За місяць : 1764
статей : 1086
Офіційне видання – видання, що містить документ (-и) нормативного чи директивного характеру, затверджені й опубліковані від імені органів державної влади, відомств, установ, політичних партій чи громадських організацій.
Термін походить від латинського слова officium (служба, посада).
О. в. містить зафіксовану в писемній формі інформацію, яка необхідна для управління державою та суспільством (конституція, законодавчі акти, укази глави держави, постанови уряду, інші нормативно-правові акти тощо); окремою адміністративно-територіальною одиницею чи територією (республіка, штат, земля в складі держави з федеративним устроєм, область, район, територіальна громада, населений пункт); конкретною сферою діяльності (наука, техніка, економіка, культура, освіта, охорона здоров’я та ін.); окремими підприємствами, установами, організаціями (завод, фірма, військова частина, навчальний заклад тощо), – накази, розпорядження, рішення (ухвали) та ін. Офіційні документи мають юридичну силу та є обов’язковими для виконання, їх приймають уповноважені на це суб’єкти нормотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою.
За ступенем нормативності О. в. поділяють на нормативно-правові, нормативні та нормативно-інструктивні видання.
До нормативно-правових видань належать опубліковані документи, як одиничні, так і множинні (збірники), у визначеній законодавством формі, що мають силу правових норм: конституція, закони, укази, постанови, резолюції, статути, розпорядження, положення, регламенти, рішення відомств і громадських організацій, загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та ін.
Нормативні видання (ін. назва – нормативні виробничо-практичні видання) охоплюють такі документи, як норми, правила, вимоги, загальні принципи, процедури чи характеристики щодо різних видів діяльності або їхніх результатів. До таких видань належать: стандарти (міжнародні, державні, галузеві, стандарти підприємств); технічні умови (ТУ) – певні технічні вимоги й параметри, яким мають відповідати продукція, послуги, процеси; кодекс усталеної практики (звід правил), регламент; прейскуранти та ін.
Нормативно-інструктивні видання містять тексти наказів, норм, інструкцій, правил, положень щодо регулювання виробничої та суспільної діяльності, тобто документів, що належать до категорії підзаконних актів. Такі видання орієнтовані насамперед на інформування зацікавлених осіб про офіційні документи, призначені для виконання чинних законів, постанов влади й інших актів міністерств і відомств у конкретизованій формі та обов’язкових для виконання в повсякденній практичній діяльності.
О. в. друкують у більшості країн світу й протягом багатьох століть щодо них вироблені певні правила та традиції, які часто продиктовані історією розвитку держав, їхнього суспільного устрою. Так, у давньоруській державі не існувало загальної системи укладання, ухвалення та оприлюднення офіційних документів. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу й акумульовані в архівах, – це русько-візантійські політичні договори та міжнародні акти, за якими здійснювали врегулювання торговельних відносин, запровадження митних правил. З утвердженням християнства з’явилися документи релігійного характеру, які можна вважати офіційними та в яких було закріплено права й привілеї служителів церкви, визначено місце та значення церкви в державі.
В 11–12 ст. з’явилися перші О. в. – збірники документів давньоруського законодавства. З відомих юридичних пам’яток це насамперед «Руська Правда» – рукописна збірка документів, складена на основі звичаєвого права, яка містила норми кримінального, спадкового, торговельного й процесуального законодавства.
Згодом у Правобережній Україні, більша частина земель якої входила до складу Речі Посполитої, циркулювали різноманітні офіційні документи – міждержавні договори, королівські укази, статути, судебники – збірники правних норм і своєрідні підручники із судової практики, постанови сеймів, земські уставні грамоти, писемні свідоцтва про забезпечення феодалів, купців, інших заможних верств населення певними статусними, майновими, охоронними й іншими правами – привілеї (від лат. privilegium – спеціальний закон), грамоти тощо. Значна частина таких документів, якими регулярно користувалися урядовці, митники, судді, – рукописні та друковані збірки. Це, зокрема, збірники законодавчих актів – кодекси чинного та той час права: з питань міського самоврядування – магдебурзького права (у частині України запроваджене від 1299 р.; найбільш поширеними були «Саксонське зерцало» (лат. Speculum Saxonum, нім. Sachsenspiegel, укладене у першій третині 13 ст., уперше опубліковане в 1474 р.), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557–1559), «Артикули права магдебурзького» (1557) та ін.), Судебник великого князя литовського (1440–1492) та короля польського (1447–1492), пана і дідича Русі Казимира Ягайловича (1468), Литовські статути (1529, 1566, 1588). Статут 1588 р. вважали взірцем законодавчих актів, і тому майже три століття він діяв на українських землях, зокрема, був чинним як офіційний збірник законів у Козацькій державі та Гетьманщині.
Часи козацької державності відображено в численних дипломатичних документах за підписом Б. Хмельницького, міждержавних договорах, гетьманських універсалах – офіційних актах верховної влади Війська Запорозького, що містили виклад законів і розпоряджень обраних керівників Козацької держави, Гадяцькому договорі (1658), Конституції Пилипа Орлика (1710) тощо. Значну частину офіційних документів цього періоду було представлено у виданнях, що вийшли друком пізніше. Прикладом є такі, як-от: публікації Ф. Туманського, який у кінці 18 ст. в петербурзькому журналі «Российский магазин» оприлюднив низку документів, зокрема білоцерківський маніфест Б. Хмельницького; «Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским» у двох частинах (1858–1859), куди ввійшли документи з історії України за 1649–1722 рр. – договори та виступи гетьманів, їхні універсали тощо; «Документи Богдана Хмельницького (1648–1657)» в упорядкуванні І. Крип’якевича (1961); «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.» (1993) та ін.
З другої половини 18 ст. в Україні, більшість земель якої перебувала під владою Російської імперії, діяло російське законодавство. Одним з основних документів було Соборне уложення 1649 р. царя Олексія Михайловича – перший універсальний кодекс кримінального та цивільного права Московського царства, що регулював соціально-правові відносини в усіх сферах суспільного життя та визначав міру покарання за порушення цих норм. Водночас діяли й інші законодавчі акти – царські укази, маніфести, едикти, регламенти, багато з яких мали антиукраїнське спрямування й зумовили остаточну ліквідацію автономії українських земель: маніфест про ліквідацію Запорозької Січі (1775), указ про заборону українськомовних шкіл (1804), Валуєвський циркуляр (1863) про обмеження видання книжок і викладання в школах українською мовою, Емський указ (1876) про заборону друку й видання книг українською мовою та ін. Офіційне зібрання численних законодавчих актів було представлено, зокрема, у 16-томному «Своде законов Российской империи» (документи викладено за тематикою), який видавали й перевидавали в 1832–1916 рр.; «Полном собрании законов Российской империи» – найбільш повному збірнику законодавчих актів держави, розташованих у хронологічній послідовності (видавали в 1830–1916 рр.). Обидва видання посідали провідне місце на полицях публічних, університетських, архівних та інших бібліотек, оскільки до них часто зверталися читачі.
На західноукраїнських землях, що належали до складу Австро-Угорської імперії, діяло або звичаєве, або місцеве законодавство. Окремі закони й постанови вміщувалися в збірниках судових і крайових законів, що були обов’язковими для виконання в усіх провінціях імперії. З 1848 р. з метою оприлюднення законів замість збірників почали видавати «Вісник державних законів» (документи публікували десятьма мовами, зокрема русинською (українською) і «Вісник крайових законів» (видавали в кожній провінції тією мовою, якою розмовляла більшість її населення).
Велику роботу з пошуку, збирання, наукового вивчення та опублікування давніх писемних джерел з історії України, зокрема й офіційних документів, від середини 19 ст. здійснювали археографічні комісії, наприклад у Санкт-Петербурзі, губернських містах України (Києві, Чернігові, Полтаві та ін.), серед вагомих доробків яких – «Акты, относящиеся к истории Западной России» (1846–1853) у п’яти томах, «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (1863–1892) у 15 томах; Наукового товариства імені Шевченка у Львові, створена у 1896 р. й очолювана М. Грушевським.
Значні наукові здобутки мала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка діяла в 1843–1921 рр. у Києві. Комісія підготувала й опублікувала низку археографічних видань, у яких уміщено багато офіційних документів: «Памятники, изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» (Киев, 1845–1859, т. 1–4), «Древности, изданные Временной комиссией для разбора древних актов» (Киев, 1846, вип. 1–3), «Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Кіевском, Подольскои и Волынском генерал-губернаторе», «АЮЗР» (Киев, 1859–1911, т. 1–35) та ін.
Провідну роль в оприлюдненні матеріалів, зокрема офіційних, відігравали й відіграють періодичні видання.
У Львові 1848 р. побачила світ перша газета українською мовою «Зоря Галицька». Часопис став офіційним друкованим органом Головної Руської Ради – першої легальної української політичної організації в Галичині. Упродовж 1849–1866 рр. для українців видавали урядовий часопис «Вѣстникъ для Русиновъ Аустрїскои державы». Протягом 1838–1917 рр. у всіх губернських центрах України друкували «N-ские губернские ведомости» – офіційні газети, у яких було представлено урядові документи, постанови та розпорядження місцевої влади, офіційну хроніку діяльності місцевої адміністрації тощо.
У кінці 19 ст. майже одночасно з виникненням перших політичних партій, зокрема й українських, з’явилися й перші партійні часописи, які стали офіційними друкованими органами цих об’єднань: «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос», «Воля», «Земля і воля», «Вперед», «Свобода», «Гасло», «Наш Голос» та ін.
Важливими подіями початку 1900-х років стали вибори до Державної думи Російської імперії двох скликань (1906 та 1907 рр.). Майже чверть від її загального складу становили депутати від України. Українські думські громади (фракції) видавали журнал «Український вісник», газету «Рідна Справа – Думські Вісті», у яких друкували виступи членів фракції, проєкти документів, заяви лідерів.
Від 1915 р. почали з’являтися нелегальні часописи політичних партій та організацій: «Боротьба», «Наше життя», «Вістник Союза визволення України» (від 1918 р. – «Вісник політики, літератури й життя») та ін. В еміграції виходили друком «Вільна Україна», «Соціалістична Думка», «Соціаліст-Демократ» та ін.
Важливу роль відігравали друковані джерела, зокрема офіційні, які відображали особливості нормотворчого процесу органів влади періоду визвольних змагань українського народу 1917–1921 рр., проголошення Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Українська Центральна Рада на чолі з М. Грушевським видала чотири Універсали (1917–1918), які друкувалися масовими накладами у формі аркушівок, підготувала текст Конституції – Статут про державний устрій, права і вільності УНР та інші законодавчі акти.
Найбільш вагомими джерелами періоду радянської влади в Україні (1917–1991) були партійні документи: програми й статути КПРС, матеріали партійних з’їздів (друкувалися величезними накладами), пленумів і партконференцій, керівних партійних органів на місцях. Наступними за важливістю були акти законодавчої та виконавчої гілок державної влади. Такі документи спершу друкували на сторінках партійної періодичної преси. Друком виходили нормативні акти урядів УСРР / УРСР (Ради народних комісарів, Ради міністрів УРСР). Прикладом таких видань є «Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України» (1919–1938), «Збірник постанов і розпоряджень Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки» (1938–1978), «Зібрання постанов Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки» (1978–1991). Одним з основних систематизованих зібрань законодавчих та інших актів УРСР став дев’ятитомний «Звід законів УРСР», який виходив друком протягом 1982–1988 рр. (запланований десятий том не видали унаслідок розпаду радянської держави).
На сьогодні найбільш ґрунтовний і різноманітний масив документальних першоджерел представлено в збірниках «Історія України від найдавніших часів до сьогодення» (Київ, Чернівці, 2008), «Історія України: джерельний літопис» (Київ, 2008).
О. в. – це різні за матеріальною конструкцією (книжка, брошура, бюлетень, журнал, газета тощо) моновидання або збірники (друковані й електронні).
Моновидання містить один документ (це може бути, наприклад Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України, «Національна стандартизація. Правила проведення робіт з національної стандартизації: ДСТУ 1.2:2015»). Для зручності користування часто документи об’єднують за тематичною чи функційною ознакою в збірники: «Збірник урядових нормативних актів України», «Державний вісник України: збірник актів Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів» та ін. Деякі О. в. мають передмову, додатки, допоміжні покажчики.
Сучасні документи державного рівня чи певної державної установи (закони, укази, постанови, рішення, накази, офіційні оголошення та ін.) оприлюднюють у бюлетенях, газетах, журналах офіційного характеру, що фінансуються з державного бюджету: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник Президента України», «Вісник Верховного Суду України», «Бюлетень Міністерства юстиції України», «Урядовий кур’єр», «Голос України», «Освіта України» та ін.; в електронному форматі – на офіційних вебсайтах і вебпорталах: Президента України, Уряду України, міністерств, установ. У багатьох країнах, у т. ч. в Україні, існують також офіціози – газети, журнали, бюлетені або інші друковані й електронні видання, що офіційно не є органом уряду або правлячої партії, але в них виражено їхні погляди з питань внутрішнього й міжнародного життя й подано відповідні документи.
Документи в офіційних виданнях публікуються державною мовою. Якщо в країні дві і більше офіційних мов, то документи друкуються паралельно цими мовами. Для особливо важливих документів, наприклад, конституцій, інколи подають переклади їх іншими мовами, які адресують насамперед дипломатичному корпусу та урядовцям.
Залежно від сфери дії і нормативності визначають читацьку адресу офіційних видань. Так, Конституція і закони України призначені для всіх громадян країни; статут, положення, інструкція, наказ, окремі стандарти – для працівників установи, підприємства або організації, на які поширюється дія цих документів; технічний стандарт – для осіб, які займаються розробленням, випуском та експлуатацією виробу, виготовленого за цим документом.
Інформацію про О. в. подають у «Літописах» Книжкової палати України, відображають у каталогах бібліотек, бібліографічних посібниках, прикнижкових, пристатейних бібліографічних списках. У межах розділу чи рубрики бібліографічні описи офіційних видань зазвичай розміщують за хронологією їх публікування.
Для каталогів великих бібліотек офіційні видання, як правило, описують під заголовком колективного автора; для каталогів невеликої бібліотеки, у бібліографічних посібниках, списках чи оглядах – найчастіше під назвою.
Інформація та документація. Видання. Основні види : терміни та визначення понять : ДСТУ 3017:2015 : чинний від 2016-07-01 : вид. офіц. / Кн. палата України ; розробники: Н. Петрова, Г. Плиса. – Київ : УкрНДНЦ, 2016. – IV, 38 с. – (Національний стандарт України). – Про офіц. вид.: с. 9, 11, 15.
Історичне джерелознавство : підручник / Я. С. Калакура, І. H. Войцехівська, Б. І. Корольов [та ін.]. – Київ : Либідь, 2002. – 486 с. : іл., табл. – Про офіц. вид.: с. 110–111, 116–117, 128–140, 345–413.
Мохнач-Галицька Є. В. До питання типології офіційного документа та офіційного видання / Є. В. Мохнач-Галицька // Мова і культура. Серія: Філологія. – Київ, 2004. – Вип. 7, т. 9 : Актуальні проблеми сучасної філологічної науки. – С. 324–332.
Мохнач-Галицька Є. В. Особливості та проблеми редакційно-видавничої підготовки офіційного видання / Є. В. Мохнач-Галицька // Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. – Харків, 2004. – Вип. 42. – С. 401–404.
Мохнач-Галицька Є. В. Офіційні документи в історичному контексті теорії редагування офіційної літератури / Є. В. Мохнач-Галицька // Мова і культура. Серія: Філологія. – Київ, 2004. – Вип. 7, т. IV, ч. 1 : Лінгвокультурологічна інтерпретація тексту. – С. 84–91.
Мохнач-Галицька Є. Нормативно-правова база видання офіційної літератури / Євгенія Мохнач-Галицька // Друкарство. – 2004. – № 4 (57). – С. 30–33.
Мохнач-Галицька Є. Особливості редакційно-видавничої підготовки офіційного видання / Євгенія Мохнач-Галицька // Друкарство. – 2005. – № 1 (60). – С. 49–51.
Мохнач-Галицька Є. В. Методика редагування нормативно-правових актів / Є. Мохнач-Галицька // Друкарство. – 2006. – № 1 (66). – С. 14–18.
Кушнаренко Н. Н. Документоведение : учебник / Н. Н. Кушнаренко. – 8-е изд., стер. – Киев : Знання, 2008. – 459 с. : ил. – (Высшее образование XXI века). – Библиогр.: с. 457–459. – Про офіц. вид.: с. 172–176.
Швецова-Водка Г. Н. Общая теория документа и книги : учеб. пособие / Г. Н. Швецова-Водка. – Москва : Рыбари ; Киев : Знання, 2009. – 487 с. – Про офіц. вид.: с. 337–353, 408–410, 413–414, 426–431, 436–439.
Карпенко О. О. Аналітико-синтетична переробка документної інформації: бібліографічний опис / О. О. Карпенко ; Нац. аерокосм. ун-т ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут». – Харків, 2010. – 138 с. – Про офіц. вид.: с. 12, 14, 38, 41, 47, 49.
Кушнаренко Н. М. Спеціальне документознавство : навч. посіб. / Н. М. Кушнаренко, Ю. В. Трач ; за наук. ред. Г. М. Швецової-Водки ; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини «Україна». – Київ, 2010. – 280 с. – Про офіц. вид.: с. 73–76, 84–94.
Пасічник Л. Облік стандартів: пошукові можливості друкованих та електронних джерел / Людмила Пасічник // Вісн. Кн. палати. – 2012. – № 7. – С. 1–4.
Погорілецька А. В. Офіційна інформація: теоретико-правовий аспект / А. В. Погорілецька // Вісник Вищої ради юстиції. – 2012. – № 1 (9). – С. 131–135.
Документознавство : курс лекцій : у 2 ч. / М-во освіти і науки, молоді та спорту України ; Держ. закл. «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», каф. документознавства та інформ. діяльності ; уклад.: О. Ю. Малюк [та ін.]. – Луганськ, 2013.
Ч. 1. – 166 с. – Зі змісту: Офіційне видання. – С. 108–111.
Ч. 2. – 226 с. – Зі змісту: Патентний та нормативний документ. – С. 106–133.
Швецова-Водка Г. М. Документознавство : навч.-метод. посіб. / Г. М. Швецова-Водка, М. С. Костенко ; М-во освіти і науки України, Рівнен. держ. гуманітар. ун-т, каф. док. комунікації і бібл. справи. – Київ : Кондор, 2021. – 138 с. – Бібліогр. в кінці розд. – Про офіц. вид.: с. 16–20.
-—————————————————