідеологічно підготовлених кадрах бібліотечних працівників. Ця проблема також вирішувалася шляхом започаткування в цих регіонах Б. к. Викладачами на них працювали відряджені з УРСР фахівці.
У перші повоєнні роки, попри нестачу кваліфікованих бібліотечних кадрів, Б. к. частково були витіснені новою формою поглиблення фахових знань – семінарами (для завідувачів районних бібліотек), згодом – груповими індивідуальними семінарами-практикумами, 15-тиденними семінарами з підвищення кваліфікації та ін. Такі корективи диктувалися, зокрема, й постановою ЦК КП(б)У «Про стан бібліотек і заходи щодо поліпшення їхньої роботи» (1947), у якій наголошувалося про необхідність підвищення ідейно-політичного рівня та професійної кваліфікації бібліотечних кадрів, зростання їх освітнього рівня (завідувачі сільських бібліотек повинні були мати повну середню освіту, а завідувачі районних і міських – вищу).
У подальшому задля поглиблення бібліотечними працівниками своїх фахових умінь була сформована розгалужена система підвищення кваліфікації, що має різні рівні і напрями.
Труды Первого всероссийского съезда по библиотечному, состоявшегося в С.-Петербурге с 1-го по 7-е июня 1911 г. – Санкт-Петербург, 1911. – Ч. 1. – С. 62–63;
Козловський В. О. Бібліотечні курси в Києві / В. О. Козловський // Бібліотечний журнал. – 1926. – № 4/5. – С. 31–43;
Фридьева Н. Подготовка библиотечных кадров на Украине // Н. Я. Фридьева // Красный библиотекарь. – 1930. – № 10. – С. 42–45;
Комський С. Подготовка и переподготовка библотечных кадров на Украине / С. Комский // Красный библиотекарь. – 1936. – № 8. – С. 15–19;
Соляник А. А. Флагман бібліотечно-інформаційної освіти // Вісник ХДАК. Вип. 27. – 2009. – С. 74–83;
Ковальчук Г. Підвищення кваліфікації бібліотечних працівників в Україні : ретроспективний аспект / Галина Ковальчук // Бібліотечний форум: історія, теорія, і практика – 2016. – № 3. – С. 11–14;
Бачинська Н. А. До джерел вищої бібліотечної освіти в Україні (початок ХІХ – перша чверть ХХ століття) / Н. А. Бачинська // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. НАККІМ – Вип. 1. – 2017. – С. 46–52.
————————————————
Капустіна Н. І. Перші бібліотечні курси в Харкові // Бібліотечна енциклопедія Харківщини