Бібліотечний технікум – спеціалізований навчальний заклад культосвітнього профілю, орієнтований на підготовку бібліотекарів середнього кваліфікаційного рівня; складова системи професійної освіти бібліотечних кадрів в Україні середини 1930-х – початку 1960-х рр. Навчання у Б. т. здійснювалося, здебільшого, на базі набутої семирічної (з 1958 р. – восьмирічної) шкільної освіти.

Залежно від особливостей загального розвитку середньої спеціальної бібліотечної освіти в СРСР, соціально-політичних, економічних та інших чинників, історично й організаційно розвиток технікумів, що готували бібліотечних фахівців, в Україні умовно поділяється на п’ять етапів:

1-й, передпочатковий (1920-ті рр. – 1934 р.) – заснування низки середніх спеціальних навчальних закладів різних видів (педтехнікуми, радпартшколи, технікуми комуністичної освіти, школи і технікуми політосвіти тощо), які готували бібліотекарів поряд з іншими спеціалізаціями фахівців культосвітньої сфери; формування основних засад діяльності зазначених технікумів; упорядження основних підходів у наповненні навчальних програм та навчально-виховного процесу;

2-й, початковий (1934–1941 рр.) – організація спеціальної системи середньої бібліотечної освіти шляхом створення Б. т.; формування уніфікованих навчальних планів та програм (на базі педагогічної освіти); узгодження навчального процесу; посилення координації роботи з підготовки бібліотечних фахівців між навчальними закладами різних видів та освітніх рівнів;

3-й, «воєнний» (1941–1944 рр.) – організація роботи евакуйованих Б. т. у тилу та підготовка фахівців за скороченою (прискореною) програмою або ж тимчасове припинення діяльності навчальних закладів;

4-й, повоєнний (1944 р. – поч. 1950-х рр.) – відбудова та налагодження на звільнених територіях діяльності Б. т.; реорганізація (перейменування) у другій пол. 1940-х рр. окремих Б. т. на технікуми політосвіти (з 1947 р. – технікуми підготовки культурно-освітніх працівників), профільні училища або бібліотечні школи; започаткування на загальній навчальній базі Б. т. спеціалізації за типами бібліотек;

5-й, активний (середина 1950-х рр. – поч. 1960-х рр.) – подальший планомірний розвиток діяльності Б. т.; розширення їх мережі, що охопила майже всі області України; посилення матеріально-технічної та навчальної бази; у 1961–1962 рр. зазначені заклади перейменовані на культурно-освітні училища.

Формування мережі Б. т. розпочалося з виходом постанови ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо поліпшення бібліотечної роботи» від 30 жовтня 1929 р., згідно з якою передбачалося розгортання планомірної підготовки нових і перепідготовки наявних кадрів бібліотекарів. У всіх великих округових (з 1932 р. – обласних) центрах мали бути створені Б. т., розраховані на навчання 600 студентів у кожному; на відповідні управлінські структури покладалося завдання організувати широке охоплення бібліотечних працівників системою заочного навчання.

Перші Б. т. в СРСР з’явилися на зламі 1920–1930-х рр. (у Ярославлі, Ленінграді, Самарі). У 1930 р. Народний комісаріат освіти СРСР затвердив триступеневу систему бібліотечної освіти, яка складалася із навчальних закладів вищого рівня (бібліотечні факультети інститутів чи окремі бібліотечні інститути з 3–4-річним терміном навчання); середньої ланки, що передбачала дво- або трирічні Б. т. (залежно від рівня освіти абітурієнтів та інших чинників), бібліотечні відділення педагогічних технікумів, технікуми політосвіти; нижчої ланки, що охоплювала бібліотечні школи, бібліотечні курси, семінари, бібліотечне учнівство при книгозбірнях тощо. Кількість Б. т. в СРСР було заплановано довести щонайменше до 30-ти, з перспективою їх збільшення. У середині 1930-х рр. задля наростання кількості підготовлених працівників у вищих і середніх навчальних закладах значну увагу почали приділяти розвитку вечірніх і заочних відділень. Проте дефіцит бібліотечних кадрів залишався значним: у великих міських і центральних бібліотеках спеціальної освіти не мали 45–50% працівників, у сільських – 70–75%.

В УСРР на початку 1930-х рр. також постало питання про необхідність відкриття окремих самостійних Б. т. та інститутів. До 1934 р. бібліотечні кадри середньої кваліфікації в країні готували, переважно, бібліотечні відділення педтехнікумів та технікумів масової комуністичної освіти (політосвіти). До червня 1934 р. налічувалося щонайменше 12 технікумів політосвіти.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 26 липня 1934 р. «Про роботу масових бібліотек» суттєво збільшувалися асигнування на діяльність бібліотек та на підготовку бібліотечних кадрів. Зокрема, передбачалося відкриття Б. т.  у кожній із семи областей республіки. Також планувалося деякі бібліотечні відділення педтехнікумів перетворити на самостійні Б. т.  На виконання зазначеної постанови було реорганізовано п’ять технікумів комуністичної освіти у Б. т. (у Ніжині, Мелітополі, Тульчині, Києві, Кременчуку) та до кінця 1935 р. утворено ще три нових Б. т. (у Полтаві, Артемівську та Одесі), в яких навчалося сумарно приблизно 1500 студентів. Крім, власне, бібліотекарів для низової ланки масових книгозбірень, Б. т. готували й інших фахівців. Так, Тульчинський Б. т. мав, крім бібліотечного, також організаційно-масовий відділ, на якому навчали майбутніх культурно-просвітніх працівників для виробничої сфери, сільського господарства та низових профспілкових організацій, для роботи в будинках культури і клубах. Аналогічну структуру мали й інші Б. т.

Навчання в Б. т. було платним, проте для деяких категорій студентів були передбачені широкі можливості для безоплатного навчання або за досить низьку плату. Навчальний план містив курси загальноосвітніх дисциплін та спеціальних предметів. Бібліотечна професія в СРСР протягом тривалого часу розглядалася як різновид педагогічної, тому навчальні плани і програми Б. т. мали певну педагогічну спрямованість. Студенти вивчали також марксизм-ленінізм, історію, політекономію, географію, російську та українську мови, літературу, математику, фізику, хімію, природознавство, іноземну мову, військову справу та профільні дисципліни – бібліографію і комплектування, форми і методи роботи з читачами, організацію і планування бібліотечної справи, організацію книжкових фондів і каталогізацію, мистецтво графіки (бібліотечного плаката), палітурну справу, роботу з дітьми та ін. За планом щорічно для закріплення знань приблизно 80 год. відводилося на виробничу практику в бібліотеках. Проте, навчальні програми у Б. т. протягом 1930–1950-х рр. часто змінювалися. Поступово вони ставали дедалі більш уніфікованими.

Окрім основних завдань з підготовки бібліотечних кадрів середнього рівня кваліфікації, Б. т. виконували також функцію організаційних центрів з підготовки сільських бібліотекарів, які здобували фах на шестимісячних курсах. Вони також надавали методичну допомогу бібліотекам у своєму місті і районі, провадили бібліотечну пропаганду та культурно-освітню роботу серед місцевого населення. Під їхнім патронатом нерідко перебували колгоспні бібліотеки.

У 1920–1950-х рр. як вищі, так і середні спеціальні навчальні заклади, зокрема технікуми, що готували бібліотечних фахівців середньої ланки, часто зазнавали певних реорганізацій, переїздів в інші міста, зміни найменування. Так, наприклад, у Ніжині у 1920 р. було відкрито трудову школу, яку в 1930 р. перетворено на технікум радянського будівництва, а у 1932 р. – на технікум комуністичної освіти, який 1934-го р. перейменовано на Б. т., що проіснував до війни. У 1943 р., після визволення Чернігівщини від окупантів, його перейменували в технікум політосвіти, у 1947 р. – у технікум підготовки культурно-освітніх працівників, у 1962 р. – в культурно-освітнє училище (нині – це Ніжинський коледж культури і мистецтв імені Марії Заньковецької).

Сучасне Мелітопольське училище культури  бере початок від створеного у 1930 р. Запорізького технікуму комуністичної освіти, у 1932 р. переведеного до Мелітополя. Від 1934 р. він діяв як Б. т. З 1 червня 1944 р. поновив свою роботу як Мелітопольський технікум підготовки політико-освітніх працівників. Через три роки був перейменований у технікум підготовки культурно-освітніх працівників, у 1961 р. – в Мелітопольське культурно-освітнє училище.

Окремі Б. т. зберігали свою назву протягом тривалого часу, до кінця 1950-х рр. Зокрема у Сімферополі Б. т., що був створений у середині 1930-х рр., проіснував під своєю назвою понад 20 років (з 2004 р. – Кримський університет культури, мистецтв і туризму). Він залишився в окупації, унаслідок реорганізації окупаційною владою нині має найменування «Государственное бюджетное образовательное учреждение высшего образования Республики Крым «Крымский университет культуры, искусств и туризма».

Типовою для створених у середині 1930-х рр. Б. т. була нестача досвідчених кадрів, передусім – викладачів фахових дисциплін. У багатьох Б. т. працювали лише по декілька штатних педагогів (зазвичай, більшість із них – на умовах сумісництва), курси з бібліотечних дисциплін часто викладали лише 1–2 людини.

Викладачі спеціальних дисциплін у Б. т. мали, переважно, вищу бібліотечну освіту (багато з них були випускниками Всеукраїнського інституту комуністичної освіти (ВУІКО) та його наступника – Українського бібліотечного інституту у Харкові). Відповідно до наказу Наркомосу УСРР від 23 червня 1934 р. «Про курсову підготовку та перепідготовку бібліотечних кадрів» ВУІКО мав організувати на базі бібліотечного факультету для викладачів бібліотечних дисциплін технікумів дводекадний семінар з метою підвищення їхньої кваліфікації. Проте наприкінці 1930-х рр. якість викладання курсів методики роботи з читачами, галузевої бібліографії, дитячої літератури, керівництва читанням та інших фахових дисциплін у технікумах, що готували бібліотекарів, залишалась на неналежному рівні, про що зазначали як бібліотечні фахівці, так і студенти старших курсів Б. т. та інших профільних навчальних закладів.

У абітурієнтів, що вступали до Б. т., був, здебільшого, дуже низький рівень знань, однак через відсутність конкурсу їх все ж зараховували. План набору студентів у Б. т. та на бібліотечні відділення педтехнікумів у цей час виконувався лише на третину. Так, у 1935 р. до всіх Б. т. в Україні було зараховано загалом 855 абітурієнтів (90% з них – з селян і робітників, понад дві третини – жіноцтво). Зокрема, в Одеському Б. т. навчалося 112 студентів, у Кременчуцькому – 150. Багато студентів з різних причин не завершували навчання і це явище спостерігалося до початку 1950-х рр.

Недобір студентів спричинювався низькою престижністю бібліотечної професії. Випускники Б. т. отримували кваліфікацію 4-го розряду з зарплатою 150–170 крб., тоді як працівники шкіл отримували в середньому 260 крб., лікарень – 250 крб., будівельники – 270–300 крб.

У Б. т. не вистачало навчальної літератури з багатьох предметів, насамперед фахових. Бракувало також площ для навчальних аудиторій, гуртожитків, частина технікумів перебувала в малопристосованих, тісних приміщеннях, виділених місцевою владою в авральному порядку. Фінансування Б. т. також було незадовільним, коштів вистачало, переважно, тільки на зарплату викладачам та матеріальну підтримку студентів (стипендія становила 40–80 крб.).

У 1935 та 1936 рр. в Україні Б. т. випустили, відповідно, 140 і 350 фахівців.

Загалом, вимоги до навчально-виховного процесу та дисципліни були досить високими. У Б. т. був організований постійний контроль успішності, відвідуваності, своєчасності приходу на заняття, виконання завдань, а також позакласної роботи (участь у роботі гуртків, випуску стінних газет, сільськогосподарських роботах тощо). За відмінне навчання стипендія підвищувалась; за наявності незадовільних оцінок з двох предметів вона зменшувалась на 50%. У разі значних заборгованостей (три навчальних предмети) студенти позбавлялися права отримувати стипендію.

У другій половині 1930-х рр.. Б. т., попри труднощі, поступово ставали обласними базами підготовки та перепідготовки бібліотечних кадрів. Частина випускників продовжувала навчання в інститутах, поступово зростав кваліфікаційний рівень бібліотекарів середньої ланки. У Б. т. активно діяли курси перепідготовки бібліотечних кадрів тривалістю від 1 до 6 місяців, залежно від місцевих умов, зокрема: кількості викладачів, наявності підручників, приміщень для навчання.

Наприкінці 1930-х рр. в Україні загальними тенденціями в організації підготовки бібліотечних кадрів, у т. ч. в Б. т., стали: поглиблення уніфікації системи вищої та середньої спеціальної освіти; посилення ідеологічної спрямованості у вивченні спеціальних дисциплін; домінування методичних аспектів навчання над змістовим наповненням предметів.

Керування бібліотечними навчальними закладами середньої ланки здійснювали: на республіканському рівні – Комітет у справах вищої школи, Бібліотечне управління Наркомосу УРСР, а на місцях – обласні відділи народної освіти при обласних виконкомах рад. Напередодні Другої світової війни організація управління бібліотечною освітою була посилена шляхом об’єднання зазначених керівних органів з політико-освітніми структурами. Так, у 1940 р. в Наркомосі УРСР було створено Управління з політико-освітньої роботи, до якого увійшло Бібліотечне управління.

У роки війни у тих Б. т., які вдалося евакуювати, навчання здійснювалося за скороченою програмою. Матеріальна і навчально-методична забезпеченість освітнього процесу були вкрай низькими. Бракувало навчальних посібників, зошитів, паперу тощо.

У березні 1946 р. загальне керівництво бібліотечною справою в УРСР перейшло до Бібліотечного управління Комітету у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів УРСР, яке значну увагу приділяло питанням розвитку бібліотечних навчальних закладів.

Діяльність Б. т. в Україні повоєнного періоду характеризувалася відсутністю достатньої кількості висококваліфікованих кадрів викладачів, низьким рівнем професіоналізму фахівців, плинністю кадрів тощо. Подекуди в Б. т. викладачами працювати особи без фахового досвіду, а іноді і без спеціальної освіти. Часто проблема педагогічних кадрів вирішувалася на місцях за рахунок місцевих резервів (вчителів середніх шкіл). Значна кількість викладачів у перші повоєнні роки мала середню фахову освіту.

Соціальний статус бібліотекарів та престижність їх праці, як і раніше, залишалися дуже низькими. Середньомісячна заробітна плата працівників культосвітніх установ у повоєнний період становила 300–400 крб. і поступалася середній зарплаті по країні (500–600 крб.).

Після війни частина Б. т. не відновили свою діяльність. У поновлених навчальних закладах, завдяки державній підтримці та цілеспрямованій бібліотечній політиці, поряд із поступовим зміцненням матеріально-технічної бази та викладацького персоналу були розширені також права та обов’язки студентів. Більшість студентів забезпечувалася стипендією (80–120 крб.), для відмінників вона була вищою на 25%. Зарплата викладачів становила в середньому 600 крб. До 1947 р. мережа Б. т. була, в цілому, відбудована. Навчання в технікумах, як і раніше, залишалося платним, але понад 50% студентів звільнялись від оплати, решта мала певні пільги.

Постачання підручників зі спеціальних дисциплін стало централізованим. Підвищення кваліфікації педагогічних кадрів Б. т. поступово набуло системного характеру. Технікуми зміцнювали зв’язки з обласними та районними масовими бібліотеками, у т. ч. як базами виробничої практики, стаючи одними з провідних місцевих культурно-освітніх центрів.

У повоєнний період студенти технікумів обов’язково залучалися до відбудовно-ремонтних робіт як свого навчального закладу, так і в місті, а також до осіннього збирання врожаю на підшефних колгоспних полях. Ухилення від сільгоспробіт загрожувало суворими покараннями: доганою, позбавленням стипендії і навіть виключенням із технікуму.

У 1950 р. вищі та середні спеціальні навчальні заклади України готували вже 8447 бібліотечних спеціалістів на рік (наприкінці 1930-х – приблизно 6000). Комітет у справах культурно-освітніх установ, враховуючи гостру потребу у кваліфікованих кадрах для сільських і районних бібліотек, подав пропозицію до Ради Міністрів УРСР про відкриття з 1 вересня 1950 р. у Києві Інституту підвищення кваліфікації культурно-освітніх працівників та створення Б. т. в тих областях, де вони ще були відсутні.

На початку 1950-х рр. кількість охочих навчатися в бібліотечних та інших профільних технікумах почала зростати, поступово підвищувався конкурс серед абітурієнтів. Відповідно і рівень знань як студентів, так і випускників, у порівнянні з довоєнним чи повоєнним періодом, значно підвищився.

У другій пол. 1940-х – першій пол. 1950-х рр. більшість Б. т. були реорганізовані в бібліотечні відділення при технікумах політосвіти (з 1947 р. – технікуми підготовки культурно-освітніх працівників), яких в Україні в середині 1950-х рр. налічувалося 16.

Починаючи з 1953 р. поступово впроваджувалася реформа середньої спеціальної освіти, за якою до бібліотечних та інших технікумів починали зараховувати абітурієнтів на базі десятирічної шкільної освіти. Для них навчання у Б. т. скорочувалося до 1,5–2-х років. У 1957 р. бібліотечні та інші профільні технікуми випустили понад 3000 кваліфікованих бібліотекарів. Того ж року в Україні діяли 23 технікуми (фактично, по одному на область), що готували бібліотекарів, в кожному з яких були й заочні відділення. За цими показниками Україна помітно випереджала інші союзні республіки: загалом в СРСР у 1957 р. діяло 32 Б. т. та 35 культосвітніх технікумів з бібліотечними відділеннями.

У 1961 р. колегія Міністерства культури УРСР визнала, що, оскільки в бібліотечних та в інших технікумах з підготовки культосвітніх працівників не викладається жодна технічна дисципліна, а організація навчального процесу з урахуванням відділень культурно-масової роботи наближена до музичних і театральних училищ, то недоцільно їх називати технікумами. Тому, згідно з постановою колегії Міністерства культури України від 14 березня 1961 р. Б. т. та всі технікуми з підготовки культосвітніх працівників були перейменовані на культурно-освітні (культосвітні) училища. Проте у 1962 р. в СРСР ще діяли 17 Б. т. і 62 бібліотечні відділення в культурно-освітніх школах і училищах. У Росії та Білорусі Б. т. діють і дотепер.

Випускники Б. т. нерідко ставали завідувачами районних і сільських бібліотек, здебільшого, у тій області, де функціонував їхній навчальний заклад. Підготовка фахівців у цих закладах дозволила сформувати базу кадрового ресурсу бібліотекарів середньої ланки кваліфікації для книгозбірень України різних типів і видів (зокрема, для масових сільських, шкільних та дитячих бібліотек).

Доблер Ф. Э. Проблема библиотечных кадров / Ф. Э. Доблер // Красный библиотекарь. – 1930. – № 3. – С 21–26.

Бурба О. Більше уваги роботі бібліотечних технікумів / О. Бурба // Б-ка у соціаліст. будівництві.– 1934.– № 9. – С. 12–14.

Комский С. Подготовка и переподготовка библиотечных кадров на Украине / С. Комский // Красный библиотекарь.– 1936.– № 8.– С. 15–19.

Цареградский И. М. Библиотечно-библиографическое образование / И. М. Цареградский // Педагогическая энциклопедия. Том 1. Гл. ред. А. И. Каиров и Ф. Н. Петров. – Москва: Советская энциклопедия, 1964. – С. 230–234.

Потапова Л. Так складывалась система обучения / Л. Потапова // Библиотекарь.– 1967. – № 7.– С. 28–32.

Новікова Н. Професійне становлення бібліотечного спеціаліста: (З історії формування кадрів дит.. б-к України: 40–60-ті роки ХХ ст.) / Н. Новікова // Світ дит. б-к. – 2003.– № 1.– С. 3–6.

Глазков М. Н. Как создавалась система (подготовка советских библиотекарей в предвоенное десятилетие) / М. Н.  лазков // Встреча. – 2003. – № 9. – С. 10–13.

Бачинська Н. А. До джерел вищої бібліотечної освіти в Україні (початок ХІХ – перша чверть ХХ століття) / Н. А. Бачинська // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2017. – № 2. – С. 46–52.

Соколов В. Ю. Формування середньої спеціальної бібліотечної освіти в Україні у 1920-х – 1950-х рр.: від бібліотечних курсів до спеціалізованих технікумів / В. Ю. Соколов // Бібл. Меркурій. – 2019. – Вип. 2 (22). – С. 9–31.

________________

Соколов А. В. Сто лет библиотечной школьной педагогике (1913–2013)